fbpx
Дозвілля
Більше ноги нашої з Ромою там не буде. Йому не сподобалося, що я не пускаю його маму в свою квартиру, уявляєш, в мою квартиру! Тобто мій син, він їм не сім’я і на своїй території його бачити не хочуть, а моя квартира раптом стала загальною, тому що в ній живе Ігорьок

***

─ Та-то.

─ Ні, мама!

─ Та-то.

─ Мама!

─ Та-тоо.

─ Мама!

***

─ Ось так мучишся, носиш, народжуєш, а вони «тато». Мій теж таткає, побачить що батько з роботи прийшов, аж підстрибує, трясе попою, кричить: «тато, тато». Вашій скільки?

─ Десять.

Нашому теж, однолітки, давайте дружити, удвох веселіше. Мене Оля звути, а чоловіка Дмитро.

─ Мене Ірина, чоловіка у мене немає.

─ Пробачте, от я… вибачте …

─ Нічого страшного, тож будемо дружити? Чи злякалися?

─ Звісно будемо!

***

─ Ти мій тато?

─ Нннууу, сподіваюся що стану ним. Ти не проти, малюче?

─ Ніііі.

─ Давай п’ять.

***

─ Тату, ти обіцяв навчити стріляти з рогатки, коли приїдемо до бабусі…

─ Не зараз, Ромку. Пізніше… Біжи

─ Тату? До бабусі? Це що, синку? Я ще не бабуся, і не збираюся нею бути для чужої дитини… Та й ти… не тато…

─ Ну мам…

─ Не мамкай! Тобі що, дітей не вистачило? Тато, бабуся…

***

─ Татку, пограйся зі мною.

─ Ром, тобі вже, п’ять років. Ну займи себе чим-небудь…

─ Мені здалося що ти скривився коли Ромко, назвав тебе татом.

─ Ніііі, що ти… ні, я… нііі… Тобі здалося…

─ Ромчику, тато не ображає тебе?

─ Ні, матусю…

─ Ти ж знаєш що я тебе люблю, найбільше за всіх у своєму житті?

─ А Танечку?

─ І Танечку теж звичайно, але я хочу, щоб ти знав, що ви мій Всесвіт.

─ Добре матусю, а що таке Всесвіт?

─ Це життя… Ти ж мені розкажеш, якщо тебе раптом скривдять? Навіть якщо це буде хтось близький, наприклад… тато… Добре? Це буде наш секрет, гаразд?

─ Добре, мамо…

***

─ Іринко, давай Рому залишимо у тещі і до мами моєї з’їздимо, з тобою і Танюшкою?

─ Не зрозуміла? А Рома чим тобі заважає?

─ Та нічим, просто я думав що ми б сім’єю…

─ Що? Сім’єю? А Рома, по твоєму хто? Сусід, так?

─ Ір, ну що ж ти починаєш, ну… Просто мама…

─ Що твоя мама? Не хоче бачити моєї дитини?

─ Ннну не те, щоб не хоче, але просто… там дорослі… що йому там…

─ Та ти що? Серйозно? Ну треба ж, а знаєш що, ти бери Танюшку і їдь, давай-давай, бери і їдь, побудете там, своєю сім’єю…

─ Іро, ну що ти, ну справді.

─ Ромчику, збирайся синку, ми з тобою поїдемо до бабусі Валі.

─ А тато з Танею?

─ А вони до баби Ліди поїдуть.

─ Ну чого ти влаштовуєш балаган.

─ Збирайся Рома, всї поїдемо до бабусі Ліди

─ А можна я до баби Валі …

─ Ну ось бачиш, дитина сама не хоче до твоєї мами…

***

─ Синку, ну я ж просила.

─ Ну що ж я зроблю, мамо. Вона почала істерити.

─ Добре. Я сама скажу. Навіщо мені вдома чужа дитина?

─ Тату, там мама тебе кличе.

─ Нє, ну ти подивись, його ще й не виховали, він і не знає, що ввічливо постукати перед тим як зайти, що за манери! Романе, йди сюди. Дитино, тебе хіба не вчили, що в зачинені двері слід стукати?

─ Добре, бабусю Лідо.

─ Я тобі не бабуся, ясно? Я для тебе не бабуся, ще раз кажу, мене звати Лідія Петрівна, повтори.

─ Добре бабусю… Лідіє Петрівно…

─ Я Лідія Петрівна! Петрівна! І він тобі не тато, ясно? Його звати Ігор, ясно? Дядько Ігор!

─ Мам, ну що ж ти? Ну… Ром, Рома, бабуся Ліда жартує…

─ Нічого-нічого, повинен же хтось йому про це сказати! Якщо ти розмазня! Сподіваюся ти поведеш себе, нарешті, як чоловік…

***

Хлопчик дивиться на зірки, сидячи на підвіконні.

─ Тату… таточку… де ж ти? Справжній, рідний тато… Чому у всіх є, а у мене немає? Я поганий? Чому ж мій тато не приходить до мене? Чому?

─ Рома… Ромчику, синочку, ти що плачеш?

─ Ні мамочко, не плачу…

─ Я ж бачу, що сталося?

─ Мамо… а де мій… тато?

─ Тато? Він заїхав до бабусі Ліди, він.., а в чому справа, синку…

─ Мамо, я про справжнього тата…

─ Він… Я… Він… Він не хотів щоб ти був, синку, прости …

─ Як так? Хіба так буває?

─ Буває…

─ Він не бачив мене?

─ Ні.

─ Він не любив мене?

─ Ні… Я люблю тебе, чуєш! Я тебе люблю, так сильно… так…

─ Не плач, мамо ..

─ Я не плачу, синочку, я не плачу…

***
─ Іро, ти коїш дурницю! Що за… ти з глузду з’їхала? Позбавляти дитину батька, та й мене сина теж, ну ти що?

─ Ромку? Серйозно? А Таню я не позбавляю батька? Захочеш прийдеш, побачиш. Але жити з тобою не буду, ясно? Я нікому не дозволю ображати мою дитину, чуєш? І ні мамі твоїй, ні тобі, не дам спуску, чув?

***

─ Мамо, тату… ой дядьку Ігор, ви через мене, так? Тому що я зайвий?

─ Що? Ти що таке кажеш? Ти що, га? Ти що? Не смій, чуєш? Ніколи не смій, не те що говорити, навіть думати про це…

─ Ви чого тут обнімаєтесь, без мене?

─ Танечка!

─ Донечко, йди до нас…

─ Я вас лублю!

─ І ми тебе любимо.

***

─ Досить нудити.

─ Ірино, ти вчиняєш нерозумно.

─ Танечко, йди роздягайся. Слухай, займися вже своїм особистим життям, я вчиняю так, як вважаю за потрібне. Чому це твоїй матері дозволено захищати свою дитину, а мені ні?

─ До чого тут моя мама, якщо мова йде про нашу сім’ю?

─ Твоя сім’я, це ти і мама. Все, йди. І моя тобі порада, припиняй про все доповідати мамі, а то так і не знайдеш собі нікого.

─ Яка ж ти зла людина…

─ Я? Я зла? Я ??? Іди, іди по хорошому, інакше тобі доведеться побачити, якою я можу бути злою насправді. Забирайся сказала…

***

─ Іринко, а може дарма ти так з Ігорем?

─ Нічого не дарма, мамо.

─ Ну все ж таки двоє дітей.
─І що? Що мені тепер, незважати на дитину? Нових матиму, так? Ця його маман поставила йому умову, щоб він приїжджав до неї тільки своєю сім’єю, розумієш, так? Своєю сім’єю, це означає без Роми. Він прекрасно бачив і знав що у мене Рома. Якого біса ліз до нас тоді? Добивався моєї прихильності, притягував до себе дитину. А потім, як Танюшка з’явилася, так і почали разом з матусею своєю носом крутити. Вона заборонила Ромі називати себе бабусею. Добре, я це проковтнула. Ну так, все вірно, яка вона йому бабуся. Потім почала виговорювати дитині, що він не має називати Ігоря батьком, який він мовляв йому тато. Каже дитині: «Іди геть, у мами своєї питай, де твій тато».

Більше ноги нашої з Ромою там не буде. Йому не сподобалося, що я не пускаю його маму в свою квартиру, уявляєш, в мою квартиру! Тобто мій син, він їм не сім’я і на своїй території його бачити не хочуть, а моя квартира раптом стала загальною, тому що в ній живе Ігорьок і його мама вважає нормальним після всього, що вона наговорила пхатися до нас в гості. Я сказала ні. Ось їздиш до неї з Танюшкою по вихідних, на цьому і все.

─ Ой не знаю. Ми звичайно з татом тобі допоможемо чим зможемо, але ти обережніше в наступного разу…

─ Якого наступного? Ти про те, що я не правильно вибираю собі чоловіків? Все досить. Навибиралася …

***

─ Здрастуй, Іринко.

─ Здрастуй.

─ Несподівана зустріч.

─ Так.

─ Внук?

─ Так, молодший.

─ Не зупинишся, не поговориш зі мною…

─ Немає про що.

─ Ти ображена на мене?

─ Я? За що? Мене можуть образити рідні та близькі люди, а ти ні до одного з цих понять не належиш.

─ Я хотів дізнатися як поживає мій син.

─ А я звідки знаю, як живе твій син

─ Ти що не спілкуєшся зі своїм сином?

─ З чого б я з ним не спілкувалася, не зрозумію тільки тобі який інтерес? Ти часом не подумай, що мені цікаво, просто припускаю, що у тебе не все гаразду житті? Ну що ж, бажаю знайти тобі своє щастя і взаєморозуміння. Як ти там тоді сказав? Все буде добре, я що-небудь придумаю… Ось йди і вигадуй, і навіть близько не смій підходити до моєї сім’ї!

─ Яка ти стала…

─ Я така й була!

─ Бабусю, а хто це?

─ Перехожий, Глібе, такий собі недобрий перехожий…

А в парку, чоловік похилого віку довго дивився услід тій, яку колись любив і так сильно образив, а потім глянувши на свій черевик, з подивом виявив, що на нього хтось плюнув?

Автор: Маvridika de Моnbazon.

Фото ілюстративне.