— Ти серйозно, Соломіє? Другий малюк зараз? — голос Олега лунав різко, ніби він намагався стримати роздратування, але воно все одно проривалося. Ми сиділи на кухні пізнім вечором, донька вже спала в своїй кімнаті, а я щойно показала йому тест з двома смужками.
— Так, серйозно. Я вже впевнена, — відповіла я тихо, але твердо, дивлячись йому прямо в очі.
Він відкинувся на спинку стільця, потер долонею чоло і видихнув важко.
— І як ми це потягнемо? Один ще не дає нам спокою ночами, а тут другий… Я не уявляю, як ми впораємося. Фінанси, час, сили — всього бракуватиме. Ти ж сама скаржишся, що втомлена постійно.
— Але ми впораємося, Олеже. Я вірю в це. Діти — це благословення, і ми знайдемо спосіб, — спробувала я заспокоїти, але в голосі його чула тільки сумніви.
— Легко тобі казати. Ти хочеш, а я маю думати, як усе це організувати. Мені й так важко на роботі, а вдома… Це буде катастрофа, Соломіє. Повна катастрофа.
Він дивився на мене з таким виразом, ніби я навмисне ускладнювала йому життя, і в той момент серце моє стиснулося від болю.
Але я не відступила.
Я дізналася про нову вагітність, коли нашій донечці Ладі виповнилося півтора року. Це стало для мене справжнім потрясінням, хоча й приємним у глибині душі.
Страх, звісно, накрив хвилею — як же ми впораємося з двома малюками, коли з одним іноді ледь даєш раду? Але думка про відмову навіть не спливала в голові.
Життя — це подарунок, і я готова була прийняти його знову.
Лада в той час ще залежала від мене в усьому: їла тільки з моєю допомогою, одягалася під моїм наглядом, а ходити починала зовсім недавно, тримаючись за меблі.
До того ж, у неї були періоди, коли вона ставала дуже примхливою через швидке зростання, і це виснажувало неймовірно. Ночі часто перетворювалися на справжнє випробування — ми мало спали, бо Лада могла прокинутися і наполягати на своєму.
Материнство в ті місяці не приносило мені тієї радості, про яку всі говорять. Я відчувала себе виснаженою до краю, нерви були на межі, і будь-яка дрібниця могла вивести з рівноваги.
Але я трималася, повторюючи собі, що це минеться, що з часом стане легше, що Лада підросте і все налагодиться.
Попри всю цю втому, я мріяла про другу дитину. Вважала, що наступний малюк буде спокійнішим, слухнянішим, таким, з ким легше. Єдине, що турбувало — реакція Олега. Він не був готовий до такого повороту.
Коли я розповіла йому новину, ми довго розмовляли тієї ночі.
— Соломіє, ти розумієш, що це означає? — продовжував він. — Ми ледь справляємося зараз. Лада вимагає стільки уваги, а ти знову… Як я маю це сприйняти?
— Я розумію твої переживання, любий. Але подумай: Лада вже росте, з нею стає простіше. А речі від неї залишаться — коляска, одяг, іграшки. Ми не витрачатимемо багато зайвого.
Він похитав головою.
— Справа не тільки в речах. А якщо другий буде таким самим неспокійним? Ми не витримаємо. Я на роботі викладаюся повністю,приходжу додому — і знову без відпочинку.
Я підійшла ближче, взяла його за руку.
— Олеже, я обіцяю, що допомагатиму чим зможу. Підроблятиму, шукатиму способи. І віритиму, що все буде добре. Діти — це наше майбутнє, наша радість.
Він довго мовчав, а потім сказав:
— Гаразд, побачимо. Але я не впевнений, що це правильне рішення. Ти береш на себе забагато.
Його слова боліли, бо в них відчувалася не підтримка, а тільки турбота про власний комфорт. Олег завжди ставив свої потреби на перше місце: роботу, спокій, відпочинок.
Він любив Ладу, але коли вона вередувала, швидко передавав її мені, кажучи: “Ти краще знаєш, як заспокоїти”. А тепер, з новою новиною, його егоїзм проявився ще яскравіше.
Але я не здаватися. Вагітність минала спокійно, без ускладнень. Я намагалася не обтяжувати Олега зайвими витратами — шукала підробітки вдома, шила дрібниці для продажу, допомагала сусідкам з дрібними справами.
Коли дізналися, що буде хлопчик, я тільки посміхнулася: одяг від Лади підійде, головне — здоров’я.
— Ти впевнена, що нам не потрібно купувати все нове? — питав Олег скептично одного вечора, переглядаючи рахунки.
— Абсолютно. Ми ж економимо, де можемо. А ти отримаєш підвищення скоро, пам’ятаєш? — відповідала я оптимістично.
— Підвищення — це не гарантія. А якщо ні? Ти думаєш тільки про себе і свої бажання.
— Ні, Олеже, я думаю про нас, про сім’ю. Ти ж бачиш, як Лада радує нас, коли посміхається.
Він зітхав і відвертався, бурмочучи щось про те, як важко йому буде.
Пологи пройшли легко, і мені пощастило з палатою — простора, з усіма зручностями тільки для мене та ще однієї мами. Син, якого ми назвали Ярославом, виявився справжнім скарбом. Він спав ночами, їв спокійно, рідко турбував. На відміну від Лади в її віці, з ним ми нарешті відпочивали.
— Дивись, який він тихий, — сказала я Олегу, коли він прийшов відвідати в пологовий.
Він тримав сина на руках обережно, але в очах все ще був сумнів.
— Так, поки що… Але почекай, коли випишемося додому.
— Не каркай, любий. Він інший, бачиш?
Дома все змінилося на краще. Ярослав давав нам спати, Лада вже бігала сама і навіть допомагала по дрібницях — приносила пляшечку чи іграшку.
Одного разу ввечері, коли діти спали, Олег сів поруч і сказав:
— Знаєш, ти мала рацію. З ним легко. І на роботі справді підвищили — тепер питань менше.
Я посміхнулася, обійняла його.
— Бачиш? Все налагодилося.
Але в душі я пам’ятала його попередні слова, його небажання. Він радість прийняв, коли все стало зручно для нього.
З часом Лада і Ярослав стали нерозлучними. Вона, вже трирічна, опікувалася братиком: розповідала йому казки, ділилася іграшками.
— Мамо, дивись, Ярик посміхнувся мені! — гукала вона одного дня.
— Так, доню, він тебе любить.
Олег теж змінився трохи — більше грав з дітьми, коли мав настрій.
— Тату, пограймо в м’яча! — просила Лада.
— Зачекай, сонечко, тато втомився з роботи, — відповідав він часто.
Але коли Ярослав підростав і ставав самостійнішим, Олег хвалився друзям:
— Двоє дітей — це круто, все під контролем.
Я чула це і думала: “Коли було важко, ти скаржився, а тепер — все твоє заслуга?”
Та попри його егоїзм, я була щасливою. Діти наповнювали дім теплом, сміхом. Ми гуляли в парку, влаштовували сімейні вечері.
Одного разу, коли Ярославу виповнився рік, ми сиділи за столом, і Лада сказала:
— Мамо, а коли буде ще братик чи сестричка?
Ми з Олегом переглянулися і засміялися.— Поки що вистачить вас двох, — відповів він.
А я подумала: можливо, колись. Бо діти — це справжнє щастя, і якщо доля дасть, ми приймемо.
Життя з двома малюками навчило мене багато: терпінню, силі, вірі в краще. Попри втому на початку, попри сумніви Олега, все стало на свої місця. Ярослав ріс спокійним і радісним, Лада — допитливою і турботливою.
А ми, як сім’я, ставали міцнішими.
ноді ввечері, дивлячись на сплячих дітей, я шепотіла: “Дякую за це диво”. Бо справді, діти — це найбільше благословення, і все завжди налагоджується для тих, хто вірить.
і лиш десь там глибоко у душі спливає думка: а якби я послухала чоловіка? Якби не наполягала тоді?
Головна кратинка ілюстративна.
