fbpx
Дозвілля
Через тиждень, я віддала Сашу до притулку, розуміючи, що дитині там буде краще, ніж в моєму домі. Як і обіцяла кожні вихідні, я відвідувала хлопчика, іноді, на свята, забирала Сашу додому.

– Іра, я їду на півроку за кордон, мені хорошу роботу запропонували в Італії, візьмеш Сашку до себе? – запитала мене сестра.

– Катя, я б з радістю, але ти ж знаєш, ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Куди нам ще одну дитину брати? – обурилася я.

Мене дратувала легковажність моєї сестри. Все життя Катя жила тільки для себе. Ось і зараз, вона зібралася їхати за кордон і їй без різниці, що буде з її сином. Мені здається, Катерина, навіть батька своєї дитини назвати не зможе. Принаймні, ми про нього ніколи не чули. Просто, в один момент, Катя сказала, що при надії, і хоче цього малюка, не подумавши, як вона буде ростити дитину одна.

– Іра, я ж не кажу тобі, годувати Сашу за свої гроші. Щомісяця, я буду перераховувати тобі певну суму грошей, цих коштів буде достатньо, на утримання мого сина, ще й вам залишиться, – сказала Катя.

– Я не знаю, мені потрібно поговорити з чоловіком, і донькою, сама я не можу приймати такі рішення, – промовила я.

– Добре, завтра подзвоню тобі. Просто, не хочеться віддавати сина до притулку, – сказала Катя, і пішла.

Увечері, у мене була важка розмова з чоловіком. Ігор не дуже зрадів цій ідеї. Але, після того як я сказала, що Катя буде надсилати нам гроші, чоловік все ж погодився. Незабаром, Катя завезла нам Сашу, і поїхала.

Моя дочка, Ліза, була проти того, щоб брат жив з нею в одній кімнаті, і влаштувала нам сцену. Я цілий вечір вмовляти дочку, щоб вона краще поводилась з братом, мені довелося пообіцяти Лізі нову ляльку, за те, що вона розділить свою кімнату з Сашком.

Перші два місяці, Катя справно перераховувала нам гроші, а після, пропала. Вона навіть припинила нам дзвонити. Ігор, став обурюватися, з приводу того, що йому доводиться годувати Сашу. В якийсь момент, мене це вивело з себе, і я почала з’ясовувати з ним стосунки .

– Знаєш що! Зрештою, Саша мій рідний племінник, я теж заробляю гроші, і зайва тарілка супу, у мене завжди знайдеться, для, дитини! Щоб я більше не чула докорів в сторону хлопчика!

– Роби як знаєш! – сказав Ігор, і пішов в кімнату.

Через десять місяців, я отримала лист від сестри, в якому вона повідомляла, що вийшла заміж, і додому більше не повернеться.

– Тітка Іра, мама скоро приїде? – запитав мене Сашка. – Я, так сумую за нею, – заскиглив малюк.

Я подивилася в очі дитини, і не змогла сказати йому правду. «Що ж тепер буде з Сашею, адже чоловік не дозволить залишити дитину тут» – думала я.

Як я і передбачала, Ігор був категорично проти мого племінника.

– Це вже занадто! Роби, що хочеш, але щоб хлопчаки, не було тут через три дні. Це моя квартира, і я не дозволю робити з неї притулок! – волав Ігор.

– Мама, ти нас взагалі не любиш? Чому я повинна тісниться з Сашею? Це моя кімната! – заявила Ліза, і тупнула ногою.

Я перевела погляд на Сашу. Бідний малюк, заховався в куточок кімнати, і тихо плакав. Я заспокоїла Сашу, одягла його, і повела гуляти в парк.

– Тітка Іра, чому мене ніхто не любить? – запитав хлопчик.

– Що ти, малюк, я люблю тебе, і мама тебе любить, просто вона у нас не серйозна, – промовила я, і обняла малюка.

– Сашуню, я влаштую тебе жити в добрі місце, там багато діток, тобі буде весело з ними. А кожні вихідні, я буду приходити до тебе в гості, і приносити різні солодощі, – сказала я.

– Добре я згоден. А моя мама, скоро приїде?

– Надіюсь що скоро!

Через тиждень, я віддала Сашу до притулку, розуміючи, що дитині там буде краще, ніж в моєму домі. Як і обіцяла кожні вихідні, я відвідувала хлопчика, іноді, на свята, забирала Сашу додому.

Минуло кілька років. Дочка моя виросла, вийшла заміж, і поїхала до чоловіка, в інше місто. Я, стала помічати, що здоров’я моє погіршилось. Іноді, у мене не було сил піднятися вранці з ліжка.

Пройшовши обстеження, я дізналася, що маю одну з невиліковних недуг.

– Ви не турбуйтеся, дорога! Медицина зараз у нас на вищому рівні, у вас це рано виявили, тому, є великі шанси на одужання, – сказав мені спеціаліст.

– І як довго триватиме моє одужання? – запитала я.

– Цього я не можу вам сказати.

Вдома, я все розповіла чоловікові. Мені хотілося якоїсь підтримки від нього, але Ігорю, було цілком байдуже, що зі мною відбувається.

– Ти хоч прийдеш відвідати мене в стаціонарі? – запитала я чоловіка.

– Не знаю, якщо буде час. Навіщо я тобі там? Ти, будеш під наглядом, а значить, в надійних руках, – сказав Ігор, не відриваючись від екрану телевізора.

Я вирішила зателефонувати доньці, поділитися з нею.

– Ліза, донечко, у мене знайшли недугу. Через кілька днів я лягаю в стаціонар, – сказала я дочці, зі сльозами на очах.

– Добре мам, видужуй! Ти вибач, я зараз дуже зайнята. Потім подзвоню тобі, – сказала Ліза, і кинула трубку.

У лікарні я провела два місяці. За цей час, ніхто з моїх близьких не відвідав мене ні разу. Мене стали готувати до виписки, і я вирішила зателефонувати чоловіку, попросити забрати мене.

Я дзвонила два дні поспіль, але трубку ніхто не брав. Біля дверей квартири стояли мої речі, а з мого колишнього дому лунала музика і веселий жіночий сміх – чоловік привів нову дружина.

Я подалась в село в стареньку хату моїх батьків, яка стояла пусткою двадцять років. Тиша і запустіння. Вікна вийняті, двері не зачиняються. Так і спала на ганчірках, які притягла з собою в торбах. Донька все знала, але не телефонувала, а чоловіку було все одно.

Мене звідти забрав племінник. Ми з ним жили в його маленькій орендованій квартирі. Хороший він мій Сашко. Перші роки саме він мене повністю утримував, а коли одружився то з жінкою привели до ладу батьківську хату в селі і я живу тут. Хоча ні не живу – доживаю. Через п’ять років моя недуга повернулась і єдиною людиною у цілому світі, якій не байдуже є мій племінник Сашко.

Я часто плачу від сорому коли вони приїздять. Коли ця дитина була такою малою і беззахисною я віддала його до притулку. Чому ж він зараз не робить зі мною так само?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

facebook