Вчорашній дзвінок чоловіка застав Вікторію зненацька. Вони вже десять років живуть в різних містах. Ні, не розлучалися. Просто Віктор поїхав на заробітки, та так там і прижився. Гроші відправляв справно, приїжджав два рази в рік на тиждень. Відпочине і знову поїде.
Вікторія вже і на пенсію вийшла, а Віктор все працював в іншому місті. Дружина кликала чоловіка додому, але він не кидав високооплачувану роботу, говорив, що ось допрацює до пенсії, тоді приїде назовсім.
Вікторія сильно і не наполягала, за десять років звикла так жити. Начебто і заміжня, але одна. Донька тоді ще, десять років тому, вийшла заміж. Тепер уже двоє дітей. Вікторія і жила тим, що допомагала донці з онуками.
Вранці Вікторія запланувала приготувати щось смачненьке і пирогів напекти. Треба тільки в магазин збігати до приїзду чоловіка. Замісила тісто і почула як відчинилися двері. Радісна, бо ж чоловік приїхав, вийшла в коридор і зупинилася в подиві. В коридорі стояв чоловік з хлопчиком років п’яти. Замість привітання Вікторія запитала:
– А це хто?
– Син мій, – відповів чоловік.
Вікторія повільно, безсило опустилася по стінці.
– Що з тобою? – підхопив її чоловік.
– Геть, Іроде! – лементувала Вікторія. – Як ти міг так вчинити? Що люди скажуть? Пес блудливий! Хіба ж не соромно на старості років!
Вікторія голосила, а чоловік з хлопчиком так і стояли в дверях, боячись поворухнутися.
Вікторія раптом згадала про магазин, накинула пальто на халат, взула чоботи на босу ногу, схопила сумку і вискочила на вулицю. Морозне повітря остудило розпашіле обличчя Вікторії. Вона стишила крок. Думки почали приходити в порядок, і на питання, як так вийшло, Вікторія сама знаходила відповіді.
Десять років тому чоловік втратив роботу. А в їх маленькому місті не було іншої. Тоді друг чоловіка і покликав його в інше місто на заробітки. Говорив, що трохи попрацюємо, грошей заробимо, а там, дивись, і в рідному місті робота знайдеться. Чоловік поїхав і надсилав хороші гроші. Вікторія раділа. Донька тоді тільки заміж вийшла, їй допомагали. А воно он як вийшло.
“Якби я тоді його не “пиляла” через брак грошей, може, б він і не поїхав на заробітки. Ну, знайшов би роботу тут. Не було б, звісно, таких грошей, зате не було б зараз цього хлопчика”, – картала себе Вікторія.
Вона купила продукти і повернулася додому. Чоловік, не роздягнувшись, пив каву на кухні, хлопчик спав на кушетці в передпокої.
– Мама його де? – навіть не знявши пальта запитала Вікторія, зайшовши на кухню.
– Не стало її. Віко, я, звісно, винен, – почав розмову чоловік, зрадівши, що дружина не підвищує голосу. – Телепень, захопився. Не треба було мені їхати тоді. Знайшов би роботу і тут.
Вікторія махнула рукою, роздяглася, взяла хлопчика на руки і віднесла на диван. Зняла з нього верхній одяг і вкрила ковдрою. Він відкрив очі. Вікторія погладила його по голові:
– Спи, малюче.
Він сів, обняв Вікторію і запитав:
– Ти тепер будеш моєю мамою?
– Буду, малюче, буду. Виспався? Ходімо пироги пекти.
Автор: Olena Slynkyna.
Фото ілюстративне.
