fbpx

Данько довго сидів у темному домі все ніяк не міг усвідомити почутого. Усе міг уявити, усіляке від людей чув, але щоб у його родині? А потім якось враз уявив, що Людмили у Руслана немає

Ото галасу на все село! Старий Данько ухопивши перше, що під руку попалось, біг до невістчиної хати. Щойно сусід телефонував: «Доки ваш син на заробітках спину гне, його жінка з іншим тішиться». Марина знаючи Данькову вдачу бігла позаду  і репетувала. Ой, що то має бути!

Переказували, що вилітали голубки через вікна і двері у чому мати на світ привела. Вигнав Данько невістку, навіть речей не віддав. Замкнув хату на здоровенного замка, онука забрав, і не звертаючи уваги на голосіння жінки і невістки, спокійнісінько рушив додому.

Людмила, невістка Данькова, знявши сяку-таку одежину, яку щойно випрала, низько опустивши голову попрямувала через поле до рідного села. Там у неї мати жила.

Мали люди про, що язиками чесати цілий тиждень. Молодик той нетутешнім виявився. Кажуть, зерно возив з полів. А де він Людмилу перестрів ? Як познайомились? Та й чому вона додому його привела? Дивно ще й те було, що Людмилу усі знали тільки, як виключно порядну і чесну жінку. А, як же вона чоловіка і синочка своїх любила. І тут на тобі. Ой сором!

А вже через три дні люди геть оніміли. Повернувся з заробітків Даньків син і Людмилу назад привів. З їхнього двору ні галасу ні репету, ніби й не було нічого. А коли хтось із мужиків за черговим могоричом у Данька запитав, чи бува не заважають його синові оленячі роги, отримав таку відповідь, що іншим розпитувати враз перехотілось.

Онука Данько сам на подвір’я сина привів і у невістки прощення зі сльозами просив. То вже після того люди не знали, що й думати.

А Руслан дізнавшись про те, що накоїв тато, навіть грошей зароблених забирати не став, одразу сумку на плече і додому. Їхав і все Людмилу свою видзвонити намагався, але ні вона ні її мама трубки не брали. Молив Всевишнього, аби зуміла простити його родину, аби лиш повернулась.

Увійшовши в батькову хату одразу виправадив матір з сином погуляти кудись подалі. Мама усе знала, а сину то не потрібне. Сів навпроти тата і ховаючи очі почав свою розповідь:

— Не думав, що колись тобі в усьому зізнаюсь, батьку. Говорити мені не просто, тому не перебивай. Людмила у мене свята жінка. І не дивись на мене так, тату. Та вона із жалю зі мною, хоч і каже, що кохає. Я татку ні на що не здатен. Узагалі, тату. Ми з нею, як брат і сестра, чи що. Але ми сім’я, – говорив ковтаючи сльози, – Мій син не моя часточка, але він про це ніколи не дізнається, чуєш, батьку, ніколи. Вона тоді спеціально до санаторію їздила – шукала батька для нашого сина. А тепер уже обоє другого малюка хочем. От і поїхав я в світи, а Люда тут. І якби не ти! Ти ж її на все село ославив, тату! Якби не вона я б не знаю навіть, чи й жив був досі. Вона сенс мого існування. Вона зрозуміла і прийняла мене таким, як я є. Жодним словом, натяком, поглядом ніколи не давала зрозуміти, що я не такий. А ти що накоїв? – встав і рушив до порога. Потрібно було жінку повертати.

Данько довго сидів у темному домі все ніяк не міг усвідомити почутого. Усе міг уявити, усіляке від людей чув, але щоб у його родині? А потім якось враз уявив, що Людмили у Руслана немає. Пригадав, як його син усе вдома сидів, доки друзі по сусідніх селах дівчат шукали. Як вони з дружиною місця собі не знаходили, адже розмінявши тридцятку син і не думав одружуватись. Згадав, як з’явилась у нього Людмила, як він ожив, як одразу змінився і почав нарешті жити не ховаючись од людей. Як гордо його син привіз свого первістка. Як любить Руслан свого сина. Зітхнув Данько, забрав у жінки онука і пішов на синове подвір’я просити прощення. А ще подякувати невістку, за те, що син має життя, а він майбутнє.

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page