Дозвілля

Катя так і не вийшла заміж через одну сімейну рису – занадто легке ставлення до життя. Вони в родині всі були такі: любили жартувати, не приймали все близько

У нашому селі казали, що якщо макітра діда Олекси не дзвенить від найменшого дотику – значить, її робив хтось інший. Сорок років він жив цим ремеслом. У його

“У вас є тридцять днів, пані Олено”, – мовив чоловік у строгій куртці й поклав білий конверт прямо на прилавок поруч із касовим апаратом. Мої руки у той

Осінній ранок розливався містом вогким, сизим туманом. Дарина відгорнула теплу ковдру, потягнулася й за звичкою гукнула у тишу порожньої кімнати: – Рудику, ану марш до миски! Час снідати,

Останні кілька років моє життя вимірювалося не порами року чи святами, а сповіщеннями в робочих чатах, нескінченними заторами на проспекті та дзвінками будильника о шостій ранку. Я працювала

– Я обговорюю це, бо це важливо, – мовила я, намагаючись тримати голос рівним. – Ти просто кажеш «ні», – відповів тато. – Це частина нашої розмови. –

Такої пори вечірнє місто завжди схоже на чудернацьку казку: у вікнах спалахують кольорові вогники, повітря пахне хвоєю, морозом та солодкими помаранчами, а люди поспішають додому з пакунками. Але

Ранок того дня дихав особливою, майже кришталевою прохолодою, яка буває лише на зламі пізньої весни та перших літніх днів. Маленьке містечко, заколисане зеленню столітніх каштанів, повільно прокидалося під

– Мам, ну що ти стоїш у проході? Забирай порожні склянки з-під соку й неси на кухню, там уже гора в мийці. Голос доньки прозвучав буденно, майже мимохідь.

Світлини з весілля сина й досі стояли на комоді в найсвітлішому кутку вітальні. На них Марта й Степан посміхалися тією особливою, трохи втомленою, але безмежно щасливою посмішкою, яка