Денис Русю тримав на “запасній колії” усе своє життя. Не одружувався, але й не покидав. Їй заміж вийти свого часу не дозволив, адже “кохав”. Добре хоч донечку Руслана, не дивлячись ні на кого, таки привела у цей світ.
Він приїжджав у їхнє село щоліта зі столиці. Зі здоров’ям не все у нього гаразд було, а тут якась далека родичка погодилась за помірну плату дивитись за ним влітку. Дивним він був той Денис. Високий і сухий мов молоденька акація. Ходив і зі щирим здивуванням роздивлявся крізь скельця своїх окулярів довколишній світ. В професорській квартирі його батьків такого не побачиш. Там лиш гори книжок в яких так гарно розповідають про життя, але самого живого і справжнього життя там не було.
Тут він і познайомився зі своєю Русланкою.
На відміну від Дениса, Руся не мала ні тата професора, ні мами літератора. Росла собі дитина, мов трава при дорозі. Десь інколи з’являлась мама, але швидко зникала забуваючи усе на світі після першого ж тосту. Дівчина щось колись їла, десь спала. Сама навчилась усьому, що потрібно для виживання.
Їм добре було разом. Її безпосередність і прямота, так зачаровували юнака, що ладен був іти за нею світ за очі. А Руся вперше зустріла людину, яка її бачила. Розмовляла з нею. Денис став її першою і щирою любов’ю. Саме аби хоч трохи дотягти до його рівня знань і розуміти про що ж він їй так гарно розповідає, Руся й почала наполегливо учитись і багато читати.
У Денисової матері мову відняло, коли вперше побачила обраницю сина.
— Або я, або вона! Оженишся на ній, ти не наш син і допомоги від нас не чекай!
Денис здався без жодних заперечень. В кінці кінців подумалось йому філософськи, любов і шлюб речі різні.
Так і прожили двадцять років: Руся коханка, а Денис одружений перспективний спеціаліст. Жінку знайшов собі під стать — інтелігентну і з хорошої родини, мав двійко дітей.
А Руслана жила в тому ж селі, чекаючи рідких зустрічей з коханим. Денис ніколи не скупився – забезпечував її і дитину гарно. Приїздив раз на місяць і на день чи два розслаблявся. Тут йому не потрібно було прикидатись кимось іншим. Тут він міг робити і говорити усе, що забажає.
Донька Руслани виросла і якось ніби від сну її пробудила.
— Хіба ж ти мамо живеш? Ти ж як колесо запасне. Хоч він і тато мені, але так не можна. Він же про тебе й згадує зрідка. Як собі хочеш, а їдеш зі мною до міста. Доки я буду навчатись, ти повинна знайти роботу і влаштувати нарешті своє життя.
Чого – чого, а такого Денис не очікував. Повернувшись одного разу трохи раніше з відрядження знайшов дружину в обіймах незнайомця. Тоді навіть зрадів – нарешті з Русланкою поєднає життя. Зрештою, батьків уже немає, а статусу вже ніщо не завадить.
Зібравши речі красномовно грюкнув дверима і поїхав в село до свого “запасного” кохання. А Русі нема! Видзвонив, а вона ошелешила.
— Я нарешті заміж вийшла. Не за професора, але й водії гарні чоловіки. Ти вже маєш родину, дай і мені пожити.
Денис нині сам. Усі його розмови зводяться до того, наскільки ж віроломні жінки. Цікаво, він хоч колись зрозуміє, чому у його житті усе так обернулось.
Автор Анна Корольова.
Головне фото – pexels.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
