fbpx
Дозвілля
Час від часу він мені телефонує зі своєї старезної нокії. «Хто це?» – лагідно питає. «Що серце?» «Не болить?» «Переболіло, затерпло. Я його не чую. Відколи онук на фронті…»

Час від часу він мені телефонує зі своєї старезної нокії.

«Хто це?» – лагідно питає.

«Це я», – кажу я.

«Аааааа…» – мовить він без тіні здивування.

«Як ви?» – питаю.

«Гріх жалітися, ганьба хвалитися».

«Значить добре».

«Мені добре, бо я більше серед дерев, ніж людей».

«Як урожай?» – цікавлюся.

«Сливи вродили».

«То буде файна сливовиця».

«Скажеш, коли покуштуєш…»

«Чи я не знаю. Ковтнеш – і за хвилю такий посмак, наче з‘їв жменю сливок».

«А я заглядатиму в очі – чи блиснули іскринки, – стримано додає він. – Тоді сливовиця направду добра».

«А як цього року виноград?» – питаю.

«Так собі. Вино не буду робити».

«Чому?»

«Бо тиск».

«Підвищений чи понижений?»

«Не знаю, бо не міряю».

«А серце?»

«Що серце?»

«Не болить?»

«Переболіло, затерпло. Я його не чую. Відколи онук на фронті…»

«Чарунки днів», Мирослав Дочинець