Через два роки після розлучення Влад наполягав на зустрічі. Я не знала, що хоче мій колишній, але бажання, ще раз подивитися в його зрадливі очі, перемогло. В кафе я прийшла першою, і на мене нахлинули спогади. Я різне очікувала від Влада, але точно не те, що він мені запропонував

Через два роки після розлучення Влад наполягав на зустрічі. Я не знала, що хоче мій колишній, але бажання, ще раз подивитися в його зрадливі очі, перемогло. В кафе я прийшла першою, і на мене нахлинули спогади. Я різне очікувала від Влада, але точно не те, що він мені запропонував.

У кафе витав знайомий запах свіжомеленої кави та кориці. Я сиділа за столиком, який ми з Владом звикли називати «нашим» – у куточку під вікном, що виходило на жваву вулицю. Колись це місце було наповнене щасливими спогадами, але тепер воно перетворилося на просто кафе, де я нарешті могла бути сама собою.

Влад зайшов рівно о дванадцятій, що саме по собі було дивно. Він завжди приходив із запізненням, вважаючи це своєю «родзинкою». Але сьогодні він виглядав по-іншому: випрасувана сорочка, дорогий годинник і навіть парфуми, які я пам’ятала з наших найкращих днів.

– Привіт, Олено, – сказав він, сідаючи навпроти. – Дякую, що прийшла.

– Привіт, – відповіла я коротко, намагаючись не показувати своїх емоцій. Я підвела очі й подивилася на нього, ніби намагаючись зрозуміти, чому я тут.

Він ковтнув каву, яку замовив раніше, і на кілька секунд замовк, ніби шукаючи слова. Я терпляче чекала.

– Я зрозумів, як сильно зробив тобі боляче, – нарешті промовив він. – І яку величезну помилку допустив, коли залишив тебе. А Дарина… – він завагався.

– Що Дарина? – перебила я його, відчуваючи, як в мені піднімається холодний спокій.

Він зітхнув, витираючи піт із долонь серветкою.

– Вона пішла, – нарешті зізнався. – У неї інший. Але це зараз не про неї, а про нас. Я зрозумів, що ти завжди була тією, хто по-справжньому мене розумів.

Я здригнулася, почувши це. Чи дійсно він вважав, що після всього я просто забуду, як він пішов до іншої, залишивши мене саму?

– Владиславе, – сказала я спокійно, але твердо, – я не буду твоїм рятівним кругом.

Його очі округлилися, ніби він почув щось несподіване.

– Олено, це не так! – він нахилився до мене. – Я дійсно шкодую. Я знаю, що зробив помилку, але ми можемо все виправити.

Я пирхнула, не стримуючи гіркої усмішки.

– А коли ти це зрозумів? До чи після того, як Дарина зібрала свої речі? – холодно запитала я.

Він зам’явся, намагаючись знайти виправдання, але я вже знала відповідь. Його мовчання говорило більше, ніж будь-які слова.

– Слухай, це не має значення! – знову спробував він. – Головне, що я хочу бути з тобою зараз.

Я нахилилася до нього, дивлячись прямо в очі.

– Влад, ти не хочеш мене. Ти просто боїшся самотності, – сказала я.

Він відкинувся на спинку стільця, виглядаючи розгубленим, наче все його старанно підготовлене звернення розсипалося перед моїми словами.

– Ти маєш рацію, – нарешті визнав він. Його голос був тихим, майже зламаним.

Я не відчула радості чи тріумфу. Лише гіркоту, яку неможливо було приховати.

– Олено, може, ми…

– Владиславе, «нас» більше немає, – перебила я його, встаючи. – Ти залишив мене, і це була твоя помилка. А зараз я щаслива. Сама.

Я взяла своє пальто зі спинки стільця, кинула гроші за каву й вийшла. Жодного разу не озирнувшись.

Вулиця була наповнена людьми, які квапилися у своїх справах. Я йшла, намагаючись впорядкувати думки. Моє тіло було напруженим, ніби я щойно витримала бій. І, мабуть, так і було. Але замість задоволення від перемоги я відчувала лише порожнечу.

«Він ніколи не хотів мене, – подумала я. – Йому потрібна була лише людина, яка закриє його внутрішні страхи».

Я дістала телефон, побачила повідомлення від Влада й, не читаючи, видалила його. За кілька секунд видалила й його номер. Я не хотіла більше повертатися до минулого.

Я зробила крок вперед, відчуваючи, як кожен крок звільняє мене від тягаря, який я носила два роки. Моє серце билося рівніше, а в душі з’явилося відчуття, ніби я щойно закрила важливу главу свого життя.

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Крізь вікно пробивалися сонячні промені, і я відчула, що це новий початок. Я заварила каву, сіла біля вікна з ноутбуком і вперше за довгий час подумала: «Час жити для себе».

А ви б дали такій людині другий шанс?

You cannot copy content of this page