Непотрібна.
— Маааам, а давай без Олеськи підемо на свято.
— Це що ще таке? Що за Олеськи, чому це ми без Олесі повинні піти?
— Тому, — Юля насупилася, — чому вона з нами знову? Ми без неї нікуди не ходимо, — вередувала дівчинка, – я не хочу, не хочу, щоб вона з нами ходила.
— Заспокойся! Швидко заспокойся, чуєш? — мама сіпнула дівчинку за комір, — я скільки разів буду говорити?
— Ууу, — заревіла дівчинка.
— Не плач, — дівчинка трохи старша, худенька, бліденька підійшла до Юлі, — чому ти плачеш?
— Йди геть, відійди, очі б мої тебе не бачили.
— Так! — Мама розсердилася, ніхто нікуди не піде, завдяки Юліним капризам.
Юля починає плакати ще дужче.
Олеся сідає до віконечка, розправивши всі складочки на ошатному платті і зітхнувши дивиться у вікно.
Мама йде на балкон і там починає нервово розвішувати одяг, Юля виє, Олеся зітхає, а тато на роботі.
Ще є Вітя, старший Юлин брат, ну і тепер Олесин теж, він хороший. Він не ображає Олесю, називає її дрібною і гладить по голові.
Двері відчинилися, бабуся.
— А що це за сльози, а хто це у нас плаче, хто образив мою ягідку.
— Бабусю, — виє Юля, — Бабусю, ууууааа.
— Та що таке, що трапилося?
— Мама, Олеська, ууу.
— Що таке, що моя крихітко? Що моя ягідко? Томо, Тамаро, чому плаче дитина, аж заходиться.
— Мам, не лізь, я скільки просила, не лізь!
— Що ти гарчиш, дитина посиніла, плаче, а вона.
Бабуся вийшла на балкон до мами і зашепотіла.
— Ти що Томко, зовсім глузд втратила, що ця підкинута від доньки дорожча?
— Мам, досить! Що ти лізеш куди тебе не просять? І не смій налаштовувати Юльку проти сестри…
— Сестра, тьху, зла не вистачає. що ти з нею носишся, у неї є батько в кінці кінців.
— Її батько мій чоловік і Юлин батько, не забула? Ми сім’я, що ти лізеш, мам!
В цей час Юля доплакалась до гикавки.
Олеся, весь цей час тихенько сидить на стільці злізла з нього і пішла на кухню, там набравши води, принесла Юлі.
Але та вискнувши, відштовхнула Олесю разом з принесеною склянкою води, Олеся впала, вода розлилася, Юля почала лементувати що є сили.
Підскочила бабуся, почала заспокоювати розчервонілу Юлю, невдоволено зиркаючи на Олесю
— Іди, іди звідси, довела дівчину, ууу, на нашу голову.
— Мамо! — зойкнула з’явилася в дверях мама, — швидко збирайся і йди, я тебе попереджала!
— Бабусю, – продовжувала Юля, — Бабусю не йди.
— Ой дякую, донечко, ось це вдячність твоя, через знайду, через дворняжку…
— Геть! – вигукнула мама до бабусі, — геть!
Олеся розуміє що цей концерт через неї, вона б пішла, так їй нікуди. Мама Олесина, вона вийшла заміж, і новий чоловік мами не хоче бачити Олесю, а Олесина мама ще молода, вона жити хоче.
Тому вона зателефонувала Олесиному татові і сказала, що або він забере дівчину, ну тобто Олесю, або вона здасть її в сиротинець.
Олеся не вірила що її мама, її улюблена матуся може стати такою… Такий байдужою.
Олесі було страшно, вона плакала, але мама, вона ніби стала чужа, вона відчепила руки Олесі від себе і пішла туди, в нове і щасливе життя.
— Мамо, – хнюпає Олеся, — мамочко…
Але мама не чує, вона сідає в автомобіль і їде, залишивши Олесю у татової сестри, тітки Тані.
—Ходімо, малянька, – каже тітка Таня, – ходімо, так буває. Скоро тато за тобою приїде, не плач.
Тато приїхав і забрав Олесю.
Вони їхали всю дорогу мовчки.
—Тату, ти мене в дитячий будинок віддаси?
— Ні, доню, ти з чого це взяла…
Олеся замовкла і почала дивитися у вікно.
Тітка Тамара сподобалася Олесі, і про себе вона стала називати її мамою.
Юля теж спочатку зраділа, що з’явилася нова подружка для ігор.
Але коли зрозуміла, що Олеся тепер буде жити з ними завжди, та ще й в її кімнаті, що їй доведеться ділитися іграшками, і купувати тепер будуть їм все навпіл, а ще почула як тато називає Олесю донькою, з дівчинкою щось.
Та ще бабуся підливала масла в вогонь, голосячи навіщо мама погодилася прийняти цю дворняжку Олеську.
Ситуація загострювалася, тато ніби нічого не бачив, мама крутилася між двох вогнів. Юля все сильніше закатувала вистави, Олеся ставала ще тихішою.
— Мам, я у батька поживу, — сказав Вітя, — мені готуватися до іспитів треба, а ця кричить цілими днями, як навіжена.
— Вікторе! — так звана ця, твоя рідна сестра між іншим!
— А у нас це сімейне, Олеся їй теж рідна сестра, проте ж Юлька не вгамовується, ніби їй дідька підсунули, все, я пішов.
Увечері подзвонив перший чоловік.
— Том, а що сталося, чому дитина з дому тікає?
— Він тебе напружує? Нехай додому їде.
— Ні просто цікаво.
— З своїми проблемами розберися.
Тома вже забула коли в їхній родині був спокій. Вадик відмовчувався. Дуже спритно перекинувши всі проблеми на дружину.
— Щось я Вітю не бачив давно.
— Серйoзно? А нічого що він місяць вже живе у свого батька?
— А що так? — здивовано запитав Вадим
— Та тому, що йому набрид цей безлад, що твориться у нас вдома. Ти не бачиш що твориться?
— Нііііі, а що?
— Та нічого! Зовсім нічого. Поговори з дівчатками.
— А що? Щось не так з Олесею?
— А крім Олесі у тебе немає іншої доньки? І так, з Олесею теж треба поговорити. Сказати їй, що ти любиш її, що вона не одна.
Юлька виє і показує концерти цілими днями.
— Ну Том, це ж ваші жіночі там справи.
— Що? Ти що зовсім чи що? Ти привіз дитину, ось так штовхнув її і все. Загалом ти або вирішуєш проблему якось, або, або.. Я не знаю, я піду… ось
— Як мені вирішити, Том? що мені потрібно зробити?
— Я не знаю…
Тато йде до Юлі. Юля знову плаче. Стрибає татові на шию, побачивши Олесю показує їй язика.
— Уууу, дворняжка, знайда, ууу. Тату, не люби Олеську, не клич її донечкою, тільки я твоя донечка.
— Юлю, ти що таке кажеш?
— Вона погана, її мамка кинула, вона до нас приблудилась, дворняжка, вона нікому не потрібна.
— Юлю! Вона твоя сестра.
— Ні! — тупає ніжкою Юля, ні – і починає знову заводити.
— Ось бачив, — каже мама, — бачив, у мене вже сили немає терпіти ці концерти, а ти молодець, ти ніби нічого не бачиш кругом.
— Та це твоя матуся Юльку налаштувала так.
— Серйoзно? Моя матуся? А що ж ти за татусь, що ж ти не поговорив з донькою, га? ні з одною, ні з іншою. Подивися на Олесю, вона ж чахне. Мені до неї підійти не можна, Юлька сичати починає…
— Зроби вже що-небудь, Вадиме!
— Алло, Танюшо, привіт сестричко. Тут така справа, не могла б ти, на деякий час дати притулок Олесі? Що? На скільки? Ну не знаю… поки школи не закінчить. Що? Ні, я не жартую…
— Доню, поїхали,, доню до тітки Тані. Що? Ні-ні, який дитячий будинок, ти що?
Олеся дивиться у вікно…
— Олесю, дівчинка моя, проходь.
— Тату, татку, -плаче дівчинка, — татку.
— Побудь у тітки Тані, добре? — тато швидко цілує Олесю в лоб, суне їй в руки ведмедика і поспішно сідає в машину, грюкнувши дверима.
— Алло, Томо… Я звісно все розумію, навіщо тобі чужа дитина, все таке, але твою дитину він прийняв, і виховує, як свою… Я навіть сама не знаю навіщо я подзвонила. Брату вже сказала, тепер тобі скажу, які ж ви… безсердечні… Бачити вас не хочу, нікого, забудь про наші добрі стосунки…
Олеся сидить на стільчику і дивиться у вікно.
— Олесю, ходімо гратися, – кличе Катюшка двоюрідна сестра
— Олеся сидить і мовчить
— Олесь, ти що, – тітка Таня сідає навпочіпки перед племінницею, – йди з Катрусею гратися.
— Тітко Таню, я у вас буду жити?
— Так, маленька.
— А Катя потім не буде кричати і плакати, що я живу у неї в кімнаті?
— Катя? Катюююш, йди сюди, ти не проти якщо Олеся буде жити з тобою в кімнаті?
— Звісно ні!
— Ми будемо купувати вам іграшки навпіл.
— Круто! у нас буде в два рази більше іграшок!
— З чого б це? – сміється тітка Таня
— Ну як же, Олесі одну ляльку, а мені другу. Навіщо нам однакові.
Олеся теж заусміхалася, але згадавши як кричала і тупала ногами Юля, що їй потрібно точно таку ж ляльку як у Олесі, засумувала.
Але ж можна було зробити так, як каже Катя, сумно думає дівчинка.
— Мааам, — дівчинка заглянувши на кухню щасливо посміхається, — Мамусю, ми з Катюшкою здали іспит.
— Та ви мої лялечки, та ви мої дівчатка, батьку ти чув?
— А то! — сміється задоволений чоловік Тані, Микола, — ці бабки мені всі вуха прожужжали поки я їх віз…
— Так, алло, — дівчинка змінюється в лиці, – а хто це? Мама? Яка мама? я зараз стою і дивлюся на свою маму… Таню… Ах це та мама яка мене на світ привела… Що вам потрібно, мамо? Вибачте, але мені ніколи
— Хто там, Олесю?
Номером помилилися…
— Там батько… він привітати хоче і тітка Тома, ти як?
— Нехай вітають, — рівнодушно здавалося б знизує плечима дівчина, – ой, Мамулю, я біжу перевдягнусь.
Олеся заходить в кімнату, що на стільки років стала її рідною, сідає на ліжко і сльози починають капати, як перші важкі краплі дощу, на суху землю…
Катюшка заглянула в двері і тихенько причинила
— Що там? — запитує мама.
— Вона плаче, мам, — у Каті самої сльози в очах, – я піду до неї.
— Ні, я сама.
— Доню, нехай мама, хай, – тато Коля теж ледве стримує сльози. Одного разу ця дівчинка назвала його татом…
— Доню…
— Мамочко, за що вони зі мною так? Адже не безхатьки якісь, не знаю, любили один одного ж, ну мене то точно любили, вона ж пилинки з мене здувала, я пам’ятаю. І він, на кожне свято приїжджав, постійно подарунки, а потім то що? що трапилося?
— Я не знаю дитинко, так буває. Твій тато, він хороший, ми з ним рано одні залишилися, він лише на два роки старший за мене, але завжди допомагав, весь час підтримував. Але я завжди була сильніша за характером, і ось він не навчився вирішувати проблеми. Раз і втече, якщо що… А мати твоя… Там я взагалі не розумію, ти права, вона тебе шалено любила здавалося б… Це вона, мама дзвонила?
Дівчина кивнула.
— Не пробачиш її?
— Поки не можу, можливо пізніше…
— Добре.
Рипнули двері, в кімнату пробралася Катюшка, вона теж обняла плачучу маму і сестру, так і сиділи.
Потім заглянув тато Коля і підліток Ванюшка, молодший братик дівчат.
— Жінки, а ми святкувати будемо? А то у нас з Ванькою в животах бурчить, що собака сусідська через стінку гарчати почала.
— Так, так, — схопилася мама, – я зараз.
— А ну, кізоньки, хто до татка на ручки швидше, – і розставивши в різні боки руки, трохи присівши, тато хитро дивиться на дівчат.
— Я, я, — лементують дівчана, як в дитинстві
— Дулю з маком, я — вигукує Ваня і лізе до тата на шию…
— Ой, хитрун, – хитає головою мама, витираючи руки рушником, — задавите батька, коні.
— А ну, — тато підморгує дітям, — хто маму сильніше любить, — і всієї ватагою рухаються витягнувши вперед руки і губи, як для поцілунку на маму.
— Та ну вас, — регоче мама Таня, — лизуни якісь, ходімо їсти…
— Ура, нас погодують, свята жінка, що дає нам обід, – регочуть її домашні.
Це таке щастя, – думає Таня, таке щастя…
Як легко виявляється можна переступити через минулі стосунки, просто взяти і піти, забути, викреслити з пам’яті. Що? Дитина?
Але ж кожна людина має право на щастя, правда? Адже вона не в лісі покинула, а батькові рідному віддала, такий же батько, те що він не впорався, не її проблема.
Що не дзвонила, не цікавилася? Але ж гроші висилала, регулярно… Не зрозуміло, до чого ці образи? Адже правда?
Мене не перестане чіпати ця тема, тема непотрібних дітей, при живих батьках. Чому? Ну чому б не зробити іспит на батьківство?
Я бажаю вам ніколи не зустрічати таких людей, в моєму житті чомусь вони часто зустрічаються.
Це не означає, що я така супер-пупер мама, це означає, що потрібно усвідомлювати, що дитина це назавжди, це не чоловік, якого ти можеш розлюбити, або він тобі набрид, це дитина, частинка тебе…
Я бажаю вам, мої дорогі, добра і щастя!
Удачі вам, любові і тихого сімейного щастя.
Автор: Маvridika de Моnʙazon.
Фото ілюстративне.
