Чоловік дізнався, що його рідна дочка працює заступником головного бухгалтера в одній конторі. Дізнався від своєї колишньої дружини. Вона не хотіла говорити. Але він, як то кажуть, прив’язався. Не витримала і сказала. У тому числі і прізвище по чоловікові назвала. Але телефон дати категорично відмовилася.
А йому вже сімдесят. Одружилися, коли їм було приблизно по 22 або по 23. Перша молодість. Він тоді був сильним і красивим. І ціну собі знав.
З першою дружиною все вийшло випадково. По молодості. Був спалах почуття – у нього. Перше кохання. А він – так собі. Здалося, що закоханий.
Стосунки зав’язалися. І тут новина, що скоро стане батьком. Саме те, що дівчина при надії, змусило його одружитися. Тому що тоді у нього були уявлення про порядність. Йому здавалося неприпустимим залишити жінку в цікавому стані.
Одружилися. З’явилася донька. Коли дитині виповнилося два роки, він пішов. До іншої жінки, до якої відчував, як він висловлювався, справжнє почуття.
А як з порядністю? Дуже просто. Її, порядність, друга дружина «скасувала». Вона переконала красивого чоловіка, що чоловіки ні в чому не винні. Жінка повинна розуміти, де зазвичай діти беруться. І зобов’язана, нібито, тримати себе в руках. Не піддаватися почуттю. А якщо поступилася натиску, то сама і винна.
І ще вона говорила, що жити без любові неприпустимо.
Словом, повне виправдання. Повне звільнення від пут совісті: чоловік не винен. А жінка обов’язково повинна не забувати про жіночу честь та про сором’язливість. А ще і про наслідки.
Звісно, йому ця теорія сподобалася: ось, мовляв, який я молодець. І тепер запросто можу залишити ту – першу – з дитиною. Сама винна.
Так і розлучилися. Багато років промайнуло. І ось йому сімдесят. І щось всередині заговорило: там, в іншому місті, живе його донька. Причому рідна. Він її бачив дворічною. Цікаво, якою вона стала? Словом, купа питань з’явилася. Може, роки свою роль зіграли.
Відправився. Орендував квартиру на добу. Походив по знайомих вулицях. До колишньої дружини не пішов: навіщо старе ворушити? Він не знав, заміжня вона чи ні.
Головне в тому, що у нього є інформація про доньку. У соціальних мережах він її фотографію бачив. І не одну. Але фото його анітрохи не задовольнило. Хотілося побачити своїми очима.
Знайшов контору, де вона працювала. Пройшов по коридору. Побачив на дверях табличку. В одній кімнаті сидять і головний бухгалтер, і його заступник. Ривком відкрив двері, відразу свою доньку упізнав. Затримав на ній погляд. Вона ввічливо запитала, що йому треба. Він не відповів. Нічого не сказав. Двері закрив.
На вулиці дочекався кінця робочого дня. Простежив, як його донька вийшла з дверей. Відправився за нею потихеньку, дотримуючись необхідної дистанції. Йшов і дивився.
Побачив, як вона зупинилася у молочного кіоску. Щось купила. Він теж зупинився. Довів її до якогось будинку. Вона зникла в під’їзді.
Потім пройшов по місцях своєї молодості. Постояв біля колишнього будинку своїх батьків, пройшов мимо своєї школи. Повз кафе, де було їх весілля. Тепер в цьому будинку щось інше.
Повернувся в квартиру, яку орендував. І довго не міг заснути. Не тому, що розхвилювався. Не тому. А навпаки. Лякала байдужість. І до вулиць, і до будинків, і до доньки. Так, ця струнка незнайома жінка – його донька. Але це тільки слова. Серце мовчить. Душа мовчить. Ось це і лякало. Йому здавалося, що він не людина, а статуя з очима, у якої немає душі.
Їхав в тролейбусі до вокзалу, щоб встигнути на поїзд. Поруч розмовляли дві жінки. І раптом одна вимовила таку фразу: «Я йому відразу сказала, що це не його дім».
Вловив цю фразу як підказку. Як відповідь. Так, не його дім. Не його місто і не його вулиці. І не його донька. Життя минуло не тут.
І це все, звісно, не його дім.
Душу не обдурити.
Автор: Heorhiy Zharko.
Фото ілюстративне.
