fbpx
Дозвілля
— Годі, мам, не обманюй мене. Я все пам’ятаю, як мене відправили переодягнутися, а коли я повернулася, виявилося, що всі поїхали в РАЦС і на мене не зачекали

Вдячність.

— Ну що ж, вітаю, — лікар широко посміхнувся, — Донька ваша майже здорова, в понеділок будемо виписувати. Просто дивно, які приховані резерви є в людському організмі!

Мама Лери схлипнула від надлишку почуттів, доктор схилився до неї і сказав, так, щоб дівчина не почула:

— Зізнатись чесно, коли її привезли, я був упевнений, що вона не витягнемо її. Як таке взагалі можливо? Шанс був один на мільйон!

— Просто я дуже хотіла потрапити на весілля, лікарю.—Лера говорила повільно, але досить виразно, — Моя найкраща подруга виходить заміж, як я можу таке пропустити? Я ж зможу піти на весілля, правда?

— Якщо пообіцяєш мені не пити і багато не танцювати,— лікар знову посміхнувся, — І ще не хапати руками всілякий непотріб, бо вже наступного разу…

— Наступного разу не буде,— запевнила мати Лери,— Спасибі Вам величезне, лікарю!

***

Лера лежала в лікарні вже вісім місяців. Про цей випадок тоді багато писали в місцевих газетах: дівчина вирішила скоротити дорогу і пройти через закинуте будівництво.

Була осінь, калюжі, Лера послизнулася і, падаючи, схопилася за якийсь провід. Чому він був не знеструмлений, розбиралися довго, все тицяли пальцями одне на одного, але крайнього так і не знайшли

Говорили, що врятували дівчину гумові чоботи, які вона одягла через те, що була негода, не знаю, так це чи ні. Цілих сім місяців невідомості, мама всі очі виплакала.

І тут, буквально місяць тому, найкраща подруга Галька повідомила, що виходить заміж:

— Лерочко, обіцяй, що ти обов’язково прийдеш! Свідком не кличу, розумію, що тобі важко буде, а гостею! Хоча б на кілька годинок, що скажеш?

Галя світилася від щастя, розповідала Лері про свого нареченого, який «так її любить, так любить!» і «ти обов’язково повинна з ним познайомитися!». Нарешті, дівчина почала думати не про те, «чому це сталося саме зі мною?», а про зовсім інші речі, наприклад, в чому піти на весілля? Що подарувати?

І з цього моменту Лера остаточно пішла на поправку такими темпами, що лікар натішитися не міг. Весілля вже на носі, а виписати обіцяють тільки в понеділок. Стільки справ потрібно встигнути за чотири дні!

Вона покликала:

— Мамо…

— Так, доню? Щось не так?

— Ні, мам, все нормально. Запитати хочу… Як думаєш, я зможу на підборах хоча б кілька годин протриматися?

— Лерочко, ти все ж таки хочеш піти на те весілля? Може, не варто? Ти ще зовсім слабка, пройшов всього місяць, як ти взагалі почала ходити…

— Мам, та ж я ненадовго, тільки привітаю. Ой,— дівчина схопилася за скроні, — Щось голова закрутилася…

— Ну ось бачиш, яке весілля? Думаю, Галька не образиться.

— Мамо, будь ласка, давай потім про це поговоримо, до виписки ще два дні…

***

Як і обіцяв лікар, в понеділок Леру виписали. Коли вона вийшла на вулицю, навіть похитнулася від пахощів пізньої весни.

— Господи, матусю, як же ж добре!

— Лерочко, пішли, тато чекає в машині, на територію заїжджати не можна, тому він чекає біля воріт.

—Так, звичайно, ходімо. У нас стільки справ до весілля!

— Ти все ж вирішила йти? Ну дивись сама, ти дівчинка доросла,— мати вирішила не сперечатися з донькою, хоч завжди була впертою, та й залишилася такою, однак, після того випадку, лікар попросив не смикати її зайвий раз.

Вдома було добре. У Лери було таке відчуття, що вона не була тут кілька років. Її все розчулювало, і улюблений плюшевий ведмідь, який сидить на її ліжку, і фотографії на стіні, і навіть молодший брат, чотирнадцятирічний підліток, що не визнавав «ніжностей», а тут взяв і раптово поцілував сестру.

Лера довго розглядала себе в дзеркало. Так, на дівчину, що просто пашить здоров’ям вона зовсім не схожа, бліда з зеленим відливом, під очима темні кола, худа.

Волосся стирчить їжачком, бо її поголили в лікарні. Навряд чи до п’ятниці це можна буде якось виправити. Але нічого, Галка говорила, що хоче бачити подругу на весіллі в будь-якому вигляді, головне, щоб прийшла! Лера схопила телефон, забрала в кімнату і впала на ліжко:

— Алло, Галочко, це я! Ага, виписали, сьогодні. Ось тільки не знаю, чи зможу я прийти в п’ятницю, видок у мене м’яко кажучи, не дуже…

Подруга залементувала, ніби Лера була не в сусідньому будинку, а на іншому кінці країни:

— Начхати, як ти виглядаєш! Приходь будь-яка, хоч сіро-буро-малинова! Тільки, Лерочко, у мене часу взагалі немає, заскочити не встигаю, не ображайся, гаразд?

— Звичайно, Галь, я все розумію.

До самої п’ятниці дівчата не бачилися, але щодня розмовляли по телефону. Мати Лери бурчала:

— Ну куди ти ті туфлі взуваєш? Ти в них ледве волочишся! Іди в брюках і моїх балетках, тобі так зручніше буде.

А Галька говорила:

— Лерчик, та хоч в купальнику, тільки приходь! Так, ти ж з нами поїдеш в РАЦС? Обов’язково, навіть не обговорюється! Місце для тебе заброньоване. Після РАЦСу поїдемо кататися, до пам’ятників можеш через раз виходити, дозволяю!

У четвер ввечері вони знову розмовляли по телефону:

— Значить, завтра об 11-тій у мене як штик! Реєстрація в 11-30, так що не спізнюйся, добре?

Вранці, збираючись, Лера відчула слабкість. Але говорити про це матері вона не хотіла.

Одягнувшись, дівчина подивилася в дзеркало і засумнівалася: може, мама й права, не варто мені йти? Вигляд у неї був не надто презентабельний… Але Лера підняла підборіддя, взяла подарунок і вирушила до будинку нареченої.

— Лерчик! — радісно закричала Галя і зойкнула…

— Не дуже, так? — Лера вручила подарунок і помарніла. — Може, мені не їхати з вами?

— Обов’язково їхати, — категорично сказала подруга, — Тільки, Лер, чому ти вся в чорному? Може, візьмеш у мене щось світле?

— Ой,— до дівчини тільки зараз дійшло, що до чорних штанів вона вибрала чорну блузку,— Галочко, прости! Скільки в мене є часу? Ще двадцять хвилин до виходу? Я швидко, переодягнуся і приєднуюся до вас!

— Давай, ага.— Галя широко посміхнулася,— Яка ж я рада, що ти з нами, Лерчик!

Лера повернулася через десять хвилин. Жодної машини, а їх стояло чи п’ять, чи то шість. Двері Галининої квартири були зачинені. Лера здивовано дивилася на зачинені двері, але тут її за плече торкнулася сусідська бабуся:

— Ти не турбуйся, що чекати не стали. Галка про тебе сказала, що ти їм своїм виглядом всі весільні фотографії зіпсуєш. І ще сказала, що даремно тебе кликала, не треба було…

— Ви обманюєте, — Лера відчула, що запаморочення повернулося. Останнє, що вона пам’ятала, так це слова тієї ж бабусі:

— А може, й справді, ти б там усе зіпсувала…

***

Прокинулась Лера в тій же палаті, де лежала до виписки. Думки плуталися, але найгірше було на душі. Поруч, як і раніше, сиділа мама.

— Мамочко…

— Лерочко, донечко, прокинулася… Як ти?

— Думки плутаються,— Лері було важко говорити,— Мамо, чому я знову тут?

— Доню, а ти… Нічого не пам’ятаєш, так?

— Що я повинна пам’ятати, ма? Те, як Галька зі мною вчинила?

—Що… Що ти таке кажеш, Леро? — мати дивилася дивним поглядом,— Як вона тебе могла зрадити?

— Годі, мам, не обманюй мене. Я все пам’ятаю, як мене відправили переодягнутися, а коли я повернулася, виявилося, що всі поїхали в РАЦС і на мене не зачекали. І що Галка сказала, що «не варто Леру брати з собою, бо вона нам всі фотографії зіпсує своїм виглядом» — теж пам’ятаю. Начхати на неї, теж мені, найкраща подруга називається! Мамо, ти що ?! Не плач, мамо!

Жінка не вгавала, і Лера розгублено дивилася на матір, така реакція її налякала. У палату увійшла медсестра:

— Що тут у вас? Що трапилося?! Зараз, я вам капель принесу,— дівчина втекла, і буквально через хвилину повернулася зі склянкою,— Ось, випийте.

— Все дякую. Я заспокоїлась,— вона кивнула медсестрі і повторила,— Спасибі.

Коли та пішла, мати втомлено глянула на Леру:

— Галя не могла тебе зрадити. Її не стало, ще в той понеділок, коли тебе повинні були виписати. У тебе тоді закрутився світ, і ти впала,— жінка подивилася на розгублене обличчя доньки,— Тебе не виписували, Лерочко. Всі ці дні ти продовжувала лежати тут, в цій палаті.

І поки Лера намагалася усвідомити сказане, її мати прошепотіла:

— Дякую Галочко, що відмовилася брати її з собою. Бо я б не пережила.

Фото ілюстративне.