Світлану і Марину виховала бабуся Ніна. Мами дівчаток не стало, коли їм було по 5 років.
Єдину доньку поховала Ніна Анатоліївна. Ночами, поки внучки спали, гірко плакала вона в подушку. Доньки не стало кілька місяців тому, а східний зять Карен не витримав і пішов шукати розраду на дні пляшки.
Залишилася у Свєти з Мариною лише бабуся.
Дівчатка щоранку забігали в бабусину спальню і наполегливо підкорювали вершину її ліжка. Хитаючись на хвилях м’яких перин, вони гладили бабусині каштанові кучері і починали день з одного і того ж питання:
– Бабо Ніно, бабо Ніно! Де матуся? Вона сьогодні прийде?
Ніна Анатоліївна наспіх промокала куточки очей і вкотре відповідала:
– Котятка, мами сьогодні не буде.
Котятка засмучувалися, іноді плакали, але чекали і вірили, що ось-ось дзвякне ключ у замку і в квартиру увірветься аромат маминих парфумів, а слідом і сама мама.
Через 4 місяці після Ніна Анатоліївна прийняла рішення розповісти дівчаткам про те, що мами більше немає. Зробити це потрібно було тактовно, щоб уберегти дівчаток.
– Світланко, Маринко, йдіть до мене. Я розповім вам про маму.
Рідне слово “мама” відволікло дівчаток від гри в ляльки і вони наввипередки побігли до бабусі.
– Бабуню, мама зараз прийде? – запитували дівчатка зі згасаючою надією. Веселі хвостики з різнокольоровими гумками підстрибували в такт дівчатам.
Ніна Анатоліївна глибоко зітхнула і почала розповідати те, що придумала напередодні вночі:
– Одного разу всі люди перетворюються в ангелів. Зазвичай це відбувається, коли людина стає старенькою. Але ваша мама була такою гарною і доброю, – Ніна Анатоліївна зробила над собою зусилля, щоб не заплакати при дітях.
– Боженька вирішив зробити її ангелом вже зараз. Мама тепер завжди поруч з вами, нехай вона і невидима для вас. Коли ви на прогулянці, мама оберігає вас від падінь і бід. Коли ви спите, мама вкриває вас своїми м’якими і лагідними крилами…
Ніна Анатоліївна не встигла договорити – її перебила Світланка:
– Але я хочу до справжньої, теплої мами! – заплакала дівчинка.
Марина підхопила:
– Мама повинна плести косички, обіймати нас зі Світланою вночі, а не вкривати якимись крилами!
Ніна Анатоліївна вже за звичкою промокнула куточки очей.
– І я, і мама теж хотіли б цього, але не все в цьому світі нам підвладне. Мама може бути тільки ангелом, який оберігає і піклується про вас.
Довго звикали дівчатка до того, що мама тепер невидима. Начебто ось вона, мама, зовсім поряд, але скільки не тягни до мами руку, ніяк не доторкнутися до неї.
Ніна Анатоліївна як могла заміняла дівчаткам маму. Марина іноді називала бабусю Ніну мамою, але Свєта грубо її обсмикувала:
– Мама образиться, якщо почує, що ти Бабусю мамою називаєш. Ти забула, що мама завжди поруч?
Марина морщила личко і, вдивляючись у Бабуню, голосно і заливисто плакала:
– Прости, мамо, прости! Ти у нас зі Світланою одна!
Ніна Анатоліївна по давній звичці витирала сльози в куточках очей.
Коли дівчатка стали старше, вони придумали для себе коротенький вірш-оберіг, який повторювали кілька разів на день:
Ангел в дорозі!
Нас відвідай!
Мамо, будь поруч,
І ми будемо раді!
“Ангел в дорозі” став головною в житті молитвою для Свєти і Марини. Вони шепотіли “Ангела” і перед контрольними, і по дорозі в музичну школу, і перед першими боязкими побаченнями.
Навіть Ніна Анатоліївна щоранку перед школою бажала дівчаткам Ангела в дорозі.
Роки швидко пролетіли. У вологих куточках очей Ніни Анатоліївни роки сплели павутину,
а колись темні кучері вкрилися інеєм.
Маленькі дівчатка з блакитними очима, схожі один на одного, як дві крапельки, стали юними дівчатами. Не залишилося смішних хвостиків – по плечах Свєти і Марини тепер котилися каштанові локони.
Ніна Анатоліївна пишалася онуками: обидві закінчили консерваторію, виступають на концертах, і, що відіграло важливу роль самої Ніни Анатоліївни, пам’ятають про маму. У вітальні над антикварним фортепіано “Шиллер” висів портрет мами в півоніях – Марина сама його намалювала ще в старших класах.
Доля схожих одна на одну дівчаток склалася по-різному.
Після консерваторії Марина вийшла заміж за Олександра. Незабаром у них народилися близнята – Єлизавета і Ніна. Назвали на честь мами і бабусі.
Світлана ж заміж не поспішала.
– Наш Ангел ще не привів мені відповідного жениха, – сміючись, відповідала на часті бабусині розпитування про заміжжя Світлана.
Одного разу восени на концерт, де Світлана виконувала соло на фортепіано, прийшов Андрій. Андрій не був цінителем класичної музики – він був зацікавлений Світланою. Про красиву і інтелігентну дівчину Андрію розповіла двоюрідна тітка Катя, яка працювала в гардеробній консерваторії.
Після концерту Андрій підніс Світлані букет з червоних троянд і запропонував познайомитися ближче за чашкою кави. Світлані сподобався молодий чоловік, навіть здалося, що це мама-Ангел направила Андрія до неї.
Перед побаченням Світлана наївно хвилювалася – а раптом це її доля?
– Ангел в дорозі, до мене завітай! Мамо, допоможи, підкажи, як бути! – прошепотіла Світлана, переступивши поріг квартири.
Ніна Анатоліївна закрила за онукою двері – тривожно було на душі:
– Ангел в дорозі, Свєту захисти! – просила Ніна Анатоліївна у невидимої захисниці дівчаток.
Світлана запізнилася в кав’ярню на годину:
– Андрію, Ви не повірите – я сьогодні застрягла в ліфті, по дорозі зламала каблук на чоботі – довелося додому повертатися і перевзуватися!
Андрій не показував свою злобу, а лише поцілував тонку руку Свєти:
– Такій чарівній панянці можна і затриматися.
Незримий Ангел лише похитав головою.
Стосунки молодих людей розвивалися стрімко. На Новий рік Андрій запросив Світлану до себе на дачу відзначати свято разом.
Ніна Анатоліївна довго просила онуку залишитися:
– Світланко, як тільки ти з ним йдеш гуляти, неспокійно мені на душі. Та й на кожному побаченні у вас казуси: то каблук зламаєш, то Андрія собака вкусить, то ліфт застрягне. Ніби наш Ангел тебе відводить від нього!
– Бабусю, не вигадуй! – відмахувалася від бабусі Світлана. – Давай салати далі різати. До тебе скоро Маринка з сім’єю приїде, не будеш нудьгувати.
Але любляче серце не обдуриш. Ніна Анатоліївна весь вечір подумки просила Ангела захистити юну Світлану.
Світланка не без пригод дісталася до дачі. На таксі всього 20 хвилин їзди від дому, але машина зламалася посеред дороги.
– Знову я запізнилася! Таксі зламалося прямо на шосе, – виправдовувалася Світланка, змахуючи сніжинки з волосся.
– Невдашка моя! – ласкаво обійняв Світлану Андрій. – Ходімо на стіл накривати.
Ангел хитав головою. Не бачила Світланка знаків, які залишав їй Ангел в дорозі.
Скоро годинник пробив північ. Келихи іскрилися, Світланині салати були майже знищені. Світлана подарувала Андрію квитки в театр і щоденник в шкіряній палітурці.
– У мене для тебе теж сюрприз, – лукаво мружачись, сказав Андрій. – Зараз повернуся!
Світлана підійшла до ошатної ялинки в центрі кімнати і почала перебирати пальцями кришталеві кулі і намиста:
– Ангел в дорозі, мене захисти! – звично прошепотіла Світла і здивувалася сама собі. Від чого захищати? Чи не від Андрія же.
Через кілька хвилин до вітальні вийшов Андрій в широких сімейках в клітинку.
– Ну що, пішли!
Світлана здивувалася. Не такий сюрприз вона очікувала побачити.
– Неприпустимо, – подумав Ангел, стоячи за спиною у Свєти.
– Андрію, я до таких близьких стосунків не готова. Не квап мене, будь ласка, – Свєта все ще не відійшла від побаченого.
– А навіщо на дачу приїхала? Досить вдавати з себе інтелігенцію. Не подобається – можеш додому йти, – Андрій показував своє справжнє обличчя.
– Дозволь таксі викликчу, – несміливо попросила Світла і потягнулася до телефону.
– Пішки дійдеш! – вигукнув Андрій і виставив Світлану за двері. Навздогін кинув в дверний отвір її пальто, шапочку і чоботи.
– Ось тобі і “З Новим роком”, – прошепотіла Світлана, стоячи на одній нозі в снігу і похапцем натягуючи чобіт.
До дому 15 кілометрів уздовж лісосмуги, на дворі 1 січня, 2 година ночі. Мобільні телефони в ті роки були розкішшю. Світлана вирішила йти додому пішки.
– Ангел в дорозі, мене захисти. Мамо, будь поруч, і я буду рада, – повторювала змерзла Світу, пробираючись по засніженій стежці додому.
Іноді повз Свєту проносилися машини, сигнали молодій дівчині, що крокує в новорічну ніч уздовж траси. У такі моменти Світлана все гаряче просила Ангела не залишати її.
Лише до ранку Світлана дійшла додому. Тихо повернувши ключ, вона зайшла в квартиру і втомлено опустилася на табуретку в коридорі.
– Дякую, мамо, – прошепотіла Світлана і заплакала, судорожно ковтаючи повітря.
Зі спальні вийшла Ніна Анатоліївна. Не кажучи ні слова, вона обняла внучку і погладила по засніженому волоссю. Сніжинки танули під теплою долонею.
– Бабусю, ти права була. Андрій таким виявився!…
Ніна Анатоліївна слухала внучку і дякувала Ангелу за те, що все закінчилося благополучно. Напоївши Світлану гарячим чаєм, вона поклала внучку в ліжко і в вкотре промокнула куточки очей.
– Дякую за Свєту, Ангеле, – стоячи біля вікна, дякувала Ніна Анатоліївна.
З радіоприймача на кухні ледь чутно лунала пісня про те, як сніг кружляє і літає, літає. За вікном снігопад замітав вчорашні прикрощі та розчарування. А Ангел посміхався і переховував сплячу Світлану своїми м’якими і теплими крилами.
Автор: Marianna Tsereteli.
Фото ілюстративне.
