fbpx
Дозвілля
Чоловік таки розповів мені все – довелось. Тиждень назад тієї з ким він зустрічався не стало. Він говорив і плакав. А я теж плакала, бо не розуміла, чи жаліти його, чи збирати речі

Ми з чоловіком  у шлюбі вже вісім років, але все почалося рік тому. Тоді я почала помічати, що хтось у нього є на стороні. Він затримувався на роботі, у вихідні йшов кудись, говорив, що з друзями, але раніше такого не було, та й друзів у нього, аж настільки щирих немає. На Новий рік він сказав, що працює. В якій це компанії фінансиста змушують працювати в новорічну ніч ?! Так ми і просиділи з синочком удвох. Він все питав: «Де тато? Де тато?», А я не знала, що відповісти.

Загалом, все було гранично ясно. Звичайно, я ридала ночами, чекала його, але все ж не наважувалася з ним заговорити про це. Занадто не хотіла чути правди. Ми обидва вдавали, що нічого не відбувається, але він, звичайно, знав, що я все помічаю. Він став як хлопчисько. Ходив радісний, витав у хмарах. А я сподівалася, що це проста інтрижка на стороні і мій Альоша до мене повернеться.

Наші відносини за 8 років шлюбу були вже не такими щирими, як у студентів третього курсу, та й ми були вже не ті, що раніше. «Але ж все можна повернути, якщо ви любите один одного» – думала я. На ділі все виявилося складніше …

Він зустрів своє перше кохання. Кожне побачення наповнювало їх забутими почуттями. А я, не заплющуючи очей, чекала його ночами. Думала, покрутить роман, набридне – прийде назад. Він прийшов. І розповів усе. Точніше йому довелося розповісти тому, що тиждень тому цієї жінки не стало. Він говорив і плакав. Я теж плакала. До такого розпачу мене ще ніхто не доводив.

Я його не звинувачую. Батько він хороший, сина любить, по секціях і гуртках возить. На новий рік після того випадку подарував планшет. Та й чоловік з нього непоганий, просто не міг по-іншому. Я вже наплакалась і розумію його. Адже він усім єством любив цю жінку, з молодості, а то і з дитинства. Таку любов не забудеш. Тільки не знаю що мені робити. Залишати його одного я не хочу – все одно люблю його. А зараз чоловіку важче, ніж будь-коли. Але і бути з ним поруч я теж не можу. Зраду б пробачила, а ось любов – не знаю … Я не чекаю, що він приповзе до мене на колінах, йому зараз не до цього.

Сьогодні її відправили в останню путь, а він туди навіть не пішов. Ми мало розмовляємо останнім часом, але він сказав, що намагається все забути. Від його радості не залишилося і сліду, тепер він ходить на роботу як машина: повертається в шість і зі спальні більше нікуди не виходить.

Що робити – не знаю.

Залишитися поруч з коханою людиною, допомогти йому в найважчий період його життя і жити далі, як ні в чому не бувало?

Або забрати сина і піти.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.