fbpx
Дозвілля
Частково вона, звісно, права, не щастить нам в плані батьківства. Всі, як один десантувалися з батьківського фронту. Слабаки, що поробиш! Ну нічого, Юльку ми і самі виростимо! Це хлопчакам батьки потрібні, щоб з когось приклад брати, а дівчатам

Ледве я переступила поріг, Свєтка почала випроваджувати мене на вечірню прогулянку з онукою.

Заперечень не приймала:

— Після цього Юлька краще спить! Чи тобі потрібен ще один нічний концерт?

— Ні звичайно! Але на вулиці темно і слизько, а у мене після минулого падіння все ще нога болить, — нагадала я.

— А мені треба до іспитів готуватися! Тримай її, я поки коляску притягну з балкона.

— Хочеш застудити дитину?! — обурилася я, взявши у дочки загорнуту в пухнасту ковдрочку внучку. – Не можна взимку тримати коляску на балконі, скільки разів тобі повторювати!

— Чекай біля ліфта, а то Юлька спітніє і тоді вже точно простудиться! — Свєтка безцеремонно підштовхнула мене до вхідних дверей.

— Стривай… Я ж голодна…

— Зараз приготую кілька бутербродів, – сказала донька і з гуркотом зачинила двері.

Почувши стукіт, внучка відразу заплакала.

— Не хнюпай! — я торкнула губами ніжну щічку. — Зараз мама вивезе твою карету, і ми вирушимо гуляти.

Однак, почмокавши губами, вона знову голосно заплакала.

— Помовч трохи, — жалібно благала я. —- І так після роботи голова квадратна.

Хитаючи згорток, який несамовито галасує, я човником бігала по майданчику.

– Галино, у тебе совість є?! — верескливо відізвалася червона від злості сусідка, раптово відчинивши двері в коридор. — Забери зараз же свій грамофон! У мене Толік після лежачий! Дістали вже!

— Ой, та у вас телевізор репетує голосніше від нашої Юльки!

Ступивши до ліфта, я нервово тицьнула пальцем в кнопку виклику.

— Розвели тут дітвори без батьків, а люди тепер всі повинні слухати.

Не дослухавши сусідчину тираду, я заскочила в кабіну ліфта. От же ж, конфліктна яка, кожного разу одне й тет ж!

Частково вона, звісно, права, не щастить нам в плані батьківства. Всі, як один десантувалися з батьківського фронту. Слабаки, що поробиш! Ну нічого, Юльку ми і самі виростимо! Це хлопчакам батьки потрібні, щоб з когось приклад брати, а дівчатам…

Завершити думку я не встигла: ледь вийшовши з під’їзду, посковзнулася і гепнулася додолу. Слава богу, внучку втримала, не випустила. Злякано пискнувши, Юля замовкла. Зате я заохала.

— Не вдарилися?

Піднявши голову, я побачила схилиного наді мною чоловіка. Він поставив свій портфель і допоміг мені піднятися. Потім заглянув в обличчя дитині:

— Красива у вас донька.

— Онука, — поправила я. — Якщо не важко, потримайте кілька хвилин. Я приведу себе в порядок. Беручи з моїх рук Юльку, незнайомець затамував подих:

— Знаєте, а я вперше в житті тримаю на руках маленьку дитину.

— Не може бути! — мимоволі вирвалося у мене. — Скільки ж вам років?!

— Сорок п’ять… Смішно, правда? Прожив таке довге життя, але не встиг зробити найголовнішого! — Хм… Мабуть, це не смішно, а сумно…

Наспіх обтрусивши пальто, я потягнулася до онуки:

— Давайте!

— А можна… її ще потримати? Зовсім трошки!

— Трішки можна, — я посміхнулася. — Тим більше що ви їй явно сподобалися.

— Правда? А чому ви так вирішили?

— Тому що мовчить! — розсміялася я. — Вона у нас з характером. Трохи що не так — відразу в крик. Хоча Свєтка така ж в дитинстві була.

—  Свєта — це ваша донька?

— Ну так! Їй до іспитів потрібно готуватися, так що у мене наряд поза чергою.

— Ось як? А батько що ж?

— Та немає у нас батька, і діда теж немає. Бабське царство.

У цей момент з під’їзду з’явилася з коляскою Світлана і з цікавістю дивилася на незнайомця:

— О-о-о! У нас нова няня?

— Добрий день! — мій співрозмовник ніяково усміхнувся. — Знаєте, а ваша донька дивно на вас схожа. Така ж красуня.

— Та де там! — Свєтка розсміялася. — От спасибі, давно мені чоловіки компліментів не робили! — донька кивнула на коляску на тротуарі:

— Укладайте, а то через неї можна й спину надірвати!

— Що ви! — з посмішкою заперечив незнайомець. — Вона така легка, як пушинка.

— Давайте-давайте! — донька забрала у нього Юльку, але та одразу ж залементувала. — Ану ще разок потримайте! Згорток перекочував назад і плач тут же припинився. Ми зі Світланою здивовано переглянулися. Постоявши в нерішучості, донька махнула рукою:

— Гаразд, ви тут гуляйте, а я пішла зубрити.

— Ну що будемо робити?! — розгублено зітхнула я.

— Як що? Гуляти! — посміхнувся чоловік. — Тільки спочатку пропоную познайомитися. Я — Герман. А вас як звати?

— Галина, -— посміхнулася я у відповідь.

Потім подивилася на свої вікна і зітхнула:

— Ну ось, а про бутерброди Свєтка так і не згадала!

— Зголодніли? — чомусь зрадів Герман.

— Дуже, — зізналася я.

— Дуже добре! Тоді відкрийте мій портфель, там є два бутерброди з сиром. Можна перекусити.

— Яке щастя!

Нітрохи не бентежачись я дістала загорнуті у фольгу бутерброди.

Розгорнувши один простягнула Герману:

— Поділимося по-братськи?

Притиснувши до себе дитину, він обережно простягнув руку:

— Із задоволенням! Чесно кажучи, сьогодні не встиг пообідати. День був дуже метушливий.

— У мене теж, — поскаржилася я і, заглянувши в обличчя внучці, сказала: — Можете покласти в коляску, вона вже спить.

Не пам’ятаю, скільки ми гуляли, тільки йти додому мені зовсім не хотілося. І втома чомусь минула, і холодно не було. А головне, вечірня вулиця вже не здавалася такою сірою, навпаки, виглядала затишною і красивою.

Прощаючись, Герман затримав в долонях мою руку:

— Можна я завтра знову прогуляюсь з… Юлечкою?

— З Юлечкою чи зі мною? — запитала я кокетливо.

— З обома, — він посміхнувся. — Можна?

— Звісно.

Я вкотила коляску в ліфт і озирнулася:

— До завтра? — запитала я.

— До завтра… І на добраніч!

— Доброї ночі…

На наступний день ми знову гуляли. Потім Герман запросив мене в гості, і я залишилася у нього ночувати…

А через півтора місяця відчула дивні симптоми. Сходивши до лікаря, почула: «Вітаємо».

— Будеш робити щось? — запитала Світлана.

Я заперечливо похитала головою:

— Що ти, адже Герман так любить дітей!

— Несповна розуму! — обурилася донька. — Материнство в твоєму віці? Це ж неприпустимо!

— В якому віці? — посміхнулася я. Мені всього сорок!

—  Все одно ненормально. А хто буде допомагати мені?

— Сама впораєшся. Ти вже не маленька!

У визначений термін на світ з’явилася наша Сашенька. Сподіваюся, вона коли-небудь порушить традицію материнства без татусів. Хоча… я ж сама вже її порушила: ми з Германом розписалися, і він нікуди не збирається втікати.

Автор: Pomizh ryadkiv.

Фото ілюстративне.