Кажуть, якщо живеш у багатоповерхівці, то твої сусіди — це як бонус до квартири, який ти не просив, але мусиш прийняти. У моєму випадку цей “бонус” живе на поверсі вище. Раніше там мешкав старенький дідусь, який так тихо собі існував, що я навіть одного разу подумала: чи він узагалі справжній? Але його забрали діти, а у квартирі оселилися дві молоді дівчини. І з того часу моє життя змінилося… Точніше, мої ночі.
Щойно годинник б’є опівніч, квартира зверху оживає. Спершу — пересування меблів. Потім — стук, грюкіт, іноді таке враження, що там тренуються акробати. Але найбільше мене дивує звук, ніби вони проводять чемпіонат світу з боулінгу — кулі, здається, котяться прямо над моєю спальнею. Одного разу я вирішила, що терпіти більше не можу, і пішла дізнатися, що там відбувається.
Дзвоню у двері. Тиша. Стукаю кулаком. Чую хихотіння за дверима. Відчуття таке, ніби мене щойно розіграли, і я автоматично почала перевіряти, чи немає ніде прихованої камери.
Вранці я пішла до консьєржки — нашого внутрішнього детектива, яка знає все про всіх. Розповіла про нічний армагедон. Вона тільки усміхнулася:
— Та вони на вас теж скаржаться. Кажуть, музика у вас гучна.
Я ледь не впала зі стільця. Я?! Музика?! У мене вдома тиша така, що навіть кіт іноді злякано прислухається.
Ситуація ніяк не змінилася. Увечері вони не відкривали двері, а вдень панувала така тиша, що мені іноді здавалося, ніби дідусь знов повернувся додому.
Це все мені нагадало історію з маминими сусідами — родиною, яка жила над нашою квартирою, коли я була маленькою. Вони теж кожної ночі пересували меблі, а о третій рівно щось гучно падало. Я спала міцно й нічого не чула, а мама жартувала:
— Напевно, у них нічні ритуали або спеціальний будильник — шафою по підлозі.
Тієї ночі я лежала у темряві, слухала чергову серію “нічного кабаре” зверху й думала: “Може, у них теж якийсь секретний обряд? Чи це репетиція до якогось шоу, про яке ми ще не знаємо?” Меблі знову почали танцювати, і мій терпець урвався. Я знов пішла до них, але мені двері ніхто не відкрив.
Через кілька днів сталася ще одна історія. Було вже за північ, коли я згадала про лічильник. Кляті показники, як завжди, треба було подати саме зараз, у незручний момент. З телефоном у руці я рушила на сходи. І тут, як завжди, не обійшлося без нашої Галини Петрівни — головної “варти” будинку. Вона матеріалізувалася прямо переді мною, як привид:
— А це чого ти тут вештаєшся серед ночі? Підлаштовувати щось, щоб мій лічильник більше накручував?
Я спочатку здивувалася, а потім не змогла стримати сміх. Але серйозність Галини Петрівни змусила мене відповісти:
— Не переживайте, ваші кіловати мене не цікавлять. У мене своїх вистачає.
І тут з квартири вийшов Степан Андрійович із четвертого поверху. У нього завжди є що сказати.
— Ви краще за собою дивіться, — гаркнув він на Галину Петрівну. — Щоночі у вас собаки влаштовують марш з оркестром! Якби ви знали, як трясеться моя люстра…
Галина Петрівна не змогла нічого відповісти й зникла у під’їзді. А я стояла, ледь не аплодувала. Степан Андрійович відтоді — мій герой. Але він, схоже, тільки розпалив конфлікт, бо тепер Галина Петрівна дивиться на всіх із підозрою, ніби всі ми її вороги.
А ті дівчата зверху? Я більше не ходжу до них. Може, вони там меблі пересувають, щоб відкривати портал у паралельний світ. А може, тренуються до олімпіади з боулінгу. Хай там що, я вирішила, що моя місія — знайти хороші вушні затички й насолоджуватися шоу. А що ще залишається, коли твої сусіди — це реаліті-шоу, а не просто люди?
Через пів року дівчата переїхали. Ось, нарешті, подумала я, буду насолоджуватися тишею. Але не тут то було. Квартиру зверху здали сім’ї з двома маленькими дітьми. Дівчата, які жили тут раніше, у порівнянні з малими дітьми, ще тихо себе поводили. А ці малюки з маленькою різницею у віці ну прям все робили, щоб вивести свою матір з терпіння. Щовечора, як тільки вона їх вкладала спати, у них ніби друге дихання відкривалося.
Діти бігали, стрибали, катали по підлозі якісь іграшки… І все це продовжувалося майже до півночі. Мені спочатку було важко вислуховувати їх шум, але коли я уявила себе на місці їхньої мами, мені так щось її шкода стало. Вона їх заспокоює, миє, книжки читає, а вони все одно, поки вкладаються спати, сильно її виводять. І чоловік у неї працює тиждень через тиждень, кудись їздить.
Не знаю, коли вже у нашому будинку буде спокій, але беруші мені дуже допомагають.
