Дозвілля
Гуцулка Ксеня

Ксеню, Ксе… – чоловік легенько погладив за плече, дбайливо поправив ковдру, повернувся на інший бік і вже за кілька хвилин захропів. Жінка тихенько дістала з-під подушки турунтулки з вати, заткала ними вуха, важко зітхнула і намагалася заснути.

У домі Федора Ксеня живе десь із півроку. Родом вона з Верховини. Гуцулка, як називали її в селі, приїхала разом з іншими жінками в Спиридонівку на заробітки, обробляти цукрові буряки. Важка робота, але дівчата були задоволені, бо керівник господарства щедро оплачував їх працю. Поселили їх у гуртожитку. З ранку й до пізнього вечора на полі, а вихідними дівчата ходили до сільського клубу. Поспілкуватися, поспівати, розважити душу після трудових буднів. Там Ксеня і познайомилася з Федором. Він вирізнявся з-поміж сільських чолов’яг. А що ж хотіти? Колишній військовий, підтягнутий, міцний. Розумний і тактовний. Сподобався їй відразу. Та і Федору запала в душу чорнява гуцулка Ксеня.

Після відставки він переїхав жити в батьківську хату в рідне село, завів чимале господарство, обробляв город. Не приховував, розповів Ксені, що має сім’ю, що дружина із сином залишилися жити в місті. Важко складаються стосунки, проблем багато. Жінка із розумінням поставилася до цього. В житті все може бути – часто сама собі повторювала. Його відвертість викликала у неї співчуття й бажання поділитися своїм пережитим. Бо її сімейне життя також не склалося. Розлучилася зі своїм чоловіком-пияком. І навіть на ці заробітки поїхала, щоб, можливо, зустріти своє щастя далеко від дому й не повертатися туди, де серце боліло.

Федір був цікавим, підкупляла його задушевність і твердість водночас. Ксені подобалася його діловитість, почуття гумору, начитаність. Вона за життя стільки всього не перечитає, стільки він уже всього знав. Захопилася жінка, закрутив їй голову цей сорокап’ятирічний майор. Гарно залицявся. Поволі стосунки переросли у серйозніші. Ксеня часто думала про те, що Федір саме той чоловік, з яким би вона хотіла розділити хлібину старості надвоє.

Але він навіть не намагався робити якісь подальші кроки. Його влаштовувало усе так, як було. Для нього це була така собі сезонна любов. Іноді Ксені здавалося, що він уже чекає осені й того часу, коли заробітчанки їхатимуть на свої полонини.

За великим захопленням у душу жінки закрадалося розчарування. Ловила себе на думці, що їхні розмови усе частіше зводяться до Федорового монологу про баранів, свиней, помідорів, дружину і сина, які його не розуміють, ні за що мають. Мовчки слухала, а на язиці крутилося запитання – а я тут до чого, не влаштовує тебе щось, то змінюй, а влаштовує, то не треба, щоб півсвіту знало, живи і далі з цим. Сум’яття почуттів роїлися в душі. Останньою краплею у цих стосунках стали слова Федора, яких вона ніколи не чекала. Якось лежачи в міцних обіймах, слухаючи його вуркотіння на вушко, Ксеня розповідала йому про свої мрії, про дім, який хоче, про сім’ю.

– Але знаєш, мені не подобається тут у тебе. Я б не хотіла жити в таких умовах, – сказала і пошкодувала відразу.

– А тобі ніхто й нічого не пропонує! – відрізав у відповідь, а наче відрізав від себе назавжди.

Ксеня повертатися у цей дім більше не мала жодного бажання. Просто скоротила їх спілкування до мінімуму. Стала уникати, а потім і зовсім зникла з села.

Федір не міг зрозуміти, що трапилося і чим це він викликав таку реакцію у жінки. «Хто його зрозуміє цих жінок! Ти до неї з усією душею, а вона тобі туди плює!» – сам перед собою виправдовувався.

Звістки від Ксені не було довго. Аж тут якось поштарка розвозила пенсію і пригальмувала біля його двору.

– Дай Боже здоров’я, Андрійовичу! Як поживаєш? – було зрозуміло, що балакуча Ольга не так собі зупинилася, щоб здоров’я йому побажати, а має уже на язиці якусь сільську побрехеньку.

– Та помаленьку, дякую! – Федір підійшов ближче. – Що там нового у селі, бо давно за цим господарством не виходив нікуди.

– Кажуть люди, що бачили в райцентрі твою гуцулку. Вона не поїхала тоді додому, бо там її ніхто не чекав! А ще кажуть, віддалася в Іванівку за Михайла, шофер такий, як циган білозубий, пам’ятаєш? Він у нас тоді буряки возив на завод. А тепер біда, загинув Михайло, а родичі вигнали її з хати. Бо не до душі їм із самого початку була невістка. Чорна і темна, як сновида ходить.

Федір задумався. Щось закололо під серцем – чи то жаль, чи то небайдужість.

– То де вона зараз? – перепитав, – в Іванівці?

– Та мабуть там… цього не скажу. А ти аж на лиці, Андрійович, змінився, видко, гуцулка добре тобі тоді голову задурила.

Чоловік відмахнувся рукою, мовляв, їдь собі, куди їхала, а сам поволі пішов до хати.

Шкода стало Ксеню, все ж таки не чужі вони. Не роздумував, зібрався і поїхав шукати свою гуцулочку. Хто ж її допоможе у скрутний час, у неї ж тут нікого немає?

Те, що казали люди, виявилося чистою правдою. Федір аж заплакав, коли побачив, як змарніла жінка. Несолодко їй було, це видно відразу. Обійняв, притис до грудей. « Збирайся, поїдеш до мене!» – впевнено сказав.

Так вона оселилася в домі чоловіка, з яким колись мріяла прожити щасливе життя. Федір радів, як дитина, цілував її коліна, обіймав і плакав, розповідав, як мучився, як картав себе, що відпустив її. Вірила. Але було ще одне, що мала розповісти Федору. Ксеня чекала дитину.

Чоловік якийсь час мовчав, а потім із властивою військовим наказовістю сказав:

– Термін невеликий, я дам гроші, поїдеш до лікаря. Навіщо тобі те, що буде постійно нагадувати про чоловіка, якого не має більше і тим паче не має бути у нашому житті? Ти зараз дуже слабка, знервована. Воно ж усе на дитині скажеться. Не дай Боже, тоді все життя мучитися.

Жінка була в якомусь такому напівбожевільному стані, що дійсно не розуміла, що вона робить і навіщо. Їй уже сорок. Хтозна чи буде ще у неї можливість народити…їхали сільським автобусом, притуливши голову до скла і не усвідомлювала нічого, мов у якісь омані перебувала. Дістала телефон і написала Федору смс: «Наче чекаю весь час, що ти зупиниш мене, скажеш не роби цього, ми разом сильні, ми зможемо…» Відповіді не було.

За пару днів повернулася додому. Федір чекав на неї на зупинці.

– От і добре, от і молодець, – радісно ішов поруч. – Тепер усе буде добре у нас! Розвесниться, посадимо город, будемо разом обробляти. Я тобі он і сапичку маленьку зробив! Мені помічниця, ой як треба в хазяйстві! Ти мені будеш пиріжечки пекти, борщики варити. А я тебе любити буду! Бо любов, вона ж не від штампа у паспорті залежить, правда? – запопадливо заглядав у очі.

Ксеня слухала його і не могла повірити, що це все відбувається з нею. Потрібен був час, щоб усе пережите переварити. Відійти від усього, що навалилося за останній рік. Це уже не була та весела гуцулка, яка найкраще співала в ланці, й обдаровувала усіх своїм дзвінким сміхом. Жінка дуже замкнулася в собі. Слухняно, мов прислужниця, працювала. Ніби відпрацьовувала якийсь борг перед Федором. Він не ліз їй в душу, вірив, що рани загояться, і вона знову буде такою ж, як була. Але відчував, що збайдужіла до нього і до життя, і до усього світу. Постійно мовчала, кілька слів і все. Навіть у ліжку, наче щось покірно відпрацьовувала, аж злила цим чоловіка.

Пам’ятаєш, ти розповідала якось про свої мрії? – Федір гладив її волосся, а вона лежала поруч тиха, навіть не дихала. – А знаєш, про що я мрію?

Ксеня підперла голову рукою в очікуванні.

– От хотів би взяти кількох дітей із сиротинця, виховувати їх, як своїх. Чужих же дітей не буває, правда? Хіба ж вони винні, що….

Ксеня, мов провалилася у глибочезну прірву, і летіла, і летіла, обдираючи тіло у кров, і так було боляче, так пекло неймовірно!!! Повернулася тихенько до стіни, ковтаючи сльози, глушила подушкою важке схлипування.

Ксеню, Ксе…ти спиш? Ну спи, спи, завтра вставати рано, роботи багато…– чоловік позіхнув і солодко захропів, як завжди.

За кілька днів, Ксеня зібрала свої такі-сякі пожитки і поїхала у далеку Верховину. Залишила Федора без пояснень і слів розставань.

А він злився і ще довго розповідав сусідам, яку невдячну тварюку, неотесану гуцулку пригрів у своєму домі. « Я ж до неї з усією душею! А вона мало того, що рік шлялася десь, то ще й покинула мене ось так, нагло, й слова не сказавши! А у мене ж город он несапаний, роботи непочатий край, хто тепер допомагатиме? Виросло у тих горах, то хіба ж воно розуміє людське ставлення? Усю душу мені випатрала! А я ж любив…я ж мріяв…ех…»

Анжела Левченко.

За матеріалами “Наш День”

Реклама

Related Post