Мій чоловік виріс не в надто багатій багатодітній родині без батька. Але замість кращого ввібрав в себе (чомусь) стійку впевненість, що дружина йому повинна за сам факт свого заміжжя. Причому повинна все !!! Той вузький момент, що дружина, тобто я, працювала на 2-х роботах і заробляла в 1,5 рази більше славного голови нашої родини, не бентежив ні чоловіка, ні його родину.
Повертаючись о 10 годині вечора із чергової термінової наради на роботі, я абсолютно серйозно могла почути, що вдома немає свіжого сьогоднішнього супу і виліплених пельменів. А ще, у нас двоє дітей 9 і 5 років. Перевірка уроків була після мого повернення, це теж моя справа. Іноді я клеїла газету або виріб до школи приблизно до першої години ночі…
Дивно, але я нормально до цього ставилась. Зігнувши голову тягла сама воза сімейних турбот одна, і навіть, не вважала це чимось надприродним. А потім прочитала коротесеньку статтю. От просто у стрічці на очі потрапила, про жінку яка от так, як я, все життя себе не пам’ятаючи усе сама сама, а потім прозріла, але запізно.
Я була вражена, причому настільки, що повернувшись з чергової наради заявила на вічні закиди чоловіка, що він і сам може все приготувати, адже напівфабрикати цілком їстівні, якщо мене немає весь день. Я припинила щоденне вологе прибирання всієї квартири вручну (адже тільки руками можна якісно промити підлогу вважає мій чоловік). І чоловікова мама в черговий приїзд з незадоволенням виявила пил під ванною. Я купила собі той одяг, який хотіла, одягла дітей, навіть не порадившись із чоловіком.
Але в цей час чоловік і його родина почали нарікати, адже безвідмовна і завжди готова прийняти, обігріти, нагодувати і позичити кілька тисяч жінка, почала заявляти, що сьогодні ввесь день спатиме, або не готова примати гостей, бо надто виморилась на роботі. Я почала малювати через 10 років, що теж було сприйняте вкрай негативно, адже цей час я повинна була витратити на чоловіка, його маму, або нескінченну родину у якій всім чогось та й потрібно.
Ситуація вирішилася через рік спільного існування – я сказала, що разом ми більше не будемо. Чоловік не вірив до останнього. Наостанок уже заявив, що добре, я свого домоглася. Він буде пилососити раз в тиждень, готовий, навіть у магазин кілька разів на місяць сходити і можливо, інколи, якщо я буду гарно себе поводити, забиратиме меншу із садочка.
Потім гордо з’їхав до мами, уточнивши наостанок, що я ось не розумію, що втратила. Що тепер я одна з двома дітьми і навряд чи зможу влаштувати своє життя колись.
Але ось яка штука цікава вийшла. Грошей стало вистачати. Куди вони йшли за мого заміжжя, не можу зрозуміти. Адже у мене дві роботи і дві повноцінні вищі за середню зарплатні. Минуло вже три роки. Я купила машину – простеньку бюджетну модель, стареньку, але мені не підвозити гарних хлопців, а нам з дітьми вистачає. Я навіть майже виплатила кредит уже колишньому чоловікові за його частину в квартирі.
А знаєте, що найголовніше? Я можу пити, їсти і спати так, як я хочу і скільки хочу і коли того хочу. І залишатися собою в 37 років, що ще дорожче.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
