Двадцять років мовчав: зять виступив проти травневої «повинності» на дачі тещі. — Нічого, спадщини не чекай!
Валентина Петрівна прокинулася о п’ятій ранку — як за годинником. Хоча жодного годинника й не було. Просто організм уже сам знав — сьогодні той самий день. Початок травневих свят, отже, пора садити картоплю.
— Усе має бути, як по нотах, — пробурмотіла вона, натягуючи старий спортивний костюм.
Узяла телефон і почала телефонувати родичам.
— Алло, Сергію? Ти вже виїхав? Як це — тільки прокинувся? Я ж учора казала — о сьомій усі мають бути на ділянці! Швидше, лопати чекають!
Валентина Петрівна методично набирала наступний номер.
— Наталю? Ви з Мішею й дітьми вже в дорозі? Що значить — Міша не хоче? Яка ще робота? Для того й придумали Першотравень — щоби на землі працювати! Скажи йому, що дача потім йому дістанеться — хай не крутить носом!
Третій дзвінок був найважливішим.
— Аллочко, донечко! Ви вже їдете? Що? Не приїдеш? Як це — не приїдеш? У нас же традиція! Двадцять років щовесни разом садимо картоплю! А хто грядки копати буде? Я ж уже не молода, сама не впораюся!
Валентина Петрівна ледь не впустила телефон.
— Не можеш чи не хочеш? Що значить — «набридла ця повинність»? Та яка ж це повинність? Це ж родинне! Рідне! Святе!
Розмова закінчилась на підвищених тонах. Вона жбурнула телефон на ліжко й схопилася за серце.
— Невдячні… Я для них усе життя — а вони…
До дев’ятої на дачі зібралися всі, крім Алли. Син Сергій приїхав із дружиною Іриною та двома підлітками-синами, які одразу залипли в телефонах. Старша дочка Наталія привезла чоловіка Мішу та трьох дітей.
— Мамо, а де Алла? — запитала Наталія, розвантажуючи пакети з розсадою.
— Не приїде! — відрізала Валентина Петрівна. — Каже, втомилася від наших традицій!
Знайшла час для бунту!
Раптом Міша, зять, тихо хмикнув.
— А вона правильно зробила.
— Що ти сказав? — Валентина Петрівна розвернулась до нього всім тілом.
— Те, що почули. Щороку одне й те саме. Ми тут як кріпаки на цих грядках. У мене, між іншим, горить проєкт, а я — з лопатою на дачі.
— Міша! — смикнула його Наталія.
— А що — Міша? Двадцять років їжджу на ці посадки. Минулого року спину зірвав. І що? Половину врожаю сусідам віддаємо — дівати нікуди.
Валентина Петрівна почервоніла.
— Невдячний! Я ж вам допомогла квартиру купити! З онуками сиджу, поки ви по закордонах їздите!
— Мамо, досить, — втрутився Сергій. — Міша говорить по суті. Може, справді вже досить цієї картоплі? У магазині можна купити.
— Зрадники! — схопилася Валентина Петрівна за лопату. — Я сама все зроблю! А вам потім нічого не буде! Ні картоплі, ні дачі!
— От! — вигукнув Міша. — Знову стара пісня — «нічого не буде, спадщини не чекай»! Тільки цим і тримаєте всіх!
У повітрі повисла важка тиша. Навіть підлітки підняли очі від телефонів.
— Ти що маєш на увазі? — тихо запитала Ірина, дружина Сергія.
— А те й маю. Щоразу, як хтось не хоче танцювати під вашу дудку — одразу погрози: «спадщини не буде», «допомагати не буду». Це ж чистої води маніпуляція!
— Міша, досить, — Наталія смикнула його за рукав.
— Ні, дай сказати! Двадцять років мовчав! Алла молодець, що не приїхала. Хоч у неї вистачило сміливості.
Валентина Петрівна поблідніла й сіла на лавку.
— То ось як ви до мене ставитеся?.. Я ж усе життя для вас… А ви?..
— Мамо, не драматизуй, — Сергій сів поруч. — Просто часи змінились. Ми всі працюємо, втомлюємось. Ці травневі — єдина можливість трохи відпочити. Хоча як четвертий рік у нас вихідних немає. Подивись, що в Україні робиться. Ми всі, між іншим, відпрошуємося з роботи, щоб традицію підтримувати і тебе не засмучувати. Добре Міші, він віддалено працює.
У повітрі зависла тиша, але жінка її порушила, ніби нічого і не чула.
— А я не втомлююсь? Мені сімдесят два! Я ж вас усіх кличу не через ту картоплю, а щоб разом були!
— То давай будемо разом, але без городу, — запропонувала Наталія. — Посмажимо шашлики, посидимо, поговоримо.
— Без городу? — Валентина Петрівна поглянула на перекопану землю. — А що ж я тоді робитиму?
— Відпочиватимете, — вже м’якше сказав Міша. — Ви це заслужили.
— Я не вмію відпочивати, — раптом зізналась Валентина Петрівна. — Усе життя в праці.
Спочатку вас сама ростила, потім на роботі працювала, потім дачу цю купила — щоб вам було чим зайнятись, щоб разом були.
— То й будемо разом, — Сергій обійняв матір. — Просто інакше.
У цей момент на подвір’я заїхала машина. З неї вийшла Алла з величезним тортом.
— Всім привіт! А я тут подумала — а чому б не започаткувати нову традицію? Травневі — без грядок!
Валентина Петрівна вже хотіла обуритись, але раптом розсміялася.
— Знаєте що? Та я ж і сама ту картоплю терпіти не можу! Копати важко, підгортати — замучишся, колорадський жук з’їдає! А в магазині вона є цілий рік!
Усі завмерли, а потім розсміялися.
— Мамо, ти серйозно? — не вірила своїм вухам Наталія.
— А що ви думали? Що мені це все подобається? Просто так повелось. Мої батьки так робили — я й продовжила. Думала, вам естафету передам.
— Бабусю, ну ти даєш! — засміявся один із онуків. — А ми думали, ти фанатка городів!
— Який там фанат! Я просто хотіла, щоб ви всі були поруч. Щоб не розбіглися хто куди.
— Та нікуди ми не дінемось, — сказала Алла, обіймаючи матір. — Просто без лопат, гаразд?
— Без лопат, так без лопат, — погодилась Валентина Петрівна. — А що ж із ділянкою робити?
— Засіємо газоном! — запропонував Міша. — Я давно хотів. Шезлонги поставимо, барбекю. Відпочиватимемо як білі люди!
— Як це — «білі люди»? — прищурилась Валентина Петрівна. — Це що за вислів?
— Та це я так… для красного слівця, — зніяковів Міша. — У сенсі — культурно відпочиватимемо.
— А картоплю в супермаркеті братимемо і на ринку, — підхопила Ірина.
— Гаразд, умовили, — здалась Валентина Петрівна. — Але майте на увазі: раз на місяць усе одно мусите приїздити! А то позбавлю спадку!
Усі завмерли — а потім знову розсміялися, побачивши хитру посмішку на обличчі Валентини Петрівни.
— Жартую, — сказала вона. — Але приїздити справді треба. Я без вас сумую.
— Будемо, мамо, будемо, — Сергій обійняв матір. — Тільки тепер — по любові, а не по рознарядці.
— І без твоїх «хто не приїде — тому нічого не дістанеться», — додав Міша.
— Домовились, — кивнула Валентина Петрівна. — А тепер давайте вже торт їсти. Щось я рознервувалась.
Вони сиділи за старим дачним столом, їли торт і вперше за багато років просто розмовляли — без поспіху, без обов’язків, без натяків.
— А знаєте, — раптом сказала Валентина Петрівна, — я ж завжди боялась, що ви мене залишите. Ось і тримала вас цими грядками, спадком… Думала, інакше не буду потрібна.
— Та що ти таке кажеш, — відмахнулась Наталія. — Ти ж мама.
— Саме так, — підтримала Алла. — Хоч горщиком назви, тільки в піч не став!
— Це ти на що натякаєш? — прищурилась Валентина Петрівна, але в очах її грали вогники сміху.
Увечері, коли всі роз’їхалися, пообіцявши приїхати за тиждень — уже без лопат, зате з м’ясом для шашлику, Валентина Петрівна сиділа на ґанку й дивилася на свою ділянку. Грядки лишилися нерозкопаними, картопля — не посадженою.
— І нічого страшного не сталося, — мовила вона вголос. — Світ не завалився.
Вона вже зібралася зателефонувати сусідці, як телефон пискнув — надійшло повідомлення.
Це була Алла: «Мамо, вибач, але ми з Мішею все ж вирішили поїхати на наступний тиждень до Польщі, як і планували. Наступними вихідними не вийде приїхати».
Валентина Петрівна відчула, як щось холодне стиснуло їй серце. Вона перечитала повідомлення двічі — ніби сподіваючись, що літери складуться в інші слова.
«Так швидко? — подумала вона. — Щойно ж домовились, і вже…»
Вона набрала номер Сергія.
— Сергію, це я. Слухай, а ви наступних вихідних приїдете?
— Мамо, я якраз хотів тобі зателефонувати. У нас тут з Іриною… Коротше, нас запросили на День народження до друзів. Діти так зраділи. Ти ж розумієш, там аніматори будуть, дитяча програма, і дорослим обіцяють багато цікавого.
— Розумію, — тихо відповіла Валентина Петрівна.
— Ми обов’язково приїдемо, тільки трохи пізніше. Може, за два тижні.
— Звісно, звісно, — її голос лунав бадьоро, але всередині все стискалося.
Наталія теж не могла приїхати — у дітей раптово з’явилися якісь олімпіади та репетитори.
Валентина Петрівна поклала телефон і довго дивилася на ділянку. Сонце вже хилилось до заходу, фарбуючи нерозриту землю в золотаві відтінки.
«От і поговорили, — подумала вона. — Без грядок і приїздити нема навіщо».
Вона повільно підвелася, підійшла до сараю й дістала лопату. Земля давалася важко, але методично, удар за ударом, вона почала копати невеличку грядку в дальньому куті ділянки.
За годину, коли на небі вже з’явилися перші зорі, вона випросталася, спираючись на лопату, й подивилася на свою роботу. Маленька, охайна грядка була готова до посадки.
— Що ж, хоч картопля мене не зрадить, — усміхнулася вона, але в тій усмішці було більше гіркоти, ніж іронії.
Вона ще трохи постояла, дивлячись на зорі, а потім повільно пішла до хати. Завтра мав бути новий день. І, можливо, не такий вже й поганий. Урешті-решт, вона завжди справлялася сама.
