Дозвілля
Через все життя Іван проніс любов до чорноокої красуні Марії, тепер з нетерпінням чекає дзвінка. Чи подзвонить?

Коли в серці не гасне любов

Після закінчення футбольного матчу до одного з гуртів вболівальників, які стояли на біговій доріжці і ділилися своїми враженнями від гри, підійшов старшого віку чоловік і спитав:

– Ви з містечка Г.?

– Так, – відповів один з вболівальників.

– А ви знаєте, – продовжив незнайомець, – колись в молодості я закохався в дівчину з вашого містечка. Я тоді служив в армії. І познайомився з нею зовсім випадково, коли їхав в поїзді додому.

– А ви назвіть ім’я та прізвище тої дівчини. Може, я її знаю.

Незнайомець з надією глянув на співбесідника і сказав:

– Її звали Марія Гнатів. Але вона, напевно, вийшла заміж і в неї тепер інше прізвище.

– А я знаю її. Вона живе на тій вулиці, що і я. У неї двоє дорослих синів, які одружилися і живуть окремо. А чоловіка нема. Він довго хворів і помep кілька років тому.

– А я так хотів би побачити її, – зітхнув з жалем незнайомець.

– То чому би вам до неї не поїхати? Вона живе сама-самісінька.

– Але як вона мене тепер зустріне? – зажурено забідкався незнайомець. – Минуло стільки років… А ми колись так кохали одне одного. Вона була така красива…

– А вона і зараз красива.

– Господи, – мовив з болем у голосі незнайомець, – чому ж не так склалося, як хотілося? Ми кілька років листувалися з Марією. Думали одружитися. Та доля розпорядилася по-іншому…

– А хіба тепер пізно все поправити? Як ваше прізвище?

Читайте також: Закохалися на весіллі своїх дітей

– Іван Гірник…

– А моє – Михайло Шубалий. Тож будьмо знайомі!

Михайло подав Іванові руку, а той зраділо потиснув її обома руками.

– Ви знаєте що, Іване, – мовив Михайло. – Запишіть мені номер свого мобільного телефону, а я передам його Марії. Я думаю, вона вам неодмінно подзвонить і ви до неї приїдете.

– Дай-то Боже! – мовив Іван. – Але чим я запишу свій номер? Ні ручки, ні паперу…

– І в мене нема, – сказав Михайло. – Зараз в когось попитаємо.

Їхні пошуки ручки і паперу поміж вболівальників футболу тривали довго, але коли, зрештою, знайшли те, що шукали, то радощам Івана не було меж:

– Михайле, ви неодмінно передайте мій номер Марії. Я буду чекати дзвінка. Я дуже хочу зустріти Марію і сказати їй, що я досі кохаю її…

– Я думаю, вона кохає вас також. Бо дотепер зберігає ваші листи та солдатські фотографії, через які чоловік Марії влаштовував не раз скaндали і хотів їх порвати, щоб не лишилася про вас, Іване, навіть згадка. Ось таке то було. Так що чекайте дзвінка.

Коли автобус з футболістами і вболівальниками рушив, Іван на прощання помахав Михайлові рукою і зворушено глянув услід. На очі йому виступили сльози. Він згадав ту чорнооку красуню Марію, яку кохав колись до нестями і не міг її забути дотепер…

Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ, м. Хоростків, видання “Наш день”.

Related Post

facebook