fbpx
Дозвілля
Чула нашу головну новину, – сказала мама між іншим, коли сватання було у розпалі, – Дружина твого нареченого колишнього сина йому подарувала, а через два дні просто втекла. Лишився твій Дмитро сам, хоча ні, не сам. Тепер у нього є син

Люба, ти куди така красива, – запитала сусідка примруживши одне око.

– До Дмитрика, приїжджає він сьогодні! – сяючи відповіла я.

– Не ходи туди мила, приїхав він, та не один, з молодою дружиною…

– Ви щось плутаєте Клавдія Михайлівна, яка дружина, я про нареченого свого кажу вам, тітки Катиного сина.

– Ох Люба, Люба, всі вони такі, мій теж втік, сина одна піднімала, – махнула рукою жінка і пішла в будинок, закривши за собою хвіртку…

Не повіривши сусідці я попрямувала до будинку свого нареченого, йшла, відчувала як всі озираються вслід та перешіптуються. Душа заледеніла – невже правда!

А далі пам’ятаю як уві сні: стежка, по якій стільки разів піднімалася до вже давно рідного Дмитрового дому, ось і голос тітки Каті, чоловічий сміх, веранда, на якій ми любили пити чай, а за столом сидить з близькими за п’ять років людьми – інша.

Кинулася я чимдуж бігти назад манівцями, щоб ніхто не бачив, не сміявся мені вслід, не перешіптувався…

З Дмитром ми дружили зі школи, наші сім’ї добре знали один одного, і провівши коханого служити, я налаштувалася на те, що по приїзду його додому ми зіграємо весілля. Мати потихеньку почала готувати посаг, а я писала щодня довгі листи і бігала відносити їх на пошту.

Чим ближче до кінця служби, тим рідше Дмитро мені писав. А останні місяці і зовсім була повна тиша.

– Так загубилися напевно, Любочко, – говорила з посмішкою Катерина Єгорівна – ну, вище ніс, йдемо чай пити…

Тітка Катя прибігла до нас на наступний ранок, обняла мене, і заплакала.

– Сирота вона, Любочко, та ще при надії, не зміг він її залишити, і тобі не захотів написати.

– Не плачте, ви тут не винні, їду я, в місто, до брата, не можу тут більше, складно мені…

У відповідь Катерина Єгорівна приголубила мене до себе і прошепотіла:

– Якщо що потрібно буде Люба, ти не соромся, ми ж як рідні майже стали.

Я, подякувала жінку і того ж вечора стала збиратися, в місті у мене жив старший брат з дружиною, у нього і вирішила зупинитися спочатку.

Ігор з Іриною прийняли мене добре, брат поклопотався на заводі, де працював, за мене, і вже через тиждень я вийшла на стажування. Робота мені подобалася, а найголовніше займаючись справою, я забувалася, і час пролітав швидше, а на душі ставало з кожним днем ​​все легше.

Незабаром мені почав надавати знаки уваги мій начальник Валентин Іванович. Про нього я знала тільки те, що він розлучений і у нього є маленька дочка. Спочатку цуралася його, а потім прийняла запрошення повечеряти разом. Так і почалися наші відносини. Валентин залицявся дуже красиво, він був галантний, ввічливий, тактовний.

Через кілька місяців чоловік зробив мені пропозицію. Свататися поїхали в село, і залишилися там на кілька днів.

– Доню, чула новина? – того ж вечора тихо сказала мама.

– Ні, так я і не бачила нікого ще крім вас, – посміхнулася я.

– Дмитрова дружина сина на світ привела, а через кілька днів її і слід прохолов. Залишила і чоловіка і сина…

– Мама, це не наша справа, у мене інше життя, не нагадуй мені більше про нього…

Говорила то одне, а самій, захотілося встати і побігти по знайомій стежці, як в старі добрі часи. Але поруч сидів інший, вибір свій я зробила і змінювати нічого не збиралася…

Весілля зіграли пишне, веселе, Валентин зняв дорогий ресторан на вечір, купив мені найкрасивішу весільну сукню, яку тільки можна було знайти в нашому місті.

Я переїхала в його квартиру, почалося у нас сімейне життя. Незабаром з’явилася донька, і так вона була схожа на мене, що чоловік запропонував назвати її так само Любою.

Після появи дочки Валентина нібито підмінили, він став за комір заливати, ми часто не могли знайти спільної мови, не так я собі уявляла сімейне життя, не думала, що все може змінитися в одну мить. А потім зателефонувала незнайома жінка, і повідомила, що у мого чоловіка є інша.

Зібравши речі, я забрала дочку і пішла…

Минуло багато років, моя дочка виросла, не буду розповідати про всі випробування, через які мені довелося пройти, для того, щоб у моєї дочки був дах над головою, і все необхідне. Я працювала на кількох роботах, знімала десять років кімнати, поки не отримала все від того ж заводу своє житло. І навіть тоді мені не хотілося повертатися в село, я хотіла, щоб всі думали, що у нас все добре.

Коли Любі виповнилося вісімнадцять вона повідомила, що познайомилася з хорошим хлопцем і хоче мене з ним познайомити.

– Мам, він виріс в селі, там, де живуть наші бабуся з дідусем.

– Так? Який збіг. А як його звати?

– Діма, він чудовий, ось побачиш.

А напередодні нашого знайомства дочка радісно повідомила, що хлопець буде не один, а з батьком.

– Що ж, значить у хлопця серйозні наміри до тебе донечка. Мені вже ставати цікаво, що ж за наречений такий у тебе, ти його так хвалиш завжди, – посміхнулася я.

Чомусь того дня я не знаходила собі місця, кілька разів приймалася за прибирання вже тепер сяючої квартири, з Любою ми накрили стіл і сіли чекати гостей.

Через півгодини у двері подзвонили, на порозі стояв високий симпатичний молодий чоловік.

– Дмитро, дуже приємно, – представився він.

А слідом за ним увійшов він, ні, я не помилилася, це був мій Дмитро, трохи постарілий, але все ще той, все ще коханий Дмитро…

– Ти? – тільки й вимовила я.

– Ну здрастуй, Люба, скільки років пройшло, а ти зовсім не змінилася ..

Відтоді ми не розлучаємося, напевно краще пізно, ніж ніколи. Наші діти одружилися, давно живуть окремо, у них вже з’явилися свої діти. А я нарешті зрозуміла, що таке справжнє жіноче щастя, те, до якого я йшла все життя і лише завдяки нашим дітям, знайшла його знову.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.