Моя родина завжди була наче вир, що затягує у свої постійні з’ясовування стосунків через 100 гривень чи непрошені поради про моє життя.
— Ти коли вже заміж, Оксано? У твої 30 кар’єра дітей не замінить! — гримить тітка Олена, і я знаю: попереду ще одна буря, яку я не замовляла, але доведеться пережити.
Раптовий телефонний дзвінок увірвався в ранкову тишу, розірвавши спокій моєї спальні. Я ледве змусила себе розплющити очі й потягнулася до тумбочки.
На екрані висвітилося ім’я «Тітка Олена». Аж руки затремтіли — востаннє ми говорили понад рік тому, коли на бабусиному ювілеї вона влаштувала справжню сцену.
— Алло, — прохрипіла я, намагаючись позбутися сухості в горлі.
— Оксано, благаю, не кидай слухавку! — У голосі тітки Олени звучала незвична м’якість. — Я знаю, між нами були непорозуміння. Але ми з дядьком Іваном за тиждень будемо в Києві. Не проти, якщо зупинимося у тебе на пару днів?
Я різко сіла, струшуючи головою, щоб прокинутися. Перед очима промайнули спогади того вечора.
— Коли ти вже подумаєш про заміжжя? — гриміла тоді тітка Олена, не соромлячись гучності. — У твої роки я вже двох дітей виростила! А ти все одна, тільки про кар’єру мрієш. Яка ж ти недалекоглядна! Бабуся через тебе онуків не дочекається!
— Тітко Олено, я, — почала я, але замовкла. — Я більше не живу в Києві. Переїхала.
— Як це переїхала? Куди? — Її голос знову набув наказового тону.
— У Коростень. Три місяці тому.
На тому кінці запала довга пауза, сповнена здивування.
— І ти навмисне приховувала це від рідної тітки? — обурилася вона. — А мати знає?
— Звісно, знає, — відповіла я, відчуваючи, як наростає тривога. — Мені просто треба було почати все заново.
— Отакої? — протягнула тітка Олена. — Гаразд, але ми все одно заїдемо. Дядько Іван давно хотів побачити Коростень. І Сашко з Юлею, твої двоюрідні, теж хочуть тебе навідати.
— Тітко Олено, ні! У мене ремонт!
— Та який там ремонт! Ми й на підлозі переночуємо, — відмахнулася вона.
— Справді, не треба, — благала я. — Я дуже зайнята. І квартира зовсім маленька.
Але тітка вже не слухала, щось бурмочучи дядькові Іванові. Зв’язок обірвався.
Наступний тиждень став для мене справжнім випробуванням. Я не могла викинути з голови характер тітки Олени: якщо вона щось вирішила, її не зупинити. Телефон дзвонив безперестанку, але я вперто скидала кожен виклик.
А потім сталося найгірше. У суботу о сьомій ранку прийшло повідомлення: «Ми стоїмо під твоїм під’їздом. Спускайся, допоможи з речами».
Я завмерла. Вони, мабуть, знайшли мою стару адресу в Києві. Пальці тремтіли, коли я набирала: «Я ж казала — я в Коростені!»
Відповідь прийшла за хвилину, а слідом — дзвінок.
— Де ти вештаєшся? Ми вже годину чекаємо під твоїм під’їздом! — говорила тітка Олена, судячи з усього, стоячи біля дверей.
З телефону долинув гуркіт — видно, вона вже грюкала у двері.
— Відчиняй негайно! Я знаю, що ти вдома! — вимагав її голос.
Раптом усе стихло, і я почула незнайомий чоловічий голос:
— Що за вистава? Яка така Оксана? Я пів року живу в цій квартирі!
— Як це живете? — приголомшено видихнула тітка. — А де ж Оксана?
— Уперше чую про якусь Оксану. Якщо не припините галас, викличу наряд! — мовив незнайомець.
Зв’язок урвався. Я вимкнула телефон і лягла на ліжко. Я уявляла, як тітка Олена з величезними валізами стоїть під чужими дверима, а дядько Іван намагається її заспокоїти. Сашко й Юля, напевно, ховаються осторонь, соромлячись усього цього.
Телефон я увімкнула лише ввечері. Тридцять шість пропущених від тітки, сімнадцять від мами й десятки повідомлень у месенджерах. Спершу я зателефонувала мамі.
— Ну й спектакль ти влаштувала, — сказала вона втомлено. — Тітка Олена такого не очікувала, запевняє всіх, що ти їх навмисне обдурила.
— Мамо, я ж попереджала, щоб вони не приїжджали, — тихо відповіла я. — Ти ж знаєш, яка вона людина. Я навмисне квартиру змінила, аби ніхто з рідні не знав де я нині мешкаю.
Мама тяжко зітхнула:
— Розумію. Але вони ж рідня.
— Рідня не має завдавати стільки прикрощів, мамо, — твердо заперечила я. — Я не хочу більше чути, яка я «неправильна», що мені час заміж, і треба забути про кар’єру. Я інша, і це нормально.
У слухавці запала тиша, така глибока, що я чула навіть мамине дихання.
— Ти права, — несподівано визнала вона. — Я давно хотіла тобі це сказати. Вибач, що не захищала тебе. Просто, вона старша сестра, і я завжди звикла слухатися. Все життя так: вона командує, а я киваю.
— Дякую, мамо. Ти не уявляєш, як це важливо.
— Знаєш, — її голос тремтів, — я теж колись мріяла. Хотіла вступити до театрального. Але тітка Олена сказала, що це «не серйозно», що треба думати про заміжжя. І я вийшла за твого батька в дев’ятнадцять.
— Жалкуєш?
— Ні, що ти! Ти з’явилася — це найважливіше в моєму житті. Але іноді думаю: що, якби я тоді настояла на своєму? Може, і на сцені б грала. Не обов’язково ж обирати.
Я всміхнулася крізь сльози:
— Знаєш, мам, ніколи не пізно спробувати. У Народному театрі завжди потрібні актори.
— Та ну, в моєму віці.
— А пам’ятаєш, що ти мені казала в дитинстві? «Ніколи не кажи ‘пізно’, кажи ‘час’.»
В офісі мене вважали дивакуватою: я не теревенила з колегами, не пліткувала біля кавоварки, не скаржилася на життя. Натомість працювала допізна, вивчала нові технології або сиділа з навушниками, проходячи онлайн-курси.
— Ти як робот, — зауважила якось Олена з бухгалтерії. — Тільки робота й нічого більше. Коли ти нарешті просто житимеш?
Я лише знизала плечима. Важко пояснити, що саме зараз я почала бути живою — без тягаря чужих очікувань.
Взимку до нашого відділу прийшов новий спеціаліст — Максим. Високий, трохи незграбний, але з теплим поглядом і чудовим гумором.
Він ніколи не розпитував про моє сімейне життя, не натякав на потребу «осісти». Якось він залишив на моєму столі пончик:
— Ти сьогодні пропустила обід.
Пізніше ми випадково зустрілися в супермаркеті біля дому — виявилося, що живемо в сусідніх під’їздах. Максим тягнув величезний мішок із кормом для котів.
— Три вихованці, — зізнався він, трохи ніяковіючи. — Взяв із притулку, не зміг обрати одного.
І я, на власний подив, розповіла йому все: про тітку Олену, переїзд до Києва, вибір бути собою.
Ми просиділи до півночі на лавці у дворі, замерзлі, але радісні від нової близькості, від того, що можна говорити вільно й бути почутим.
Поступово наші вихідні стали спільними. Ми гуляли містом, готували смішні сніданки, дивилися старі фільми, закутавшись у плед. Максим учив мене кататися на ковзанах, а я його — працювати в графічному редакторі. Ми вчилися найважливішому — довіряти одне одному.
Навесні ми поїхали знайомитися з його батьками. Я хвилювалася — минулий досвід навчив не чекати нічого хорошого від чужих думок. Але мати Максима просто обійняла мене й сказала:
— Яка ти чарівна. І очі такі розумні. Максимові з тобою дуже пощастило.
А ввечері, коли ми пили чай на веранді, його батько спитав:
— Чому обрала Київ?
Я напружилася, але він усміхнувся:
— Я теж колись усе покинув і переїхав. Це було найкращим рішенням. Іноді треба рятувати себе, правда?
Влітку ми одружилися. Без пишних свят — просто розписалися в РАЦСі й влаштували пікнік на березі Дніпра з друзями. Мама приїхала, обійняла нас:
— Які ви щасливі.
Тітка Олена, звісно, прислала гнівні повідомлення: «Навіть рідню на весілля не покликала! Геть сором втратила! А сукня хоч біла була? Чи, як нині модно, у джинсах розписалась?»
Я не відповіла. На мені справді були улюблені джинси з вишивкою, яку я зробила сама, біла блузка й віночок із польових квітів. І це було ідеально.
Мама затрималася в Києві на тиждень. Якось увечері, сидячи на балконі нашої з Максимом квартири, вона раптом сказала:
— Записалася до театральної студії.
— Що?! — я ледь не перекинула чай від здивування.
— Поки що на заняття зі сценічної мови. Але знаєш, ніби крила ростуть.
— А тітка Олена? — спитала я.
— А я їй нічого не сказала, — мама підморгнула. — Учуся бути вільною, як ти.
Восени мене підвищили — я стала арт-директором. У мене з’явилася своя команда, свої проекти, свої перемоги й невдачі. Я навчилася казати «ні», коли треба, і «так», коли цього хочу я.
Максим завжди підтримував мене. Коли сумніви брали гору, він обіймав і казав:
— Ти впораєшся. Ти ж у мене неймовірна.
І я справді впоралася.
Навесні я дізналася про те, що я при надії. Це сталося само собою, без планів. Просто настав час. Тітка Олена якось дізналася — мабуть, через спільних знайомих. Зателефонувала після дворічного мовчання:
— Нарешті почала жити правильно! — тріумфально заявила вона. — Я ж казала, головний сенс життя.
Я м’яко зупинила її:
— Я не почала «жити правильно». Я просто живу. І син у мене з’явиться не тому, що так треба, а тому, що я цього хочу. Виховувати буду так, як вважаю за потрібне.
І вимкнула зв’язок.
Тепер ми з Максимом вечорами сидимо на балконі, п’ємо чай і будуємо плани. Про мандрівки, про дитячу кімнату, про те, як вчитимемо дитину бути собою.
Мама навідує нас щомісяця — вона тепер грає у театрі й сяє від радості.
Інколи треба поїхати далеко, щоб зрозуміти, хто ти. Інколи — розірвати старі зв’язки, щоб створити нові, справжні. А інколи — просто дозволити собі бути, навіть якщо це комусь не подобається.
Головна картинка ілюстративна.
