— Чому твої друзі вважають, що можуть ночувати у нас щотижня? — обурено запитала я чоловіка.
Я глянула на годинник: дев’ята вечора. У вітальні знову лунав гучний сміх друзів Андрія, а я механічно протирала тарілки, намагаючись упоратися з наростаючим роздратуванням. Третій раз за тиждень! Третій!
Дзвін келихів, чийсь захоплений вигук, і знову сміх. Я на мить заплющила очі. У раковині височіла гора брудного посуду — наслідки чергової спонтанної вечері на вісім персон. Вісім! І, звісно, прибирати все це буду я.
— Оленочко, у тебе просто золоті руки! — донісся з вітальні голос Віктора, найкращого друга чоловіка. — Така вечеря! Ось чому ми до вас і ходимо!
“Ходите” — як же. Живете практично. Я з силою стисла губку, бризки розлетілися по кухонному фартуху.
Андрій зазирнув на кухню, його очі блищали від випитого вина.
— Сонечко, хлопці просяться залишитися. Диван у вітальні і розкладачка вільні?
Щось всередині мене обірвалося. Скільки ще це триватиме? Завтра о сьомій ранку мені вставати, збирати дітей до школи, готувати сніданок… А ці “хлопці” спатимуть до обіду, потім розійдуться по своїх справах, залишивши після себе зім’яті простирадла й брудні чашки.
— Андрію, — мій голос тремтів, — чому твої друзі вважають, що можуть ночувати у нас щотижня?
Він здивовано підняв брови:
— Оленко, ну це ж наші друзі. Чого ти заводишся?
— Заводжуся?! — я відчула, як у горлі піднімається гаряча хвиля. — Це наш дім, а не хостел!
У мене вже немає сил…
— Та годі тобі, — він махнув рукою. — Подумаєш, переночують. Не чужі ж люди.
Я дивилася на нього, і вперше за п’ять років шлюбу мені хотілося просто взяти й піти. Куди завгодно, аби тільки не бачити цього безтурботного виразу обличчя, цієї поблажливої усмішки людини, яка навіть не розуміє, що у мене на душі.
З вітальні знову донісся сміх. Я витерла руки рушником і тихо запитала:
— То тобі байдуже, що я відчуваю?
Але Андрій вже не слухав — він повернувся до друзів, на ходу вигукнувши:
— Дякую, сонечко! Я знав, що ти зрозумієш!
А я стояла посеред кухні, стискаючи у руках рушник, і відчувала, як усередині повільно закипає рішучість щось змінити. Так більше тривати не могло.
Ранок почався, як завжди: о сьомій я вже готувала дітям сніданок, намагаючись не гриміти посудом. У вітальні на дивані похропував Віктор, а на розкладачці, згорнувшись калачиком, спав Павло. На журнальному столику — сліди вчорашніх веселощів: крихти, порожні склянки, зім’яті серветки.
— Мамо, а чому дядько Вітя знову у нас спить? — голосно запитала восьмирічна Маша, намазуючи хліб маслом.
— Тихіше, — я приклала палець до губ, хоча всередині хотілося розсміятися. Нехай би вже й розбудила. — Доїдай швидше, запізнимося до школи.
Коли діти пішли, я набрала номер сестри. Ірина відповіла після першого гудка — вона завжди рано встає.
— Іро, пам’ятаєш, ти казала, що скучила за племінниками? — почала я здалеку. — Може, приїдеш сьогодні з малими? Посидимо, як колись…
— Олено, що сталося? — сестра завжди відчувала, коли щось не так. — У тебе дивний голос.
Я розповіла їй усе: про щотижневі ночівлі друзів чоловіка, про його байдужість до моїх почуттів, про втому і образу. Ірина мовчки слухала, лише зрідка цокала язиком.
— Отже, так, — рішуче сказала вона. — Ми приїдемо. І не самі. Я ще Люду з дітьми покличу, вона якраз у місті. Влаштуємо справжній дівчачий вечір із малечею!
До шостої вечора моя кухня перетворилася на центр бурхливої діяльності. Ірина з двома синами-підлітками, Люда з близнюками, мої діти — всі разом готували піцу, сміялися, сперечалися про начинку. Лунала музика, діти носилися квартирою, час від часу щось падало й дзенькало.
Андрій прийшов о сьомій. Його обличчя витягнулося, коли він побачив цю картину: диван зайнятий дітьми, які захоплено грають у приставку, на кухні ніде стати, всюди сміх і гамір.
— Олено, що відбувається? — він перехопив мене у коридорі.
— А що таке? — я спробувала надати голосу того ж безтурботного відтінку, з яким він зазвичай запрошує своїх друзів. — Це ж наші рідні, чого ти заводишся?
Він відкрив рота, потім закрив, насупився. Здавалося, до нього щось почало доходити, але…
— Привіт, Андрюша! — у коридор виглянула Ірина. — Слухай, ми тут із дітьми вирішили заночувати. Ти ж не проти? Ми ж свої!
Я бачила, як на його вилицях напружилися м’язи. Він переводив погляд з мене на галасливу компанію у вітальні, і я майже фізично відчувала його дискомфорт.
— Звісно, не проти, — процідив він крізь зуби й пішов у спальню.
Вечір тривав. Діти верещали від захвату, граючи у хованки, жінки обговорювали останні новини, ділилися рецептами. Я краєм ока спостерігала за чоловіком: він кілька разів виходив зі спальні, морщився від шуму, але мовчав.
Ближче до ночі, коли діти нарешті вгамувалися, а сестри розстелили постіль у вітальні, Андрій зупинив мене на кухні:
— Це що, помста така?
— Помста? — я знизала плечима. — Ні, що ти. Просто рідні зібралися. Хіба не чудово?
Він промовчав, але я бачила: урок не засвоєний. Для нього це була просто моя примха, жіночий каприз. Що ж, доведеться діяти рішучіше.
Я все спланувала заздалегідь. Цілий тиждень збирала найнеобхідніше, щоб ніхто не помітив — документи, улюблені речі дітей, фотоальбоми. Склала все у стару валізу й заховала на антресолях. Чекала слушного моменту.
І він настав у п’ятницю.
— Олено, сьогодні хлопці прийдуть, — як ні в чому не бувало повідомив Андрій за сніданком.
— У Пашки день народження, відсвяткуємо.
Я повільно поставила чашку на стіл. Усередині все стиснулося, але голос прозвучав спокійно:
— Скільки людей буде?
— Та небагато, — усміхнувся він. — Десь десятеро. Замовимо піцу, щоб ти не готувала.
«Щоб я не готувала».
Десять людей. У п’ятницю ввечері, коли я мріяла просто відпочити після важкого робочого тижня. І, звісно, всі залишаться на ніч. А завтра у дітей англійська…
— Гаразд, — я встала з-за столу. — Розважайтеся.
Андрій здивовано підняв брови:
— Ти кудись збираєшся?
— Ні, — похитала головою. — Я буду вдома.
День на роботі тягнувся нескінченно. Я написала мамі, попередила, що, можливо, приїду. Вона не стала розпитувати — просто відповіла: «Чекаю».
Увечері дім наповнився музикою та сміхом. Я сиділа у спальні, слухаючи, як у вітальні дзенькають келихи, як хтось голосно розповідає анекдот, як Паша (здається, вже добре напідпитку) в сотий раз дякує всім за привітання.
О десятій вечора я тихо зібрала дітей. Маша хотіла було обуритися — їй подобалися ці галасливі вечори, — але я приклала палець до губ й пошепки сказала:
— Ми їдемо до бабусі. Це сюрприз.
Дістала з антресолей валізу. Поклала туди останні речі. На кухонному столі залишила записку:
“Андрію.
Я втомилася жити у проходному дворі. Це не дім — це цілодобовий хостел для твоїх друзів. Ти не помічаєш, як це виснажує мене й дітей. Або не хочеш помічати.
Ми поїхали до мами.
Коли вирішиш, що для тебе важливіше — твоя сім’я чи щотижневі посиденьки з друзями, — подзвони. Але не раніше.
Олена.”
Перечитала. Склала навпіл. Поставила так, щоб одразу кинулося в очі. З вітальні знову почувся вибух сміху. Хтось зробив музику ще голосніше.
Маша смикнула мене за рукав:
— Мамо, а може…
— Ні, донечко, — я поцілувала її в маківку. — Нам пора.
Ніхто не бачив, як ми вийшли.
Холодне осіннє повітря вдарило в обличчя, і я раптом усвідомила, що плачу. Стерла сльози:
— Так, дітки, сідаємо у таксі й їдемо до бабусі. Вона нас чекає.
Машина рушила. У вікні я бачила світло у наших вікнах, чула приглушену музику. Цікаво, коли Андрій помітить, що нас немає? І чи помітить взагалі сьогодні?
Діти притихли на задньому сидінні. Я дістала телефон і вимкнула його. Все. Тепер нехай думає — про сім’ю, про дім, про те, що для нього справді важливо.
А я… я нарешті відчула полегшення. Наче камінь з душі впав. Правду кажуть: краще поганий кінець, ніж нескінченний страх. Хоча, насправді, я сподівалася, що це не кінець. Просто іноді потрібно піти, щоб тебе почали цінувати.
Андрій знайшов записку тільки вранці. Голова розколювалася після вчорашнього, у вітальні на диванах хто як спав, а він рився у шафці на кухні в пошуках ліків. Складений навпіл аркуш одразу не впав йому в око.
Перечитав один раз. Другий. Третій. І тільки тоді до нього дійшов сенс написаного.
Спочатку не повірив — подумав, що Олена просто поїхала до мами на вихідні, як робила час від часу. Дістав телефон — її номер був недоступний.
— Вітю, прокинься, — він штовхнув друга в плече. — Ти вчора Лєнку з дітьми не бачив?
Віктор насилу розплющив очі:
— Ні. А що?
Андрій обійшов квартиру. У шафі бракувало речей, дитячі рюкзаки зникли, улюблена Оленина шкатулка з прикрасами теж. У ванній не було її косметички. Він опустився на край ліжка, стискаючи у руках записку. У голові крутилися її слова: «прохідний двір», «виснажує», «коли вирішиш, що важливіше». Пам’ять підкинула картинки: ось Олена мовчки прибирає зі столу, поки вони веселяться; ось вона зранку збирає дітей до школи, намагаючись не шуміти, поки гості сплять…
— Мужики, вам пора, — він повернувся у вітальню. — Давайте, піднімайтеся.
— Та ладно тобі, — протягнув Паша. — Субота ж…
— Вставайте! — Андрій підвищив голос. — Всім пора додому.
Друзі переглянулися — такого від нього вони ще не чули. Мовчки зібрали речі, похапцем кинули у сумки пляшки й недоїдки. За пів години квартира спорожніла.
Андрій сів у крісло й озирнувся. Усюди залишилися сліди вчорашніх веселощів: крихти на дивані, плями від вина на скатертині, чиясь забута запальничка. А раніше він цього не помічав — вранці все було прибрано, наче за помахом чарівної палички. Олениної палички.
«Як же так сталося?» — думав він, методично збираючи сміття у пакет. — «Коли наш дім перетворився на місце постійних гулянок?»
Спогади накочували хвилями. Ось Олена каже: «Може, на ці вихідні тільки ми, сім’єю?». А він відмахується: «Та годі, хлопці давно не заходили». Ось вона стоїть на кухні, втомлена після роботи, а він із порога: «Сонечко, у нас сьогодні гості!». І жодного разу не запитав, чи хоче вона цих гостей, чи може їх прийняти сьогодні, чи є у неї сили…
Телефон у кишені завібрував. Віктор.
— Друже, ти як там? Ми вчора перебрали?
Андрій усміхнувся кутиком губ:
— Не вчора. Ми давно перебрали. Просто я цього не бачив.
— Олена має рацію, знаєш, — після паузи сказав Віктор. — Ми справді зависали у вас надто часто. Треба було знати міру.
— Та вже ж… — Андрій потер обличчя руками. — Тепер ось думаю: як все виправити?
— Подзвони їй.
— Телефон вимкнений.
— Тоді дай їй час, — у голосі друга звучало незвичне співчуття. — І коли вона буде готова говорити, доведи, що все зрозумів. Що сім’я важливіша.
Андрій кивнув, хоча Віктор не міг його бачити.
У порожній квартирі стояла приголомшлива тиша. І він раптом усвідомив: ось вона, справжня тиша. Не та затишна, домашня, коли дружина порається на кухні, діти роблять уроки, а кіт дрімає на підвіконні. А тиша порожнього дому.
Минув тиждень.
Я жила у мами, допомагала їй з господарством, гуляла з дітьми у старому парку, де колись бігала сама. Телефон вмикала лише ввечері — десятки пропущених дзвінків від Андрія, повідомлення в месенджері:
«Пробач».
«Давай поговоримо».
«Я все зрозумів»…
Мама не розпитувала, лише якось сказала:
— Доню, інколи чоловікові потрібно дати зрозуміти, що він може втратити. Тільки не зволікай надто довго — гордість гордістю, а сім’ю треба зберегти.
У суботу вранці я збирала дітей до репетитора, коли мама покликала мене:
— Олено, глянь у вікно.
Біля хвіртки стояв Андрій. Не в звичному спортивному костюмі вихідного дня, а в тому самому світлому пальті, в якому колись прийшов на наше перше побачення. У руках — величезний букет білих хризантем. Моїх улюблених.
— Квіти зі свого городу приніс, — хмикнула мама. — Пам’ятаєш, як ти їх садила?
Пам’ятаю. Три роки тому я посадила цілу клумбу біля дому. Вони розрослися, і кожної осені наш сад наче вкривався білим снігом. Андрій завжди жартував з моєї любові до цих “бабусиних” квітів.
— Що робитимеш? — запитала мама.
— Поговорю, — я накинула куртку. — Машо, подивись за братом!
Андрій зробив крок назустріч:
— Замерзнеш, — він простягнув букет. — Можна зайти?
— Ні, — я прийняла квіти. — Давай пройдемося.
Ми йшли вулицею, і я раптом зрозуміла, як давно ми не гуляли вдвох — просто так, без цілі, як на початку наших стосунків. Все більше рутина, побут, друзі…
— Я багато думав, — почав він. — Про нас, про дім, про все. Знаєш, коли ти поїхала, я спочатку злився. Думав — от, влаштувала демонстрацію. А потім… — він замовк, підбираючи слова. — Потім зрозумів, що ти маєш рацію. Наш дім перестав бути нашим.
Я мовчки перебирала пелюстки хризантем.
— Віктор знаєш, що сказав? “Ми до тебе ходили, як до себе додому. А це неправильно”. І справді — вони вже майже жили у нас. А я й не помічав, як тобі було важко…
— Чому не помічав, Андрію? — я зупинилася. — Я ж говорила. Не раз говорила.
— Бо звик, — він знизав плечима. — До того, що ти все можеш, усе встигаєш. Що вдома завжди затишно, їжа смачна, речі випрані… Я ніби забув, що за всім цим стоїть твоя праця. Твоя втома.
Вітер тріпав букет, зриваючи пелюстки. Я дивилася, як вони кружляють у повітрі.
— Я сумую, — тихо сказав він. — За тобою, за дітьми, за домом. За справжнім домом, де немає чужих людей. Пробач мене.
— І що далі?
— Давай повернемося. Я обіцяю — ніяких ночівель. Друзі будуть приходити… ну, раз на місяць? У зручний для всіх час. Тільки якщо ти не проти. І ненадовго.
Я мовчала, спостерігаючи, як падають пелюстки.
— І ще, — додав він. — Давай наступних вихідних поїдемо на дачу? Тільки ми з дітьми. Як раніше.
Я підняла очі — він дивився насторожено, ніби боявся відмови. У цю мить він був такий схожий на того хлопця, який колись приніс мені на перше побачення такі ж хризантеми…
— Гаразд, — я простягнула руку. — Поїхали додому. Тільки спершу заїдемо до мами — попрощатися і забрати дітей.
Він стиснув мою долоню, і ми пішли назад. На душі було легко. Я знала — тепер усе буде інакше. Бо інколи треба піти, щоб повернутися. І часом треба щось втратити, щоб зрозуміти його цінність.
А ще я знала, що наш дім знову стане саме домом. Місцем, де добре саме нам — нашій родині. І нехай друзі приходять у гості, але тільки в гості. Бо є різниця між “завжди відкритими дверима” і “прохідним двором”.
І цю різницю тепер розуміли ми обоє.
