Богданчикові було п’ять, коли мама пообіцяла, що вони вирушать у подорож. Одного вечора Олена, його мати, шепнула, що скоро вони вирушать у пригоду, яку він не забуде ніколи.
Ці слова запалили в його душі вогник передчуття казки. Він чекав того дня, як дива, хвилюючись так, що навіть уночі не спав. Коли дідусь за стіною голосно співав старі пісні, а його друзі влаштовували шарварок, Богданчик мріяв: ось він із мамою їде світ за очі, де все нове й чарівне. Уява малювала йому невідомі міста, де поїзди гудуть, мов казкові звірі, а люди усміхаються, як у книжках.
Його кімната, маленька й тісна, була йому цілим всесвітом. Стіни, облуплені від часу зі старими і вицвілими шпалерами, були для нього найкращими у світі.
Ліжко нещадно скрипіло, а біля нього стояв стіл із тріснутою ніжкою. Вікно, крізь яке він дивився на світ, було особливим: в одній рамі замість шибки гойдалася клейонка, пропускаючи м’яке, тьмяне світло.
Ця кімната, хоч і проста, була для Богданчика домом, де йому було добре не йому було тепло поруч мами. Тут він тихо плекав свої мрії про велику подорож, що змінить усе.
Йому було лише п’ять років, коли його вперше залишили самого. Не просто самого, а в гігантському металевому звірі, якого називали «поїзд».
Цей звір гуркотів колесами по рейках, ніби насміхаючись над долею Богдана. Спочатку він не усвідомлював, що відбувається. Навколо гуділи люди, одягнені в сіре й темне, з втомленими обличчями та важкими сумками.
Пахло залізом, потом, димом, копченою рибою і ще чимось — наче змішалися запахи всіх життів, що проходили повз нього. Мати, Олена, сказала, що вийде на хвилинку: «попросити чай у провідниці».
Вона завжди говорила коротко, ніби слова давалися їй важко. Але того дня вона затрималася трохи довше, ніж зазвичай. Застібаючи Богданові комбінезон, її руки тремтіли.
Ледве помітно, майже непомітно для сторонніх. Але він помітив. Він усе помічав. Особливо коли дорослі намагалися здаватися спокійними, щоб не засмутити дітей.
Вона глянула на нього не так, як завжди. Довше. Глибше. Наче хотіла запам’ятати. Або попрощатися.
А потім просто вийшла. Просто. Наче нічого особливого. Наче це була звичайна поїздка, звичайна зупинка, звичайний день.
Та це був не звичайний день.
Богдан чекав.
П’ять хвилин. Десять. Пів години. Годину. Він відлічував час секундами, що здавалися вічністю. Прислухався до кожного кроку за дверима, до кожної випадкової фрази, до кожного звуку, що міг би означати її повернення.
Але її не було. Двері вагона грюкнули, поїзд рушив, і Богдан кинувся до вікна, притиснувшись чолом до скла. Раптом світ став надто великим, а він — надто маленьким.
Він дивився, як перон зменшується, як обличчя людей зливаються в розмиту пляму, як матері більше немає. Зовсім.
І ось він — сам. У світі, де ніхто не знає, що він залишився сам.
Він не плакав. Не одразу. Мабуть, тому, що йому з дитинства твердили: «хлопчики не плачуть». Це стало частиною його єства, навіть якщо всередині щось ламалося.
Він просто сидів, втупившись у спинку переднього сидіння, повторюючи подумки: «Вона скоро повернеться, вона зараз принесе чай». Він так сильно цього хотів, що починав вірити. Аж поки одна жінка, що сиділа через прохід, не звернулася до нього:
— А ти з ким їдеш, маленький?
— З мамою, — відповів Богдан. — Вона пішла за чаєм.
Ці слова він повторював увесь шлях. Щоразу, коли хтось підходив, щоразу, коли чув запитання, він казав одне й те саме. Наче якщо повторювати достатньо разів, вона справді з’явиться з паперовим стаканчиком у руках.
Але вона не повернулася.
На наступній станції його зустріли. Хтось із працівників залізниці, можливо, поліція. Богдан точно не пам’ятав. Усі ці обличчя злилися в одне — доброзичливе, але байдуже.
Його завели до кімнати начальника вокзалу. Там пахло старим деревом, димом і чимось солодким. Йому дали цукерку. Він не хотів її їсти. Не міг. Руки не слухалися. Але взяв. Щоб показати, що він слухняний.
Потім був дитячий будинок.
Слово коротке, наче нічого такого. Але насправді — це цілий світ, де кожен крок відлунює в стінах, де світло ніколи не горить яскраво, а запах дешевого мила здається єдиною постійною річчю.
Нескінченні коридори, скрипучі двері, холодні підлоги й голоси вихователів, які рідко звучать м’яко. Там Богдана поселили в кут — ліжко біля самої стіни, простирадло з плямою, яку, мабуть, давно ніхто не намагався відіпрати. Вихователька, з обличчям, схожим на шкільного завуча, сказала:
— Тобі пощастило, у нас майже немає молодших.
«Пощастило».
Це слово він повторював собі ночами, лежачи під тонкою ковдрою, слухаючи шурхіт сусідів і скрип підлоги. Пощастило. Чому ж тоді йому так холодно? Чому хочеться закричати, але він не може?
Перші тижні він чекав. Чекав, що Олена прийде. Що вона помилилася, заблукала, загубила квиток. Що все це якийсь неймовірний сон. Кожен звук у коридорі ставав сигналом до повернення мами.
Він схоплювався з ліжка, біг до дверей, сподіваючись, що це вона. Одного разу вихователь, високий чоловік із суворим поглядом, гримнув на нього:
— Досить. Ніхто за тобою не прийде.
Його слова були точними й нещадними. І він перестав чекати.
Відтоді він став «нічий». Никому не потрібний. У дитячому будинку швидко вчишся правилам виживання: не плакати, не вірити, не вирізнятися.
Одягнуть чуже — мовчи. У тебе немає минулого, і ти нікому не потрібен, поки не навчишся жити там.
Богдан замкнувся. Усередині. Наче збудував стіну навколо себе. Він любив поїзди, а тому, що вічно сидів біля вікна, дивився вдалечінь, наче чекав відправлення. Сам не розумів, куди хоче поїхати. Тільки знав, що тут — погано.
Минали роки. Часом хтось із вихователів намагався виявити турботу. Один якось сказав йому:
— З таким розумом ти виберешся. Головне — тримайся подалі від людей.
І він тримався. Не тому, що хотів. Тому, що інакше не міг.
Він перестав чекати. Перестав вірити. Навіть ім’я своє змінив, коли отримав паспорт. Хотів стерти все, що пов’язувало його з тим хлопчиком, який чекав чай біля вікна.
Минуло двадцять п’ять років.
За цей час Богдан зробив кар’єру в ІТ, купив квартиру в іпотеку, завів собаку. Її він назвав «Чай». Просто тому, що це слово стало символом чогось, чого ніколи не було. Але що все одно залишалося важливим.
Одного дня він прокинувся і зрозумів: йому треба повернутися. Не заради зустрічи. Не заради пояснень. Просто всередині нього залишалася порожнеча — розміром із дитяче крісло біля вікна. Він купив квиток до того самого міста. До того самого перону.
Перон виглядав майже так само. Ті ж залізні лавки, ті ж старі ліхтарі, ті ж голуби, що випрошували крихти в пасажирів. Богдан стояв там довго. Дивився. Не рухався. Лише стояв.
І раптом поруч із ним сіла жінка. Сива, у дешевій куртці. Вона дивилася прямо перед собою, і її руки тремтіли. Богдан відчув дивне відчуття — наче дежавю. Наче час замкнувся в кільце.
— Перепрошую, — сказав він. — Ви когось чекаєте?
Вона глянула на нього. В очах — щось знайоме. Може, просто збіг. А може, він хотів, щоб це було знайомим.
— Уже ні, — тихо відповіла вона. — Я тут щосуботи. Просто сиджу.
— Чому?
Жінка завагалася. Потім глибоко зітхнула:
— Бо колись я залишила когось на цьому пероні.
— Сина?
Вона кивнула.
У цей момент Богдан зрозумів: це вона. Олена, яка пішла. Жінка, яка залишила його самого. Не тому, що хотіла, можливо. Не тому, що не любила. Просто — зробила це.
Він мав поставити тисячу запитань. Заволати. Піти. Втекти. Але натомість сказав:
— Чай ви так і не принесли.
Вона глянула на нього. Губи затремтіли. Очі наповнилися сльозами. І вперше за двадцять п’ять років Богдан побачив, як доросла людина плаче від провини.
Вони не обійнялися. Не було жодної казкової зустрічі. Не було музики, світла чи раптового прощення. Вони просто сиділи поруч. Дві душі, загублені на рейках життя. Через чверть століття — знову на одному пероні.
І в цей момент Богдан зрозумів: іноді прощення починається не зі слів. Іноді воно починається з мовчання. З простого факту: «ти був тут. Я теж. Ми обидва — знову тут, на пероні нашого минулого життя».
