fbpx
Дозвілля
– Дівчатка, не плачте. Мій дід нас знайде. Він у мене найкращий мисливець в світі. Давайте станемо посеред галявини і по черзі будемо в небо махати руками. Вертолітники полетять, нас побачать і відразу врятують

– Квіточко, де квитанція з полиці в коридорі.

– Ба, я не брала.

– А бачила хто взяв?

– Хто взяв не бачила, а от хто здув, бачила.

– Ну, і куди вона здулася?

– За тумбочку. Її туди понесло, коли Муська чхнула.

– Зрозуміло. Дід твій де?

– На городі.

– Іди до нього, скажи, що я пішла на пошту.

– Діду, баба пішла на пошту. Можна я піду до хлопців на вулицю.

– Тільки дивись мені, біля будинку гуляй.

Тільки дідо мене і бачив. Я вже мчала на сусідню вулицю, там наші з ранку в гралися. Не пощастило мені, не гралися вони. Людка з Наталкою чубитися збиралися. Вони через волохату гусеницю посварилися. Домовитися не змогли.

І почалося.

– Твоя бабка відьма, на мітлі літає. Мені мама так сказала.

– А твоя мама занепала жінка!

– Це твоя занепала. Я сама бачила, як вона з відром води біля колонки навернулася.

– А твоя з чоловіками вештається.

– За те у вас вся сім’я пропаща.

– Ах ти…

Дівчата вчепилися одна одній у волосся. Верещать, як дві квочки. Треба щось робити, а то всістоять, сміються і підбивають дівчат.

– Колюня, допоможи мені.

– Як?

Твій будинок ближче, біжи через город, принеси ківш з водою.

Коля мухою злітав за водою. Правда повний ківш донести не зміг, на себе трохи розлив.

– Ось тримай.

Я не довго думаючи, взяла ківш у друга, підійшла до забіяк ближче і вилила на них воду. Дівчата відскочили одна від одної і дивились на мене.

– Досить сваритись. Що не поділили?

Ці дві кошлаті красуні, тицяючи одна на одну пальцем, залементували:

– Вона мою гусінь забрала.

– Знайшли через що. Ви ж дівчатка. Миріться швидко. Давайте мізинчик. Мирись, мирися, більше не сварись. Все, пішли Мишка попросимо, конячку його погодувати.

– Його вдома немає. Він поїхав на возі.

– Давайте тоді пограємо в м’ячик.

– Надоїло.

– Тоді в зіпсований телефон.

– Та ми вже в усі ігри переграли.

– А давайте тоді подорожувати і що-небудь цікаве пошукаємо.

І ми пішли в ліс за залізницю, п’ять дівчат і Колюня. Наташа посмикала мене за сукню і запропонувала всім заспівати пісню. Мені ця пропозиція сподобалася. Я радісно зойкнула і заспівала.

Людочка як рвонула за мною, я від неї. Всі зі сміхом кинулися за нами. Скільки ми так носилися, не знаю. Але сонечко почало ховатися за дерева. Здається ми загубилися. Ой, дідо мені задасть. І я потихеньку пішла в бік гудящих далеко поїздів.

– Вітко, а куди ми все таки йдемо?

– Зараз ще п’ять хвилин погуляємо і підемо додому.

Їсти хочеться і пити. Хоч би дорогу додому швидше відшукати.

– Ти знаєш куди нам іти? Я не знаю. А ви? Мені здається, що ми заблукали.

Накаркала Людочка. Ми точно заблукали. Дивлюся Наташа з Ритою розплакалася. Слідом за ними заревіла, як бичок і молодша сестричка Ритулі Юлечка. Нам з Колею теж плакати хотілося, але ми терпіли. І я запропонувала посидіти і почекати, коли поїзд засигналить ще раз, і тоді йти на цей звук.

– Моя бабуся говорила, що ні в якому разі не можна йти з відкритого місця, якщо загубилися. Або йти на звук машин, поїзда, якщо в глухому лісі.

Десь далеко загудів електропоїзд. Звук йшов з усіх боків. Ми не зрозуміли куди треба йти.

– Дівчатка, не плачте. Мій дід нас знайде. Він у мене найкращий мисливець в світі. Давайте станемо посеред галявини і по черзі будемо в небо махати руками. Вертолітники полетять, нас побачать і відразу врятують.

Сонечко сховалося за дерева. Комарі почали нас гризти. Сильно хотілося пити і їсти. Колюня наламав гілочок з берізки і роздав нам. Цими гілочками ми проганяли комах від себе і Юлі. Вечоріло. Колюня запропонував робити курінь. Ми всі разом стали шукати різні палиці і обривати гілки з дерев. Побудували курінь під якимось розлогим деревом, всередину наносили трави та гілок. Залізли в курінь, коли зовсім стемніло. Було дуже страшно. Я почала розповідати казку про тітку дядька Федора. Ми недавно з дідом читали таку книгу. Довго я переказувала казку, Юляшка навіть заснула на колінах сестрички. Потім ми тісно притулилися одне до одного, поговорили трохи, що будемо робити завтра і заснули.

Прокинулися дуже рано, замерзли і дуже хотілося їсти. Але ніхто не плакав. Навіть Юля. Ми по двоє виходили на середину галявини і махали в небо руками. Вранці трава була мокра, холодна. Йти по ній було не приємно. І тут ми почули гавкіт.

– Вовк, – закричала Людмилка.

– Сама ти вовки. Це собачка. У нас тут звірі не водяться в лісі. Тільки гриби і ягоди.

На галявину вибіг наш Тузик. І давай мене вилизувати. Перекинув мене кілька разів від щастя, і потоптався по мені, як на матраці, не даючи встати. Потім я зняла поясок зі своєї сукні, прив’язала його до нашийника Тузика і скомандувала:

– Додому!

Ми всі були дуже щасливі, що він нас знайшов. Пес гордо вів нашу компанію додому. На зустріч нам, по лісі, ланцюжком йшли всі наші сусіди. Спочатку всі кинулися обніматися, цілуватися, а потім дали нам добрячого прочухана. Мені дісталося найбільше. І тільки потім, дорогою додому, почали розпитувати, як і де ми провели ніч. Всі хвалили нас, що ми молодці, не злякалися і все зробили правильно.

Так. Все добре. Тільки тепер гуляємо ми з Колею тоді, коли хтось із дорослих може піти з нами на вулицю. Нуднооооо. Ні побігати, ні пострибати толком не виходить. Дорослі постійно кричать: “Не можна”. Нічого, літо велике. ще погуляємо”

Автор: Vita Drahan.

Фото ілюстративне.