Чоловік середнього віку розсунув руками двері ліфта і зайшов в кабіну.
— І що?
— Та нічого.
Я пам’ятаю, що вже натиснула кнопку свого поверху. А він натиснув не те щоб на іншу, а відразу на три верхніх.
Ліфт спочатку піднімався вгору, а потім завис між поверхами.
— Навіщо?
— Що навіщо?
— Навіщо треба було тиснути аж на три кнопки?
— Хм, уважна яка.
— Через Вас ліфт зламався. А я поспішаю.
— Що за нетерплячка?
— Не ваша справа.
Так і хотілося гепнути його своєю сумочкою. Але я стрималася.
— І що тепер?
— Натисніть кнопку аварійного виклику.
— Думаєте, я настільки недалека?
—Гаразд, сам натисну.
На кнопку натиснули одночасно. Відповіді не було. Не було навіть клацання, яке лунає після прийому виклику.
— Спить вона, чи що?
— Може і спить. Ви взагалі знаєте котра година?
— Ммм…
— От і я про те ж.
— Пане, мені потрібно було швидко піднятися на верх, тепер через вас…
— Здається, я знаю, навіщо.
— Прозорливий який…
— Слухайте, у нас поки що немає виходу. Бачите, щілину в кабіні? Я відвернуся.
Безглуздо, соромно, незручно, хотілося, але не довелося.
— Ну що ж. І що далі?
— По мобільному дзвонити треба.
— Ага, номер телефону служби приклеєний на першому поверсі. Запам’ятали?
— Звичайно ж ні. Сто разів на нього дивився, навіть думав записати про всяк випадок, але не записав.
Я вже не гнівалася на нього. Просто стало цікаво: він в гості до когось прийшов, чи живе зі мною в одному будинку.
— От мені зрозуміло чому потрібно рухатись швидше, а ви чого поспішали?
— У мене двомісячне цуценя. Я живу один, а його годувати треба шість разів на день.
Вранці погуляв з ним, погодував. Весь день на роботі. Хвилююся, — як він там без мене.
Серце тьохнуло. Один? Начебто привабливий, не старий ще.
— А що, за твариною нікому доглянути?
— Ні. Сусідка літня жінка, за нею самою доглядати треба. А більше у мене немає нікого.
— Навіщо тоді собаку заводили?
— Знаєте, одному важко. Хочеться про когось піклуватися. До того ж, він мені як син: спить зі мною, в очі заглядає, майже, як дитина.
Я подумала, що сама б так вчинила. З чоловіками не склалося. Може, хоч кота завести? А, втім, навіщо мені кіт? Цей начебто нічого. Один живе у своїй квартирі. Цуценя пригрів, значить турботливий. Дивно, чому я раніше його не бачила в нашому будинку.
— А ви давно в цьому будинку живете?
— Майже місяць. Раніше кімнату орендував. А коли мами не стало, квартиру її двокімнатну успадкував, і тепер живу тут.
— Важко одному?
— Я не один, у мене цуценя є.
— Мабуть породисте?
— Та ні, дворняга.
— Як назвали?
— Потап.
— Смішно. А чому Потап?
— Вуха у нього смішні і мордочка.
Я засміялася. Якщо чесно, не сміялась так давно.
Цей чоловік якось відразу привернув до себе мою увагу: спокійний, симпатичний, інтелігентний.
— Мене звати Віолетта. Живу на шостому поверсі.
— Дуже приємно. Я — Михайло. Живу на восьмому.
Зверху почувся шум. Напевно, чергового майстра таки викликали сусіди, яким набридло чекати, коли ліфт запрацює.
Кабіна різко сіпнулася вгору.
Михайло одразу схопив мене за руки. В його очах я побачила переляк і турботу.
Коли двері відчинилися, і ми вийшли з ліфта, довго стояли, мовчки дивлячись одне одному в очі. Так я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. У його квартирі тепер живуть наші діти. Мишко дуже турботливий. Він готує мені сніданок і питає: ну що, мила, може покатаємось у ліфті?
Багато хто звертає увагу лише на одну кнопку, на яку натискає два рази в день. Мало хто замислюється про те, що кнопки, які розташовані вище, можуть привести до сімейного щастя.
Фото ілюстративне.
