fbpx

– Біля апарата! – відповідав Олексій по телефону дружини, – Немає. Вона не може. Це її чоловік. Хотіли щось? Ах, приїхати в котеджі відпочити? Так-так, море, повітря, сонце. Тільки котедж ще навіть не куплений. Чи готові почекати, коли упорядкуємо? Хитро! А давайте через місяць приїжджайте. Разом попрацюємо? Як ні? Але ви ж самі сказали море і сонце?

Алевтина завжди мріяла жити біля теплого моря. Ще в молодості приїжджаючи в цей благодатний край вона насолоджувалася повітрям і безкрайньою гладдю води. Коли їхала, вона завжди сумувала і в поїзді мовчала, коли навколо всі ділилися своїми яскравими враженнями.

Життя проходило, діти виростали, посада злегка піднялася разом із зарплатнею. Мрія її не залишала, хоча реальність вносила свої корективи. Так Алевтина дожила до законної пенсії, але ж енергії, як у молодої! Чим тепер займатися? З сусідками на лавочці тьмяніти? Діти з онуками живуть в інших містах.

Але ж можна хоча б подивитися на будинки мрії! Алевтина вкотре набрала в пошуковику «будинок біля Чорного моря». Вона уявляла, як би перебудувала показану на фото територію. Додала б кущі дикої шипшини і зробила б чарівну арку або може краще виноград там виростити? А будинок може в світлі відтінки пофарбувати або взагалі закрити панелями. І обов’язково зону для барбекю і відпочинку, щоб ввечері збиратися всією сім’єю. А ось на тій галявині поставити гойдалки і пісочницю для онуків.

І в один з вечорів вона побачила продаж будинку. Будинок на фото не був розвалюхою. Хороший, цегляний. У будинку було кілька кімнат. Планування коридору дозволяло поставити драбину для другого поверху, якщо новий господар забажає. На фото була показана літня кухня, город і зона для барбекю. Звичайно, на вуличних знімках в кадр раз у раз влазили зелені гілки. Ділянка була трохи недоглянута. «Але ж і доглянуті будинки не продають», – вирішила Алевтина.

Наступного вечора Олексій прийшов додому і застав дружину за переглядом відеоролика про будинок. Раніше Алевтина тільки фотографії розглядала, а зараз значить за відео взялася? Олексій тихенько видихнув і підійшов ближче. Жіночий голос за кадром розповідав про зону для барбекю. На екрані був добротний цегляний мангал. Олексій про себе відзначив хорошу роботу. Пічник явно передбачив все, що було необхідно для приготування м’яса і овочів.

– Хороший мангал. Не те, що ці залізяки з магазину, – сказав Олексій.

– Ой, – видихнула Алевтина і обернулася.

– Так! Мангал відмінний! – відгукнувся ноутбук і на його екрані з’явилося обличчя жінки, – Дров для нього тут немає, але купити не проблема. У нас возять.

– Це вона зі мною розмовляє? – здивувався Олексій.

– Коханий, я по відеозв’язку, – посміхнулася Алевтина.

– Тоді потім поговоримо, – шепнув Олексій і повернувся до екрана, – Привіт! – він помахав рукою і спішно втік з кімнати.

Як він дав себе вмовити поїхати і подивитися будинок він не знав. Алевтина давно міркувала про будиночок на півдні, щоб ніжки в морі помочити і ймовірно він вже звик до думки, що одного разу у них буде така можливість. Коли-небудь. Він і хотів спочатку відсунути цей момент, але дивлячись в очі дружини, зрозумів – треба їхати.

Рання весна на півдні була такою, як пізня на півночі. Трава і квіти вже закрили буро-темну землю. Дерева неквапливо обростали листям. Але головне, вітер. Він був таким ласкавим і теплим. Алевтина з посмішкою прикрила очі, стоячи перед готелем, де вони зупинилися на тиждень. З чоловіком вони вирішили сприймати свій приїзд на південь, як невелику відпустку. А огляд ділянки не більше ніж екскурсія.

– Графські руїни, – прокоментував Олексій, обійшовши ділянку вперед дружини і ріелтора.

– Ну, чому відразу руїни? – образилася ріелтор Світлана, – Дому всього три роки. Всі комунікації проведені. Просто господарі вже два роки сюди не приїжджають. Хотіли переїхати, але не склалося. Спочатку син одружився, потім донька вирішила у виші вчитися. Ось будинок відбудували. Кухню і кімнату обжили, а все інше в будинку так і залишилося без ремонту. Ходімо, я покажу.

Алевтина ходила по кімнатах без дверей, вже уявляючи, як і що вона розмістить. Вона не бачила сірих стін. Її уява домальовувала шпалери, меблі і килимок біля дивану. У дворі трава виросла по пояс, але Алевтина вже намітила місце під дитячі гойдалки. Адже до них обов’язково будуть приїжджати онуки.

– Беремо! – махнув рукою Олексій, спостерігаючи, як дружина, немов уві сні, ходить по кімнатах і посміхається, – Давно я її такою щасливою не бачив, – пояснив він Світлані.

А далі почалася морока з документами, внесками і ремонтами. Новина про куплений будинок серед родичів розлетілася швидше вітру. Алевтина тільки з сестрою поділилася своєю радістю, до тієї подзвонила тітка поспілкуватися. Далі вишукувати, хто кому і що передав було марно. Через тиждень про Алевтину і її чоловіка згадала вся рідня. Навіть ті, кого вони бачили лише на фото в альбомах батьків. Всі цікавилися щасливим придбанням з однією метою.

– А мені місцечко там знайдеться? – цікавилася родичка, яку Алевтина навіть по імені не знала до її дзвінка.

– Маріє Марківно, та ми ж тільки купили. Там і спати тільки в одній кімнатці можна, – виправдовувалася Алевтина.

– Та я багато місця не займу, – посміхалася в трубку незнайома родичка, – Невже і на підлозі місця не даси?

Родичі дзвонили, цікавилися, коли вони можуть приїхати відпочити? Алевтина виправдовувалася. Родичі наполягали. Жінка щебетала в трубку здорові аргументи, але рідня ніби не чула.

– Діти є? – Олексію набридло слухати жалібний голос дружини, і він відібрав трубку.

– Є, – у слухавці почувся вже не такий невпевнений голос. Одна справа розмовляти з жінкою, яка виправдовується, і зовсім інша з упевненим в своїх думках чоловіком.

– Скільки їм років? – чоловік підморгнув дружині, – Чудово. Через два тижні я їду в будинок. Мені потрібні працівники. Нехай приїжджають! А як попрацюють, то і відпочинуть.

Тепер на дзвінки відповідав Олексій. Серед численних бажаючих не знаходилося працівників. Всі готові своїми ногами добігти до заповітного відпочинку, раптово виявлялися хворими, яких мало не на ношах треба везти до моря, щоб останній раз побачити, яке воно прекрасне.

Поступово родичі знову забули про будиночок біля моря, а Олексій з Алевтиною потроху доробили ремонт. За два роки робіт, вийшов не п’ятизірковий готель, але жити з комфортом вже було можна. У будинку було три кімнати і велика кухня. Алевтина все більше, дивлячись на ділянку землі, думала про два невеликі котеджі для орендарів. Будиночки якраз би влізли у задній частині ділянки.

– Все одно там тінь від дерев і нічого не росте, – міркувала Алевтина за вечірнім чаєм на веранді.

– Я думав там сарай зробити, але його можна прилаштувати до іншої частини будинку. А котеджі можна поставити. Купити готові. Літній варіант, – підтримав ідею Олексій, – Тільки поки по грошах ніяк вийде. Але є ідея. Дзвони до сестриці своєї, а я доньці подзвоню. Нехай поспілкується зі своєю троюрідною сестрою.
Через три дні будинок Олексія і Алевтини була схожий на офіс. Мобільні телефони дзвонили із завидною регулярністю. Олексій радів, як дитина. Алевтина ж тільки хитала головою з легкою посмішкою. Чим би чоловік не тішився.

– Біля апарата! – відповідав Олексій по телефону дружини, – Немає. Вона не може. Це її чоловік. Хотіли щось? Ах, приїхати в котеджі відпочити? Так-так, море, повітря, сонце. Тільки котедж ще навіть не куплений. Чи готові почекати, коли упорядкуємо? Хитро! А давайте через місяць приїжджайте. Разом попрацюємо? Як ні? Але ви ж самі сказали море і сонце? Зараз після зими там саме час благоустроєм займатися. У літню спеку яка робота? – Олексій з награним здивуванням дивився на дружину, – Знову трубку кинули. Що за рідня така?

Зголосилися допомогти тільки зять і син. Їхні дружини теж готові були приїхати, але навесні у онуків садки, школи. Та й до чого в будинку штовхатися? Добре хоч зять з сином з роботи змогли вирватися, правда, кожен тільки на тиждень. А як далі працювати? Одному непросто буде.

– Доброго дня, – молодий майже хлоп’ячий голос зазвучав в трубці, – Олексію Борисовичу, мене звати Роман. Я готовий приїхати і допомогти чим зможу, але мені маму ні з ким залишити. Вона не ходить. Якщо я з нею приїду, то на таких умовах готові допомогу прийняти? – видав Рома майже без пауз.

– А що з мамою? – Олексій вже прикидав в якій кімнаті буде зручніше розмістити таку рідню.

– Ноги. Автопригода, – коротко відповів Рома, – Уже півроку після виписки минуло. Вона в колясці тільки по квартирі пересувається. На вулицю не хоче. Ось я і подумав, що море їй поверне радість життя. А вам, я чув, допомога теж потрібна, от і вирішив, що ми зможемо один одному протягнути руку допомоги.

– А приїжджайте! – відповів Олексій, – В будинку у вас буде своя кімната, а зручний виїзд на вулицю для коляски ми з тобою зробимо.

Рому і його маму Юлію Семенівну Олексій привіз з вокзалу до будинку якраз до обіду. Рома був більше схожий на школяра класу восьмого. Худорлявий, невисокий на зріст, але допоміг вибратися мамі з машини навіть не сподіваючись на допомогу Олексія. Відразу було видно, що це вже звичка і відповідальність за життя своєї мами. Юлія Семенівна усміхалася болючою посмішкою. Сіре обличчя без краплі засмаги, а світлі очі, здавалося, тільки зараз запалювалися від радості. Геть стіни однокімнатної квартири!

– Ось це наш будинок, – Олексій притримав хвіртку, даючи можливість зайти гостям. Він розглядав хлопця і все прораховував який вид робіт довірити Ромі. Не цеглу ж на ньому возити? Хоч би після мішка цементу не розвалився. Але відступати вже було нікуди. З зятем і сином вони поставили два котеджі і навіть встигли вставити вікна і підвести комунікації руками працівників, але часу на більшу частину робіт все одно не вистачило. А з цим хлопцем чи багато наробиш?

Але висновки Олексій зробив поспішні.

– Є в чому цемент розводити? – запитав Рома, ледь закінчивши сніданок.

– А ти знаєш як? – Олексій був заінтригований.

– Знаю. Я весь минулий рік на будівництві підробляв, – відгукнувся хлопчина без натяку на хвастощі, – Чого тільки не робив. Ви покажіть де, що і чим, а я все зроблю.

Його слова були зайвими. Ромка зі знанням справи взявся виконувати роботу, щоб залити майданчик, де можна було б поставити літню кухню, а то від минулого покриття майже нічого не залишилося. Олексій теж не сидів без діла. Тільки іноді підходив до Роми і цікавився чи треба щось принести, чи допомогти?

Хлопчина тільки часом звертався за допомогою, де одному було вже не впоратися.

Життя пішло веселіше. Жінки знайшли спільні теми і тепер Алевтина виходила з новою подружкою на прогулянку. Вони годинами розмовляли, розповідаючи історії зі своїх життів. Разом ходили до моря, а потім поверталися в будинок, беручись за підготовку обіду або вечері. Чоловіки їздили закуповуватись у будівельні магазини і могли повернутися лише ввечері. Часом так захоплювалися роботою, що жінкам доводилося по кілька разів їх кликати за стіл.

– Хороший у нас родич, – сказав Олексій, лягаючи ввечері в ліжко, – Цікаво, він з моєї лінії чи з твоєї?

– А яка різниця? – відповіла Алевтина, – Хлопчисько хороший, тільки доля у них непроста. Він молодий. Йому б з дівчатами гуляти, а він змушений працювати, щоб ліки дістати. А вже щоб на південь з’їздити, так і зовсім диво потрібно.

– Хлопчина непоганий. Відповідальний і вправний. Такий не пропаде, – Олексій посміхнувся, – Зараз Юлія здоров’я набереться, то і Ромка зможе собою зайнятися. А на наступний рік нехай знову приїжджають. Все одно наші діти не зможуть довше місяця нас радувати. І все ж, цікаво, в чиїй лінії з’явилися такі хороші люди?

– Ой, відчепися! – відмахнулася Алевтина і вимкнула світло, – Спи, а то завтра Рома без тебе світильники прикрутить.

– Нехай прикручує. Я йому повністю довіряю, – сонно промовив Олексій.

Коли два котеджі були готові до прийому гостей, то Олексій вирішив цей момент відсвяткувати. Він замаринував шашлик. Алевтина і Юлія приготували салати і пиріжки. Ромі довірили тільки чистку картоплі, але він не образився. За накритим столом слово взяв Олексій:

– Я дуже радий, що моя дружина Алевтина знайшла цей чудовий будинок. Завдяки цьому повороту в нашому житті ми дізналися чого варті наші родичі. Приємно усвідомлювати, що не всі з них виявилися з гнилизною. За вас, Юліє і Романе!

Того вечора звучало ще багато теплих слів. Теплий червневий вечір радував хорошою погодою, а гарна компанія – душевними розмовами. Чоловіча частина колективу залишилася за столом біля мангала, коли Олексій вирішив з’ясувати питання, що мучить його останнім часом.

– А ти від кого дізнався, що у нас будинок з’явився? – хитро запитав чоловік, – Не ображайся тільки. Я без злого умислу. Мені просто для статистики.

– Однокурсник Олег Золотарів розповів. Говорив, що ви в будинок нікого не пускаєте і рідні уникаєте, – почав Рома, – Я тоді подумав, що повинна бути причина. Є, звичайно, жадібні люди, але зазвичай від таких нічого не чекають. А тут по розмові було зрозуміло, що раніше за вами подібного не помічали. Я став його розпитувати, і він мені розповів, що ви просили попрацювати в будинку, а потім вже відпочивати. Ось я і вирішив, що спробувати можна. Я заради мами готовий і за їжу попрацювати, аби вона посміхалася.

– Так. Батьки в нашому житті важливі. А ти хлопець не промах, – засміявся Олексій, – Знаєш, ти походи по санаторіях та будинках відпочинку. Може, їм в штат на літо потрібен працівник? В котеджі залишилося тільки меблі завезти. Цим ми з дружиною на наступний рік займемося. Мама твоя хай у нас живе. А ти покрутись. Може, в санаторій влаштуєшся, а там і мамі процедури зможеш організувати.

– Чудова ідея! – зрадів Рома, – А вам точно більше моя допомога не знадобиться?

– Точно, – запевнив його Олексій.

У спальні Олексія і Алевтини було тихо, але чоловік не спав. Він крутився і зітхав, всім своїм виглядом показуючи, що у нього є дуже важлива інформація.

– Ну, що ти? – не витримала Алевтина, – Ніби клопи тебе кусають.

– Вони нам не родичі, – спокійно сказав Олексій.

– Так я знаю, – повідомила Алевтина.

– Звідки ?! – здивувався чоловік. Він був упевнений, що йому доведеться заспокоювати дружину, що чужих людей в будинок пустили. Довірилися! А вона знає, виявляється.

– Так це ви чоловіки тільки у справі спілкуєтеся, – відмахнулася Алевтина, – «Подай, віддай, принеси, вище тримай», – передражнила вона свого чоловіка і розсміялася, спостерігаючи за його обличчям, – А я з першого дня все дізналася у Юлі, що однокурсник Ромі про нас розповів. Цей однокурсник нам якраз і доводиться ріднею, а Рома просто вирішив допомогу запропонувати. Та й яка різниця? Люди добрі. Рома тобі відмінним помічником став. Юлія за ці місяці розцвіла! Та й всі люди на Землі в якійсь мірі рідня.

– Ця родичі нам виявилися ближче, ніж ті, що по роду, – посміхнувся Олексій, – Пощастило, що Ромка нас відшукав. А так би і не дізналися, що у нас є така хороша рідня.

Автор: Dobri rozpovidi dlya vas.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page