fbpx
Дозвілля
Андрій зібрався. Поїхав. Наталя ж нікуди від дітей і від господарства. Поховав. Все як треба, по-людськи. І додому приїхав. Стоїть, розгублено, на порозі, а попереду руками чотирьох племінничків обіймає. Молодшому, Володці, чотири

Андрій з Наталею відразу добре жити почали.

Покохали. Весілля хороше відгуляли. І з першого ж дня – у своєму будинку. Андрій його разом з батьком будував. Високий будинок вийшов, просторий, з окатими вікнами, що дивилися на подвір’я і на вулицю. Двір просторий, похилий трохи, з клумбами-квіточками. А на задах споруди для худоби і город немаленький, що тягнувся рівними грядками туди, де сонце вставало.

Господарям ледь за тридцять, а у них вже шестеро дітлахів в домі і по дворі шарудять. І це теж – правильно.
Але тут раптом Андрєєва сестра молодша, Вірка недолуга, що жила в сусідньому селі і щорічно діток на світ приводила, не прокинулася одного ранку після чергової нічної гулянки.

Що тут розмови розмовляти? Андрій зібрався. Поїхав. Наталя ж нікуди від дітей і від господарства. Поховав. Все як треба, по-людськи. І додому приїхав. Стоїть, розгублено, на порозі, а попереду руками чотирьох племінничків обіймає. Молодшому, Володці, чотири.

Наталя на стілець сіла мовчки і дивиться. І діти – теж мовчать і дивляться. Що їм ще робити?

Наталя руки фартухом витерла та й каже:

– У мене ж навіть солі не вистачить, щоб борщу на всю ораву посолити.

– А ми його і несолоним посьорбаємо, – Андрій дружині відповідає. А сам, розгублено, посміхається.

Ну і Наталя посміхатися почала. А що їй робити?

Двоюрідні ж кинулися до новачків і роздягати-розкутувати їх почали.

Нормальна така сім’я вийшла, коли діти перемішалися всі. І що важливо, не багато їх вийшло: лише десять штук на такий домище просторий.

Це вже потім, в кінці наступного літа, через їхнє село як буря промчав циганський табір. Спопелив вогнем, все на своєму шляху. Після тієї бурі багато господинь не дорахувалися кольорових простирадл, вивішених на паркани сохнути, з десяток курей і качок. А у сусідів так навіть порося з заднього двору поцупили.

Тільки Андрія з Наталією з поповненням залишили.

Вже ввечері Наталя на ганок вийшла, а там – згорток з червоному ганчір’ї. Вона навіть відразу не зрозуміла, що це, тому як ганчірки мовчали собі мовчки і – все.

Коли в будинку вже розгорнула на столі – всередині хлоп’ятко смугленьке. Таке гарненьке. Лежить, потягується і очима антрацитовими всіх навколо розглядає.

Андрій через плече дружини заглянув і сказав тільки:

– А що? Нормально. Тепер у нас в родині чоловіків на одного більше буде, ніж жінок. Та й колір наш білий розбавить кучерями вороними.

А Володька, до цього наймолодший, за край столу взявся, підтягнувся, розглянув молодшого брата і каже:

– Ось це нам пощастило, скажи, татку! У всіх поцупили різного, а нам так навіть Ваську в подарунок залишили!

І заметушилися всі разом, зарухалися. Почали новому братові життя організовувати.

Далі що ж розповідати? Все як у всіх: діти ростуть, батьки старіють. Андрій ось тільки раз по раз стіл в хаті в довжину нарощував. Як черговий син чи донька в школу йде, треба ж і йому десь уроки робити. І робили. І старалися. І в домі все все разом робили.

Коли одного разу в школі на зборах вчителька заговорила про труднощі перехідного віку, Андрій з Наталею (на батьківські збори вони завжди разом ходили) переглянулися і засоромився обоє, тому що всі ці труднощі проґавили. Залишилося тільки Василька не упустити.

А як його випустиш, якщо все як треба? У школі – ошатно. У дома він в свої чотирнадцять всю чоловічу роботу робить і іншим все допомогти поспішає.

Спокійно, чинно доньки заміж повиходили і до чоловіків вміло. Хлопчаки теж переженилися і кожен своїм домом жити почав.

Вася в армії відслужив і до батьків літнього віку повернувся. Хотів в місто їхати, далі вчитися – яке там. Щоліта повен двір онуків, Василевих племінників.

А він чекає, щиро, всіх, як принців заморських. Готується…

Гойдалки у дворі поставив. А для маленьких пісочницю спорудив. У неї ж відрами з річки піску промитого наносив. Ближче ж до паркану, для дрібноти, кому ще на річку не можна, басейн викопав-облаштував. Туди шлангом з самісінького ранку води пускає, щоб нагрілася, щоб діти носами НЕ шмигали. А в сільмазі накупив качечок-дельфінчиків, щоб зовсім на море було схоже.

Так вся ця орда кожне літо не до діда з бабою їхати збиралася, а до дядька Василя.

А він сяде навпочіпки біля воріт, зарослий майже під самі очі чорною щетиною, і чекає. А як побачить чергового племінника чи племінницю, яяяяк розкине руки на всю широчінь, та як засяє посмішкою своєї цукрової, то біжать до нього дітлахи стрімголов, туляться, а самі в вухо поспішають шепнути: «Ти, дядьку Васю, чекав мене? »

Він же кружляє, кружляє кожного і обов’язково відповість: «Ще як чекав! Більше за всіх!..”

Але найбільше щастя ввечері відбувається, коли посуд перемитий, діти накупані і треба спати йти.

Діти, всі до єдиного зачаїлися і чекають. Встає дядько Василь тоді і каже гучним голосом:

– Нуууу… хто сьогодні зі мною ночувати на сінник йде?..

І тут лементують всі.  Вранці вже, рано зовсім, бабуся Наталія полізе на сінник, щоб перевірити , чи не знесла якась курка там яйце, і побачить:

Прямо в середині розстелений величезний такий кожух і спить на ньому абсолютно щасливий і красивий чоловік. А навколо, як курчата, дітлахи. І спляяяять всі. Всі дванадцять. А що? У Андрія з Наталею вже одинадцять онуків…

Автор: Oleh Buhach.

Фото ілюстративне.