Чоловік зник, залишивши дружину з дітьми та іпотекою. Але за пів року все перевернулося
Олена прокинулась від набридливого звуку крапель. Крап. Ще крап. Варто було задрімати, як кран знову починав підтікати. Павло обіцяв полагодити його ще тиждень тому, але тепер цей звук був єдиним нагадуванням про нього.
— Павле… Де ти? — прошепотіла вона, дивлячись на порожню половину ліжка.
Його не було вже три дні.
Просто не повернувся з роботи. Телефон вимкнений, речі — на місці. Спершу вона думала, що щось сталося. Але зранку прийшло сухе повідомлення:
«Пробач. Я більше не можу. Ти впораєшся».
Впорається?
З двома дітьми, іпотекою і зарплатою виховательки в дитсадку?
— Мамо, ти знову не спиш? — до кімнати зазирнула п’ятнадцятирічна Маша, старша донька.
— Уже встаю, люба. Треба збирати Дімку в садок.
— Я сама його одягну і нагодую. Відпочинь хоч трохи.
Олена вдячно кивнула.
Маша подорослішала за ці дні — взяла на себе турботу про п’ятирічного братика. Але в її очах з’явилася тривожна, надто доросла тінь.
День почався, як завжди: збори, сніданок, дорога. Лише тепер Олена робила все сама. У садочку колеги дивилися зі співчуттям. Новина про зникнення Павла вже облетіла все селище.
— Та повернеться він, Олено, — казала Тетяна Сергіївна, літня нянечка. — Побігає — і назад приповзе.
А ввечері зателефонувала свекруха.
— Що ти з ним зробила?! — її голос тремтів від обурення. — Загнала мужика?!
— Маріє Петрівно, я сама не знаю, що…
— Завжди знала, що ти йому не пара! Може, коханця собі завела? От він і пішов!
Олена слухала ці звинувачення, притиснувшись до стіни в коридорі. У дитячій Маша читала Дімі казку, удаючи, що не чує розмови.
— У мене нікого немає, — прошепотіла Олена. — І я не знаю, чому він пішов…
Але свекруха вже поклала слухавку.
Перший удар прийшов за тиждень. Дзвінок із банку:
— Олено Сергіївно? Повідомляємо, що за вашим кредитом утворилася заборгованість…
— За яким кредитом?
— На вісімдесят тисяч. Оформлений на ваше ім’я три місяці тому.
В Олени потемніло в очах. Жодного кредиту вона не брала. Але підпис на документах — її.
Павло. Це зробив Павло.
— Також нагадуємо, що платіж за іпотекою прострочено.
Увечері, коли діти вже спали, Олена сиділа на кухні, переглядаючи квитанції та виписки. Іпотека. Комунальні. Кредит, про який вона не знала. Грошей лишалося на два тижні життя.
— Мамо, — Маша сіла поруч, — я можу після школи підробляти. Багато хто так робить.
— Навіть не думай, — Олена обійняла доньку. — Твоє завдання — вчитися. А я щось вигадаю.
Всередині у жінки наростила паніка. Як впоратися? Де шукати Павла? Як пояснити дітям, що їхній тато просто… зник?
За наступний місяць Олена схудла й осунулась. Безсонні ночі, нескінченні підрахунки, дзвінки до банку з благаннями про реструктуризацію боргу.
Колектори вже телефонували щодня.
— Ви розумієте, я не брала цих грошей! — кричала вона в трубку.
— Розкажете це суду, — спокійно відповідали їй. — У нас є ваш підпис.
Підроблений. Павло за двадцять років шлюбу навчився підписуватись за неї. Де він тепер? Що зробив із грошима? Чому залишив їх?
Одного ранку завідувачка викликала її до кабінету.
— Оленочко, пробач… Скорочення штату. Ти ж розумієш — оптимізація, нові норми. Я до останнього тримала тебе, але…
Олена мовчки кивала. Остання соломинка ламалась просто в руках.
— Мамо, у Дімки знову кашель, — повідомила Маша, коли Олена повернулася додому раніше звичного. — І температура піднялась.
Хіба може бути гірше? Може. Син захворів, ліки — дорогі, а гроші танули швидко.
— Олена, переїжджай до нас, — запропонувала подруга Світлана. — У нас дім великий, всім місця вистачить.
— А іпотека? Якщо не платитиму — відберуть квартиру. Залишусь з дітьми й боргами.
— Може, батьки допоможуть?
Олена гірко всміхнулась. Її батьки переїхали в село, ледве зводять кінці з кінцями на пенсію. А свекруха після останньої розмови заблокувала її номер.
— Мамо, може, я школу кину? — раптом запитала Маша за вечерею. — Аліна казала, що в торговому центрі беруть продавців без досвіду. Вісімнадцять тисяч платять.
— Ні! — Олена гримнула долонею по столу так, що тарілки підстрибнули. — Навіть не думай! Ти будеш вчитись! Я забороняю навіть думати про це!
Донька відвернулась, ховаючи сльози. Олена обняла її, відчуваючи, як всередині вже не відчай, а обурення.
— Пробач, рідна. Ми впораємося. Я щось вигадаю.
Тієї ночі, схилившись над зошитом із підрахунками, Олена нарешті заплакала. Як так? Двадцять років разом. Двоє дітей. Клятви у вірності. І лише одне повідомлення: «Ти впораєшся». І порожнеча.
— Я не впораюсь, Паша, — прошепотіла в темряву. — Чуєш? Не впораюсь…
Відповіді не було. Тільки вітер бив у вікно, а кран продовжував капати.
Вранці Олена обдзвонила всі приватні садки поблизу. Відмова. Відмова. «У нас повний штат». «Нам потрібен інший фахівець». «Залиште резюме, ми вам зателефонуємо».
Вона взялася за репетиторство — готувала сусідських дітей до школи. Почала пекти торти на замовлення — у юності добре куховарила, ще з педагогічного училища. Підпрацьовувала прибиральницею в магазині поруч. Спала по три-чотири години.
Дімка одужав, але став мовчазним, постійно питав про тата. Маша замкнулася в собі, цілком занурилась у навчання, намагаючись не бути тягарем.
— Не хочете подати заяву про розшук? — запитав дільничний, коли Олена нарешті звернулась у поліцію. — Хоча… доросла людина, пішов добровільно. Може ще з’явитися.
— А кредит? Він оформив його з фальшивим підписом!
— Є докази? Немає? Тоді шкода, але нічим не допоможу.
Коли Олена вже майже опустила руки, сталося несподіване.
Вона поверталась із чергової співбесіди — робота була, але зарплата смішна — коли її окликнула незнайома жінка:
— Перепрошую, ви ж Олена? Працювали у 23-му садочку?
— Так, це я… — зупинилась Олена, вдивляючись в елегантну жінку середніх років. — Ми знайомі?
— Особисто ні, — усміхнулась та. — Я Вероніка, дружина Андрія Степанова. Наш син Міша кілька років тому ходив до вас у групу.
Олена насупилась, намагаючись згадати. Міша Степанов… Маленький енергійний хлопчик, шалено любив динозаврів.
— Звісно, пам’ятаю. Як він?
— Чудово! І багато в чому — завдяки вам, — Вероніка жестом запросила присісти на лавку.
— Ми перевели його до приватної школи. Чоловік відкрив її рік тому. І знаєте, я вас шукала.
— Мене? — здивувалась Олена.
— Нам терміново потрібен досвідчений вихователь у дошкільне відділення. Попередня спеціалістка поїхала несподівано, а діти вже набрані. Міша й досі згадує вас із таким теплом! Я дізналася у вашій завідувачці, що ви більше не працюєте…
Олена не знала, що відповісти. Це здавалося дивом, яке впало з неба. Надто добре, щоб бути правдою.
— А які… умови? — обережно запитала вона.
— Зарплата вдвічі вища, ніж у муніципальному садочку. Офіційне працевлаштування, гнучкий графік. Школа нова, за десять хвилин їзди звідси.
— Але в мене двоє дітей, іноді доведеться відпрошуватись…
— Олено, у нас сімейний бізнес, і ми чудово розуміємо такі речі. Приходьте завтра на співбесіду — усе детально обговоримо.
Повернувшись додому, Олена боялася повірити у свою удачу. Коли діти поснули, вона довго сиділа на кухні, розглядаючи візитівку Вероніки.
— А що, як це чергова пастка? — запитувала вона у крана, з якого досі капала вода. — Що, як не візьмуть? Або візьмуть, а потім звільнять?
Але вибору не було. Наступного дня, вдягнувши єдину пристойну сукню, Олена вирушила на співбесіду.
Школа виявилася маленькою, але затишною. Світлі класи, сучасне обладнання, усміхнені вчителі. Андрій Степанов, директор і власник, виявився прямолінійним, але доброзичливим чоловіком.
— Я пам’ятаю Мишка, — усміхнулась Олена. — Обдарований хлопчик, тільки енергії через край.
— От саме! — засміявся Андрій. — Ви — єдина, хто зміг направити цю енергію в мирне русло. Дружина розповіла мені про вашу ситуацію…
Олена насторожилась:
— Що саме?
— Тільки те, що ви тепер самі виховуєте дітей. І знаєте, для мене це — показник сили характеру. А нам потрібні саме такі люди — відповідальні, здатні справлятися з труднощами.
За годину Олена вийшла зі школи з підписаним трудовим договором.
Зарплата справді виявилася вдвічі вищою за попередню. А розпочати роботу запропонували вже з наступного тижня.
— Мамо, це правда? — Маша дивилася на неї з недовірою й надією. — Така хороша робота?
— Правда, люба, — Олена обійняла доньку. — Тепер усе буде інакше.
Але проблеми… Проблеми нікуди не зникли. Колектори не полишали своїх спроб, щодня дзвонили з нових номерів. Погрожували судом, приходили листи з вимогами про повернення боргу. Кожного разу серце Олени стискалося — але вона вже не була тією жінкою, яка плакала ночами біля крана. Тепер у неї була мета. Робота, яку вона любила. Віра, що вперше за довгий час проросла в душі.
Поступово життя почало налагоджуватись. Діти відчули зміни: Діма знову став жвавим, Маша — більш відкритою. Вони сміялися за вечерею, влаштовували домашні «сімейні вечори» з мультиками й какао. Аж поки одного дня Олені зателефонували з невідомого номера.
— Пані Олено? Вас турбує поліція міста Одеси. Ми просимо вас прибути для впізнання… особи, що назвалася Павлом Середою.
Одеса? Це ж далеко.
Через два дні вона була там.
У відділку їй показали фотографію чоловіка — трохи сивого, з короткою борідкою і в темних окулярах. Але це був він. Павло.
Він потрапив у поле зору місцевої поліції під час візиту у готель, де переховувався з фальшивими документами й великою сумою готівки. За підробку паперів, шахрайство та викрадення кредитних коштів його затримали. Олена сиділа навпроти нього у скляному кабінеті для побачень. Він посивів, але дивився на неї так само, як двадцять років тому — і водночас зовсім інакше.
— Паша… Чому?
— Я боявся, — прошепотів він. — Бізнес прогорів, борги росли. Я взяв той кредит, щоб перекрити старі, потім — ще один. А потім зрозумів, що все… кінець. Ті гроші я вивів на офшор. Хотів втекти, почати спочатку. Я знав, що підроблю твій підпис. І ти впораєшся.
— Впораюсь?! — Олена ледве не підвелася з місця. — З двома дітьми, без роботи, без копійки?! Це твоє «я знав»?!
— Я не зміг зателефонувати. Не зміг повернутись. Але я щомісяця відкладав частину грошей — на вас. Не встиг…
— Не потрібно. Тепер я впораюсь — без тебе. Бо тепер я сильна.
Повернувшись додому, Олена отримала повідомлення від адвоката: заарештоване майно Павла і частина його закордонних рахунків можна буде використати як відшкодування боргу. Через кілька місяців кредит було повністю закрито, а залишок грошей залишився їй як компенсація.
З того часу минуло два роки. Маша вступила до університету на психологію. Діма захопився малюванням — і його роботи навіть виставляли у місцевій галереї. Олена стала завідувачкою дошкільного відділення в тій самій приватній школі, де починала. Вона більше не боялася. Бо знала: з будь-чого можна вибратися — якщо не здаватися.
Увечері, прибираючи кухню після вечері, вона усміхнулась і кинула погляд на холодильник. На ньому висів малюнок Діми: мама — супергероїня у фартуху, з підписом:
“Моя мама рятує світ”.
