Бабине літо 1984 року… Я йшла центральною вулицею рідного селища, мені 24 і я зустріла своє кохання.
У цей момент він зі своєю командою вийшов з воріт стадіону, брудні, спітнілі, втомлені… Тільки в нашому селищі тоді була регбійна брама, і я сама про регбі не мала нікого уявлення.
Ми познайомилися. Я зараз пишу і плачу, вибачте мені… Стара стала, сентиментальна.
Я їздила до нього, він – до мене (відстань чимала), листи (я зберігаю), переговорні пункти… протягом трьох років. Звичайно, час та відстань зробили свою підлу справу. Я вийшла заміж майже в 29, просто тому, що всі знайомі запитували: “А ти заміж не вийшла?”
Дівчатка, якщо ви незаміжня, і вас хтось дістає цим питанням, не спілкуйтесь з цією людиною!
30 років перечитувала його листи, жила спогадами та у ювілей років написала йому листа. Дуже легке, романтичне, яке ні до чого не зобов’язує. На той час я вже давно була розлучена. І він мені зателефонував. І понеслося.
Тепер ближче, ніж він у моєму житті немає людини, він каже, що я знаю його краще, ніж усі її близькі. У нього все добре, два сини. За ті три роки спілкування народилися онука та онук, він їх обожнює. Я така рада за нього!
Він одружився у 30 років, через півроку після мого заміжжя. Досі моя фотографія зберігається в його сімейному альбомі… Тільки через 30 років я дізналася, що він був майстром спорту, найкращим гравцем 1984-85 рр., капітаном команди…
Має дві вищі освіти, розумниця, з ним дуже цікаво, приголомшливе почуття гумору!
І ми зустрілися через тридцять років.
Але це зовсім інша історія…
Бажаєте продовження?
