Антон поклав вибране печиво у кошик і кинув погляд на покупки Гени: пачка дорогої кави, сьомга у вакуумній упаковці, пляшка імпортного лимонаду. Все це здалося Антонові не найскромнішим вибором, але 5 тисяч сусід усе не повертав

— Слухай, Антох, виручиш до зарплати? — Гена, сусід із п’ятого поверху, виглядав нервовим, хоч і намагався усміхатися.

— До зарплати? А скільки тобі треба? — Антон почухав потилицю.

— Тисяч п’ять… Може, сім, — Геннадій закашлявся і тихіше додав: — У мене ж сім’я, та й взагалі… Зараз складно…

Антон важко зітхнув. Йому самому вічно не вистачало грошей, але, дивлячись на сусіда, стало ніяково відмовити. Знав, що дружина не зрадіє, але Гена ж не чужа людина.

— Гаразд, допоможу, — нарешті сказав Антон, дістаючи гаманець. — Але поверни, як обіцяв, добре?

Сусід кивнув, поспіхом пробурмотів «дякую» і зник за дверима ліфта. Антон відчув у серці тоскотливе занепокоєння, але вирішив, що все владнається. Адже Гена — хороша людина… Напевно.

Наступного дня Антон прокинувся раніше за будильник. Ніч минула у тривожних думках: він знову й знову прокручував у голові розмову з Геною. Мимоволі згадував, як стояв на сходовому майданчику з гаманцем у руках, занадто розгублений, щоб запропонувати сусідові менше або взагалі відмовити.

Оксана, дружина Антона, відчула, що чоловік крутиться, і теж прокинулася.

— Чого ти так рано встав? — запитала вона, сідаючи на край ліжка.

— Та щось не по собі, — зізнався Антон, потягуючись. — Гену виручив грошима, а тепер думаю: може, не варто було?

— Гену? Скільки? — Оксана насупилася. — Ти що, знову за своє «добреньке серце» взявся?

Антон відчув, як у ньому піднімається хвиля сорому. Він підвівся з ліжка, намагаючись уникнути її пильного погляду.

— Та небагато… Там… п’ять. Але він обіцяв повернути за тиждень.

— П’ять ?! Антоне, ти серйозно? — Вона підвищила голос. — У нас самих грошей в обріз, синові скоро треба чоботи купувати!

Антон заплющив очі, намагаючись заспокоїтися.

— Та я розумію… Просто Гена так просив, говорив про сім’ю. Про дітей. Я не зміг, розумієш? Йому допомога потрібна була.

— Він щоразу тебе розкручує на нову «допомогу». Ти ж пам’ятаєш, як уже позичав йому? І що в результаті? Ледве повернув, та й то частинами.

Антон не знав, що відповісти. Він пам’ятав. Але тоді ж Гена все-таки якось розрахувався, хоч і з затримкою. Антон вирішив, що у людини справді були тимчасові труднощі.

У коридорі почулося шльопання капців — син Діма вийшов із кімнати, потираючи очі.

— Мамо, тату, чого ви кричите? — запитав він, позіхаючи.

— Не зважай, — відповіла Оксана, пом’якшуючи тон. — Іди чистити зуби, а потім снідати.

Діма сонно кивнув і зник у ванній. Антон відчув себе ще гірше: не хотілося втягувати дитину у дорослі суперечки.

— Гаразд, — сказала Оксана впівголоса. — Але май на увазі, якщо за тиждень грошей не буде, доведеться якось їх вибивати. Набридло вже щомісяця рахувати копійки.

Вона вийшла на кухню, грюкнувши дверима. Антон зрозумів, що цей тягар буде переслідувати його весь день.

Тиждень пролетів швидко. Після роботи Антон зайшов у супермаркет біля дому, щоб купити продукти. Він заглядав у список: молоко, хліб, яйця, макарони, щось до чаю для сина. Вибираючи печиво, помітив Гену, який теж прийшов за покупками.

— О, Антоне! Привіт, друже! — Гена підкотив візок ближче. — Як день минув?

— Привіт… Нормально, — Антон спробував усміхнутися. — Слухай, як у тебе справи? З грошима? Сподіваюся, все налагодилося?

— Та… ну… Типу того, — Гена зам’явся. — Поки що не дуже, але скоро все вирішиться.

Антон поклав вибране печиво у кошик і кинув погляд на покупки Гени: пачка дорогої кави, сьомга у вакуумній упаковці, пляшка імпортного лимонаду. Все це здалося Антонові не найскромнішим вибором, але він швидко відігнав підозрілі думки: може, у Гени якийсь особливий сімейний привід.

— Слухай, а зможеш зачекати з боргом пару тижнів? — продовжив Гена, постукуючи пальцями по ручці візка. — У мене просто машина зламалася, довелося віддати в ремонт…

— А я думав, тобі на сім’ю… — Антон прикусив губу. — Гаразд, може, почекаю. Але недовго.

Гена одразу закивав з полегшенням, заходився дякувати і попрямував до кас. Антон залишився стояти в проході, думаючи: «Що ж, буває. Може, він і справді витрачає гроші на машину заради сім’ї, дітей возити…»

Дома ситуація, однак, загострилася. Оксана чекала Антона на кухні.

— Ну? Ти говорив з Геною? — запитала вона, щойно він увійшов. — Коли він збирається повертати?

— Обіцяє через пару тижнів, — зізнався Антон, ставлячи пакети на підлогу. — Каже, що машина в ремонті, всі гроші зараз туди йдуть.

— Тобто машина для нього важливіша за зобов’язання перед тобою, так? Як же мене це дратує! — Оксана різко підвелася зі стільця.

Оксана подивилася на нього з роздратуванням і водночас з образою.

— Ти завжди занадто добрий. А в результаті нам самим доводиться затягувати паски. Як ти гадаєш, на що ми житимемо, поки він там машину лагодить?

Антон знизав плечима. Він дуже втомився від цих думок. З одного боку, розумів, що Гена справді користується його м’якістю, а з іншого — боявся, що відмовить сусідові, а потім дізнається, що той справді опинився у безвиході.

За вечерею атмосфера була напруженою. Діма намагався розповісти про школу, про уроки фізкультури, але Антон відповідав коротко, бо голова його була забита боргом, Гениними обіцянками і важким поглядом Оксани.

Увечері він дістав телефон із кишені, довго наважуючись написати Генові повідомлення: «Слухай, не забудь, будь ласка, про борг. Сім’я хвилюється, гроші потрібні». Але чи відправив він його? Ні, лише набрав текст і стер, вирішивши, що краще поговорити особисто.

Антон ліг спати з важким серцем, усвідомлюючи, що ситуація виходить з-під контролю. Він не хотів сварок і докорів, але розумів, що вже припустився помилки. Позичив велику суму, не обговоривши це з дружиною. І тепер доведеться розгрібати наслідки.

Щоранку Антон прокидався раніше, ніж зазвичай. Він перебував у постійній напрузі: минуло вже три тижні з того моменту, як Гена позичив ці злощасні п’ять тисяч «на тиждень», а про повернення сусід, здається, і не думав. Якщо Гена не віддасть гроші найближчим часом, Антон розумів: доведеться викручуватися самому, шукати, де зайняти, або брати кредит — інакше навіть комуналку не оплатити.

День на роботі минув хаотично. Антон працював менеджером у невеликій торговій компанії, де більшість колег тулилися у тісному офісі. Йому було важко зосередитися на завданнях, він постійно ловив себе на думці про несправедливість того, що відбувається: «Чому я маю жити в такій ситуації? Я ж просто хотів допомогти по-доброму…»

Під час обідньої перерви Антон вирішив подзвонити Генові, щоб прямо запитати, коли той поверне хоча б частину боргу.

— О, Антоха, здоров! — голос сусіда звучав бадьоро, навіть занадто. — Що сталося, чого дзвониш?

— Слухай, Гена, хотів дізнатися: довго ти ще з ремонтом возитися будеш? Коли приблизно плануєш повернути борг? — Антон намагався говорити рівно, хоча у нього всередині все стискалося.

— Та там дрібниці залишилися, — відмахнувся Гена. — Думаю, ще тиждень. Ну, може, днів десять. Антоне, не кипишуй, гаразд? У мене зараз голова зайнята іншим. Я тут із друзями зустрічаюся, у нас захід… Коротше, не можу говорити. Передзвонимося.

Гена вимкнувся, а Антон так і лишився стояти біля кавового автомата з телефоном у руці. «Захід…» — повторив він пошепки. У голові несподівано спливла та зустріч у магазині та Генина покупка: дорога кава, сьомга… Якось це не дуже пасувало до образу людини, у якої кожна копійка на рахунку.

Коли робочий день закінчився, Антон забіг додому буквально на хвилину — переодягтися й перехопити бутерброд. Оксана, почувши, що Гена знову «відстрочив» термін, тільки приречено зітхнула.

— Та скільки можна… — пробурмотіла вона. — Невже ти знову його пошкодував?

— Ну, він сказав, ще десять днів… — почав виправдовуватися Антон.

— Антоне, ти взагалі уявляєш, у що нам обійдуться ці десять днів? У нас кредитка вже в мінусі!

— Я потім усе компенсую, чесно, — пообіцяв Антон, хоча сам розумів, що звучить це не переконливо.

У цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітився номер матері. Антон підійшов до вікна, відповідаючи на дзвінок.

— Так, мамо, привіт… Все нормально, — розгублено мовив він, слухаючи тривожний голос на тому кінці.

— Антошо, мені скоро знадобляться ліки, ти зможеш допомогти? — запитала вона. — У мене пенсія маленька, а лікарі призначили новий курс…

— Звісно, мам, допоможу, — Антон прикрив рукою лоба, ніби захищаючись від неминучого. — Скільки треба?

— Ну, приблизно три тисячі, плюс ще аналізи… Мені б хоча б п’ять вистачило на місяць.

Оксана все чула. Вираз її обличчя залишався напруженим, але вона розуміла, що відмовити свекрусі не можна. Антон же відчував, як у нього йде земля з-під ніг: ті п’ять тисяч, що він позичив Генові, могли б покрити всі ці сімейні витрати, але тепер доведеться знову ламати голову, де взяти гроші.

— Гаразд, мамо, не хвилюйся. Щось придумаю, — відповів Антон, намагаючись звучати спокійно.

Він попрощався, поклав трубку й подивився на дружину.

— Я все розумію, — зітхнула Оксана. — Але й ти зрозумій: ми не можемо рахувати копійки, поки Гена насолоджується життям на наші гроші. Це ж відверта несправедливість.

— Так, — коротко погодився Антон. — Спробую зустрітися з ним особисто. Поговорю вже серйозно.

Увечері Антон справді підстеріг Гену біля під’їзду. Той повертався пізно, на диво веселий.

— О, Антоне! Ти що, мене чекав? — запитав Гена.

— Так, хотів поговорити, — кивнув Антон.

Вони пройшли до лавки, встановленої під вуличним ліхтарем. Навколо майже нікого не було.

— Слухай, мені треба, щоб ти хоч частину боргу повернув зараз, — почав Антон. — У мами на ліки, дитині треба чоботи купити, ще й комуналку сплатити…

— Ну, ось просто зараз, вибач, немає, — знизав плечима Гена. — Я тут із друзями їздив у боулінг, святкували дещо, витратився.

— Боулінг? Тобто, у тебе немає грошей, щоб повернути борг, але є на розваги? — голос Антона звучав втомлено, без докору, але з гіркотою.

— Антохо, та не кипишуй, — відмахнувся Гена. — Я ж сказав, поверну — значить, поверну.

Антон кілька секунд мовчав. Він хотів продовжити розмову, але помітив, що Гена глянув на годинник і явно поспішав. Усередині піднялося недобре відчуття: страх не лише залишитися без грошей, але й остаточно осоромитися перед сім’єю, яка й так уже була на межі.

— Гаразд, я почув, — сухо промовив він. — Але зрозумій, якщо ти не повернеш… нам… мені… буде дуже погано.

Гена пробурмотів щось на кшталт «Я ж не звір, не переживай» і зник у під’їзді.

Антон важко сів на лавку. Гірке відчуття через несплачені рахунки, через осуд дружини, через сльози матері, якій нічим заплатити за аналізи, не давало йому дихати на повні груди. Він сидів під тьмяним ліхтарем і думав: «Як я докотився до цього?»

Наступного дня Антон пішов за сином до школи — вони збиралися разом пограти у футбол у дворі. Діма навчався у другу зміну, тому Антон якраз встиг після роботи.

Підходячи до воріт, він помітив знайоме обличчя — це був його друг дитинства Олег, який також чекав на свого сина. Вони давно не спілкувалися, але обидва раділи зустрічі.

— О, Антохо! Привіт! — вигукнув Олег, поплескавши друга по плечу. — Як життя?

— Привіт, нормально… Напевно, — невпевнено відповів Антон.

Вони розговорилися. Слово за слово, і Антон, сам того не помітивши, поскаржився, що позичив сусідові чималу суму, а той не віддає.

— А сусід хто? — поцікавився Олег.

— Та Гена, з п’ятого поверху. Може, знаєш його — він тут у районі часто зависає.

— Гена… Високий, лисіючий, постійно з компанією? — Олег насупився, згадуючи. — Якщо це той, про кого я думаю, то я його регулярно бачу в барі навпроти нашого будинку. Він звідти взагалі не вилазить.

Антон відчув різьке розчарування.

— У барі? А він мені розповідає, що у нього машина в ремонті, сім’я, проблеми…

Олег важко зітхнув.

— Ну, не знаю. Я сам минулого тижня зайшов у бар, а там компанія щось святкувала, такий шум стояв, що не передати. Твій Гена замовляв купу закусок. Я ще тоді здивувався, звідки у нього гроші.

Антон не міг повірити, що мова йде про ту ж саму людину. Усі виправдання Гени про потреби сім’ї, про ремонт, здавалися лише прикриттям для нескінченних гулянок. Усередині піднялася хвиля гіркоти й обурення.

У цей момент зі шкільного ґанку вибіг Діма, побачив батька і радісно замахав рукою. Антон кивнув йому й відчув, як у голові пронеслася тверда думка: «Все, досить. Я більше не буду виправдовувати Гену і чекати біля моря погоди».

Він попрощався з Олегом, і вони з сином рушили в бік футбольного поля. Дорогою Антон намагався жартувати, розпитувати Діму про школу, щоб не думати про Гену, але всередині все вирувало від образи.

Увечері, коли вся сім’я зібралася за столом, Антон вирішив нарешті поставити крапку у цій ситуації.

— Оксано, — сказав він, коли дружина розливала чай по чашках, — мені тут розповіли, що Гена весь цей час, виявляється, в барах зависає. Машина у нього, може, й ремонтується, але при цьому він не соромиться гуляти.

— Та невже? — Оксана поставила чайник і сіла навпроти чоловіка. — Тобто я мала рацію у своїх підозрах?

— Схоже на те, — Антон глянув на сина, який крутився в коридорі, але в розмову не втручався. — Загалом, я вирішив більше не давати йому відстрочок і жодних грошей. Якщо не поверне найближчими днями — доведеться розбиратися вже серйозно.

— Чудове рішення, — погодилася Оксана, і було видно, як з неї ніби камінь звалився. — А то я вже думала, що ти вічно будеш удавати добряка, поки ми всі не загрузнемо у боргах.

Антон кивнув, але відчував не лише полегшення, а й гірке розчарування. Йому здавалося, що Гена — хороша людина, просто обставини у нього такі. Тепер стало зрозуміло, що сусід його використовував.

І тут пролунав дзвінок у двері.

Антон повільно підвівся, трохи насупившись, і пішов відчиняти. На порозі стояв Гена з якоюсь м’ятою усмішкою.

— Здоров, Антоне! — заглядаючи у передпокій, промовив сусід. — Слухай, у мене тут проблемка намалювалася: терміново треба гроші на пару днів, можеш позичити?

Антон відчув, як усередині все стискається. Ще недавно він, можливо, завагався б і віддав останні копійки. Але сьогодні все змінилося.

— Гено, вибач, але ні, — відповів Антон, намагаючись, щоб голос звучав упевнено.

— Що? — Гена навіть розгубився. — Та в мене ситуація, завтра віддам.

— Гено, я більше не можу тобі допомагати. І поверни те, що вже взяв! А там подивимося.

Сусід хотів заперечити, але побачив рішучість в очах Антона і зморщився.

— Гаразд, зрозумів, — пробурмотів він. — Тільки не думай, що я тебе там обманював…

— Я нічого не думаю. Просто гроші потрібні мені і моїй сім’ї.

Антон зачинив двері й притулився до неї спиною, відчуваючи, як тілом розливається дивне тепло. Це була не радість, а швидше полегшення, ніби він нарешті скинув із себе важкий вантаж ілюзій і надій, що Гена зміниться.

У коридорі стояла Оксана, уважно дивлячись на чоловіка.

— Ну що, прогнав його? — запитала вона, але в її голосі звучала підтримка, а не докір.

— Так. І знаєш, хоч це й нелегко, але мені стало легше на душі.

Вона підійшла ближче й обійняла його за плечі.

— Я пишаюся тобою.

— Головне — більше не потрапляти у такі пастки, — зітхнув Антон, вдихаючи заспокійливий запах її волосся.

Вони стояли так кілька хвилин, поки Діма не запитав, чи буде вечеря.

— Зараз буде! — відповів Антон з усмішкою, якої в нього давно не було.

Цей день став для нього переломним моментом. Він усвідомив, що його доброта іноді лише шкодить і що не можна постійно рятувати інших на шкоду власній родині. І хоча гроші поки не повернулися, Антон здобув дещо цінніше: здатність відстоювати особисті кордони і захищати своїх близьких, не боячись здаватися поганим в очах чужих людей.

You cannot copy content of this page