fbpx
Дозвілля
Дуже хотілося додому, точніше дуже треба було додому. Я забігла у ліфт і швидко натиснула кнопку. — Стійте, зачекайте! — Та певно, я ще буду когось чекати

Чоловік середнього віку розсунув руками двері ліфта і зайшов в кабіну.

— І що?

— Та нічого.

Я пам’ятаю, що вже натиснула кнопку свого поверху. А він натиснув не те щоб на іншу, а відразу на три верхніх.

Ліфт спочатку піднімався вгору, а потім завис між поверхами.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо треба було тиснути аж на три кнопки?

— Хм, уважна яка.

— Через Вас ліфт зламався. А я поспішаю.

— Що за нетерплячка?

— Не ваша справа.

Так і хотілося гепнути його своєю сумочкою. Але я стрималася.

— І що тепер?

— Натисніть кнопку аварійного виклику.

— Думаєте, я настільки недалека?

—Гаразд, сам натисну.

На кнопку натиснули одночасно. Відповіді не було. Не було навіть клацання, яке лунає після прийому виклику.

— Спить вона, чи що?

— Може і спить. Ви взагалі знаєте котра година?

— Ммм…

— От і я про те ж.

— Пане, мені потрібно було швидко піднятися на верх, тепер через вас…

— Здається, я знаю, навіщо.

— Прозорливий який…

— Слухайте, у нас поки що немає виходу. Бачите, щілину в кабіні? Я відвернуся.

Безглуздо, соромно, незручно, хотілося, але не довелося.

— Ну що ж. І що далі?

— По мобільному дзвонити треба.

— Ага, номер телефону служби приклеєний на першому поверсі. Запам’ятали?

— Звичайно ж ні. Сто разів на нього дивився, навіть думав записати про всяк випадок, але не записав.

Я вже не гнівалася на нього. Просто стало цікаво: він в гості до когось прийшов, чи живе зі мною в одному будинку.

— От мені зрозуміло чому потрібно рухатись швидше, а ви чого поспішали?

— У мене двомісячне цуценя. Я живу один, а його годувати треба шість разів на день.

Вранці погуляв з ним, погодував. Весь день на роботі. Хвилююся, — як він там без мене.

Серце тьохнуло. Один? Начебто привабливий, не старий ще.

— А що, за твариною нікому доглянути?

— Ні. Сусідка літня жінка, за нею самою доглядати треба. А більше у мене немає нікого.

— Навіщо тоді собаку заводили?

— Знаєте, одному важко. Хочеться про когось піклуватися. До того ж, він мені як син: спить зі мною, в очі заглядає, майже, як дитина.

Я подумала, що сама б так вчинила. З чоловіками не склалося. Може, хоч кота завести? А, втім, навіщо мені кіт? Цей начебто нічого. Один живе у своїй квартирі. Цуценя пригрів, значить турботливий. Дивно, чому я раніше його не бачила в нашому будинку.

— А ви давно в цьому будинку живете?

— Майже місяць. Раніше кімнату орендував. А коли мами не стало, квартиру її двокімнатну успадкував, і тепер живу тут.

— Важко одному?

— Я не один, у мене цуценя є.

— Мабуть породисте?

—  Та ні, дворняга.

— Як назвали?

— Потап.

— Смішно. А чому Потап?

— Вуха у нього смішні і мордочка.

Я засміялася. Якщо чесно, не сміялась так давно.

Цей чоловік якось відразу привернув до себе мою увагу: спокійний, симпатичний, інтелігентний.

— Мене звати Віолетта. Живу на шостому поверсі.

— Дуже приємно. Я — Михайло. Живу на восьмому.

Зверху почувся шум. Напевно, чергового майстра таки викликали сусіди, яким набридло чекати, коли ліфт запрацює.

Кабіна різко сіпнулася вгору.

Михайло одразу схопив мене за руки. В його очах я побачила переляк і турботу.

Коли двері відчинилися, і ми вийшли з ліфта, довго стояли, мовчки дивлячись одне одному в очі. Так я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. У його квартирі тепер живуть наші діти. Мишко дуже турботливий. Він готує мені сніданок і питає: ну що, мила, може покатаємось у ліфті?

Багато хто звертає увагу лише на одну кнопку, на яку натискає два рази в день. Мало хто замислюється про те, що кнопки, які розташовані вище, можуть привести до сімейного щастя.

Фото ілюстративне.