fbpx
Дозвілля
Бабуся Ніна була дуже доброю жінкою, але саме в цьому питанні – категоричною. Для неї, чомусь, написаний на мене заповіт був ніби як дозволом керувати моїм життям. Навіть не познайомившись з Міланою, вона вже була проти наших зустрічей, тому я вчинив так, як вчинив

Народився я і виріс у дуже бідній сім’ї. Чоловіків у нас не було, ми жили втрьох – я, мама і бабуся. Хто мій тато я не знав. Мама ніколи не казала, а я й не насмілювався запитати. Лиш одного разу мати обмовилася, що він живе у сусідньому селі і в нього є інша сім’я, дружина і діти. Про моє існування він добре знає, проте йому байдуже.

Ми троє постійно шукали кращої долі і тому досить часто змінювали місце проживання. Думали, що на новому місці почнемо жити краще і знайдемо хоч якісь ресурси для існування. Але так не сталося. Наше життя погіршувалося кожного року. Чуда так і не було. Знайти роботу у нових містах було дуже складно, а пізніше й зовсім нереально.

Тому я почав працювати з 16 років і заробляв як міг. Я брався за будь-яку роботу, лише б платили. Тому й навчання мені давалося важко, я дуже погано вчився. Моя голова була зайнята або думками про пошуки підробітку, або ж самим підробітком.

Після закінчення 9 класу, мене забрала до себе рідна сестра моєї бабусі. Я звик кликати її бабою Ніною. Вона жила разом із своїм чоловіком, дітей у них не було. Вони жили у гарній квартирі в столиці, кімнат у них було дві. Мене вони прийняли як свого сина і піклувалися як про рідного. Знали б ви, наскільки я їм вдячний. Бабуся Ніна з дідом купили мені новий гарний одяг, якого в мене від появи на світ ніколи не було і допомогли з навчанням.

Бабуся Ніна мене відгодовувала, а пізніше ще й віддала спортом займатися. Всіляко старалася виростити мене здоровим чоловіком.

Основним є те, що я був їхнім спадкоємцем, про що вони зазначили у своєму спільному заповіті, хоча інших кандидатів у них і не було.

Ці добрі люди дарували мені свою любов та турботу і дали все, що потрібно для хорошого життя. Нічого не просили взамін, лише щоб я став хорошою людиною. Вони відкрили мені перспективи у житті – навчання в інституті, хороша робота і безтурботне, в порівнянні з минулим, життя.

Я старався як тільки міг, щоб не проґавити такий шанс.

Проте життя вирішило інакше. Була в мене одна одногрупниця, з якою ми дуже здружилися, а пізніше ця дружба переросла у стосунки. Я її полюбив усією душею. Ми весь вільний час проводили разом. Проте я встигав і вчитися і спортом займатися, однак бабуся Ніна і дідусь були категорично проти цих стосунків.

Бабуся постійно просила забути ту дівчину і зосередитися на навчанні. Але я нічого з собою зробити не міг, я постійно думав про свою кохану. Вона дарувала мені щастя і показувала, яким гарним може бути наш світ. Нам було так добре разом. Вона була надзвичайно добра і зовсім безкорисна. Навіть, гуляючи по парку, вона платила за своє морозиво сама, хоча мені було соромно і не зручно.

Ще через тиждень бабуся Ніна заявила, що моя дівчина Мілана зі мною лише через їхню квартиру. Ці слова мене вразили.

На наступному побаченні я запитав у Мілани, чи змогла б вона прожити зі мною все життя у гуртожитку. Спочатку вона голосно сміялася, а пізніше сказала, що в гуртожитку теж живуть люди, і теж щасливо. Я був на сьомому небі.

Можливо, уже зараз , через роки я вичинив би інакше, але тоді у свої вісімнадцять я просто прийшов додому, зібрав речі і пішов у нікуди. З Міланою ми жили на орендованих квартирах винаймаючи її з друзями. Працювали ночами, аби мати змогу оплатити оренду і своє існування. Пізніше, коли я отримав роботу і закінчив навчання ми все ж одружились.

Бабуся Ніна і дідусь мене викреслили зі свого життя і заповіту. Я перший час ще намагався знайти з ними спільну мову, а потім залишив усі спроби. Нещодавно я дізнався що їх обох уже немає, квартиру вони заповіли якомусь фонду помочі тваринам.

Мене не залишає почуття провини. Ці люди мене врятували практично, подарували майбутнє, а я так і не зміг віддячити.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.