fbpx
Дозвілля
Чи то від недуги, яка так і не відпускала Маринку, чи то від почутого, перед очима полетіли кольорові кола. Свідомість відмовлялась сприймати реальність. Надто це було у її стані. Ну, а хто б сприйняв нормально такі слова рідної матері. Тут і здорова людина засумнівається у власній адекватності.

Чи то від недуги, яка так і не відпускала Маринку, чи то від почутого, перед очима полетіли кольорові кола. Свідомість відмовлялась сприймати реальність. Надто це було у її стані. Ну, а хто б сприйняв нормально такі слова рідної матері. Тут і здорова людина засумнівається у власній адекватності.

— Доню, – промуркотіла мама вранці, коли щаслива Маринка дзвонила додому, аби повідомити чоловіка, що нарешті таки виписується зі стаціонару, – Ми давно вже тобі це сказати хотіли, та ти в такому стані ж була. Ми за тебе дуже хвилювались. Та й не відомо, чи б вижила ти. Зрозумій правильно і не осуджуй нас. Я при надії, батько дитини твій чоловік. Він на розлучення вже подав, ти випишешся і все владнаєте. Так уже вийшло, ти пробач. Я речі твої до бабусі перевезла. Туди й їдь. Пам’ятай: ми з Едиком тебе любимо і підтримуватимемо. Просто, ти ж не зможеш уже йому дитину подарувати, а у мене ось вийшло.

Маринка навіть слова не зронила. Ще довго дивилась у чорне дзеркало екрану. Зрештою, тихо сповзла з ліжка і почала збирати речі. Рухи механічні, погляд порожній. Маринка ніби щойно Богу душу віддала, а от тут на землі лишилась лиш тінь, яка не здатна була на почуття, тільки на те, аби складати речі до великого білого чемодану.

Вона не хотіла тоді нікуди їхати. Перші три місяці виношування первістка давались Маринці ой, як не просто. Ні їсти нормально не могла, ні вдихнути на повну. Запахи відчувала так різко, що й вода із бутля почала чимось віддавати, хоча й зазначено було що має кілька ступенів очищення.

А того дня Едик вирішив відвезти її за місто. Там мовляв і повітря чисте і Маринці легше стане. Вирішили з’їздити до друзів у село, що за сорок кілометрів від столиці. І шлях не довгий і заночувати можна буде.

Дорога була Едику не знайома, та й гнав він на повну, адже Маринка блідла з кожною хвилиною. Він і сам не зрозумів, що сталось, отямився на траві, далеко від свого авто. Дивно, але Едик лишився цілим. Машина ремонту не підлягала, а Маринка ще цілих пів року боролась за своє життя. А йому нічого, абсолютно.

Саме тоді і з’явилась у квартирі молодого подружжя мама Маринки. Приїхала десь із-за кордону де жила з іноземцем, аби бути поруч з донькою  у такий непростий період. Вся рідня тоді здивувалась, адже Ольга, мама Маринки, була її ненькою тільки у свідоцтві. Одразу після появи малої повіялась світами залишивши дитину на бабусю. Інколи дзвонила і повідомляла що вийшла заміж. Одного разу аж на тиждень приїхала, але по першому ж дзвінку якогось кавалера зникла.

А тут прямо взяла все покинула і приїхала. Дивина! А ще більше дивувало, що таки правда за доньку переймалась. Їсти їй носила супчики і котлетки дієтичні. Втішала, коли Маринка дізналась, що мати дітей не зможе. З Едиком по довгу возили візочок з нерухомою тоді Маринкою, парком, що був поруч із реабілітаційним центром.

— Може й справді змінилась? – дивлячись на доньку говорила Маринчина бабуся, – Що ж вона тебе у сімнадцять на світ привела. Напевне і не зрозуміла, що то таке, коли у тебе є дитина? А тут на тобі, таке сталось. Можливо, лиш зараз вона усвідомила, що то таке бути мамою у повному сенсі того слова.

Пів року життя Маринки було нескінченними процедурами і реабілітаціями. Ходити вона деякий час буде з ціпком, але з часом усе налагодиться. Ще сьогодні зранку вона так раділа! Так хотіла швидше вернути у затишок своєї оселі. Заснути у обіймах коханого. Тим неприємнішою стала та новина. Грім серед ясного неба.

Вона відчувала, що Едик віддаляється, бачила, що ховає очі при зустрічі, але ж думала, то почуття провини за ту подію…

Три роки минуло. Маринка живе з бабусею. Ні. Її життя не налагодилось повністю. До отриманих недугів додались душевні. Сидить у кімнаті і нікуди не виходить. Годинами дивиться на майданчик де граються дітки. Плаче.

Ольга таки подарувала Едику сина. Дитина на світ з’явилась не здоровою. Одного дня повернувшись з роботи він знайшов на столі записку:

— Зрозумій! Я так не можу. Я птаха, а ти замкнув мене у клітці. Я створена для щастя. Так жити я не можу. Син твій, можеш позбавити мене батьківських прав. Я не повернусь.

Едик з дитям і тією запискою подався був до матері Ольги, але та і на поріг не впустила. Кажуть люди, що хлопчика татко у спеціальний заклад здав, а сам подався на заробітки кудись. Може там і одружився, бо у нашому містечку не з’являвся більше.

Автор Анна К.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.