fbpx
Дозвілля
– Дружину я кохаю і дуже, – сказав кавалер на першому ж побаченні, – Залишати її не буду, навіть мови про це не має. Просто, не вистачає мені чогось до повного щастя

Я пізня дитина від маминого третього шлюбу. А від першого вона має моїх старших брата і сестру. Ми всі дуже дружні між собою.

Але з чоловіками у мами так і не склалося. З першим розлучилася після 15 років шлюбу. З другим швидко зрозуміли, що обоє помилилися. А мій батько, з яким вони мали мене, коли мамі вже виповнилося 41, рано пішов з життя, бо дуже любив заливати за комір.

Мені було 18, коли я відчула, що при надії вперше.

Ці стосунки почалися, коли я вступила після 9-го класу в технікум.

Федір вчився на останньому курсі, я закохалася безтямно. А він – ні. Ми збиралися зустрічати разом Новий рік, а він мені за два тижні до свята зізнався, що кохає іншу дівчину. Розійшлися. А через місяць я дізналася, що при надії.

Мама сказала:

– Я багато помилок у житті робила, а тобі не дозволю. Виховаємо.

Так я мала Дмитрика. Федору, його батькові, нічого не сказала.

Жили з мамою, допомагала старша сестра, хоч в неї і своя родина вже була.

Технікум я закінчила заочно, а коли Дмитрик пішов у дитсадок, влаштувалася на роботу, продавщицею у магазин.

Семен заходив часто, і скоро я почала помічати на собі його зацікавлений погляд.

Намагалася ігнорувати, бо знала, що він жонатий.

Але надовго мого опору не вистачило. Одного разу запропонував підвезти додому після зміни, і я не змогла відмовитися.

Почали зустрічатися. Але він одразу казав: дружину люблю, просто не вистачає чогось для повного щастя, а з тобою легко, добре.

Зрозумівши, що в стану мамою знову, я сама поклала край нашим стосункам, бо розуміла, що Семенові це не потрібно.

Я подарувала дитині життя. Тільки сестра і моя найближча подруга знали, від кого.

Не знаю, чи здогадувався про щось Семен, але я зустрічей більше ніколи з ним не шукала.

Коли Дмитрику було 7, а Тамілі трошки більше трьох рочків, я переїхала з нашого райцентру до Києва: однокурсниця з технікуму допомогла влаштуватися продавцем-консультантом у відому торговельну мережу. Зарплатня, звісно була тут в рази вища, ніж та, що я отримувала в своєму райцентрівському магазині.

На півтора місяці я лишила малих з сестрою і мамою, поки облаштовувалася в столиці, винаймала квартиру.

Потім забрала дітей, Дмитрика влаштувала в школу, Таміла пішла в дитсадок. Трошки з нами пожила моя мама, але коли ми звикли до нового місця, вона повернулася додому.

Я справлялася. І навіть знайшовся час на особисте життя.

З Олександром ми їхали вранці з однієї станції метро на свої роботи, бачилися майже кожного дня. І якось все ж посміхнулися один одному, заговорили, розбалакалися. Під час коротких “на каву” Сашко розповів, що в процесі розлучення, що з дружиною разом вже не живуть, що поєднує їх лише донька.

Згодом ми почали зустрічатися у мене. До себе він чомусь не запрошував, говорив, що стидається свого холостяцького «барлогу».

А десь через півроку до мене на роботі підійшла незнайома жінка, як виявилося – подруга Сашкової дружини. Вона розповіла мені, що вони і не думають розлучатися, що його дружина зараз чекає другу дитинку, і що якщо я маю совість – маю його залишити.

Я залишила. І про те, що він стане татком йому нічого не сказала.

Мама моя, хоч і за сімдесят вже їй, в неї слабкий зір і нездорові  ноги, до нас знову переїхала і допомагала, як могла. З’явилася Настуня.

Як тільки вона у два з половиною рочки пішла до дитсадка, мама знову повернулася в наш будинок в райцентрі. Дуже не просто жилося, грошей не вистачало, хоч і на дітей я допомогу отримувала, і працювала.

Квартиру довелося змінити, бо хазяї були проти трьох дітей в їх оселі.

А потім, мама продала наш будинок і перейшла жити в родину сестри, частково допоміг фінансово брат – і тепер я з дітьми маю однокімнатну квартиру в Києві, у досить хорошому спальному районі.

Діток вже в мене 5: четвертий син Назарчик з’явився після короткого курортного роману: сестра з мамою відпустили мене з двома старшими дітьми на відпочинок у за кордон. Повернулася я, як ви зрозуміли, уже не одна.

Назарчик дуже смаглявий і чорнобровий. Південна дитина.

Я давно зрозуміла, що вислів «Дасть Бог дитинку – дасть і на дитинку» відповідає реальності, так воно і є.

Дітки мої ростуть, все, що їм потрібно у мене знаходиться: то люди добрі допомагають, то рідня, то благодійники.

Ми з подругою два роки тому пішли з нашого мега-маркету і відкрили власну кав’ярню з дитячим куточком у якому постійно працює аніматор. Формат виявився вдалим і справа пішла. Я, навіть, допомагаю мамі й сестрі, бо мама вже дуже слабенька.

Я не сама. Маю кохану людину, він старший на кілька років, не одружений. Тобто вже розлучений і поки не знає, чи готовий знову брати на себе таку відповідальність, як родина. Та ще й за таку велику родину, яка утвориться, якщо ми все ж вирішимо її створити.

Поки що нас влаштовують такі стосунки-зустрічі.

Ну, принаймні поки ми ще не стали офіційно сім’єю.

А там – як Бог дасть.

Автор Олена К.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.