Сьогодні мені вперше стало соромно.
За те, що я розмовляю російською мовою.
На заправці підійшла до каси, там стояли двоє у камуфляжі – чоловік років 50-ти і зовсім молодий хлопець.
Операторка заправки готувала їм хот-доги і винувато оглядалася зі словами: “Зараз-зараз, ще хвилиночку”, бо їх чекала машина, вони поспішали. Чи то додому “звідти”, чи то “туди”.
У них були приємні обличчя, підтягнута статура, чистий, охайний військовий одяг і дуже тверезі очі. І тут я, за звичкою, російською мовою сказала:
“8-я колонка. До полного включите, пожалуйста!”
Вони різко обернулися у мій бік і подивилися так, наче я у них вистрілила. Не пам’ятаю, щоб я коли-небудь почувалася так ніяково.
І тут до мене дійшло – кожне наше слово, сказане мовою ворога, – це удар їм у спину!
У спину тих, хто стоїть на смерть, захищаючи наше спокійне життя, нашу можливість ось так спокійно заправити свою машину, з’їсти хот-дог і випити каву на будь-якій заправці, а потім так само спокійно доїхати додому.
Я зрозуміла, що розмовляючи російською, ми зраджуємо їх.
Я клянусь, що віднині буду викорінювати з себе російську мову, хоч виросла в російськомовній родині і досі у сім’ї розмовляємо російською. Я клянусь, що буду розмовляти українською скрізь, де тільки можливо.
Друзі, прошу вас зробити так само. Бо ми українці. Ми освічена нація і маємо знати багато мов, однак у своїй країні розмовляти рідною, солов’їною мовою.
Автор: Галина Гуцол, 2016 рік