Агаті Крісті виповнилось сорок, коли її покликав заміж двадцятичотирирічний Макс Маллоуен. Покохав він її дуже. Хоча на той час сорок років були майже старістю. І різниця у віці величезна.
Агата розсудливо порадилася із сестрою. І сестра ще більш розсудливо відповіла, що треба почекати.
Агата набагато старша. Дуже набагато. Вона вже досить старша жінка. Тому треба не поспішати, а перевірити свої почуття та почуття молодої людини. Роки три почекати в розлуці. А там все стане зрозуміло: кохання це чи захоплення.
Ось тоді Агата прийняла рішення. Вона відповіла сестрі чітко і просто.
“Чи бачиш, за три роки я ще більше постарію. Життя минає і час швидкоплинний. Мабуть, я вийду заміж за Макса, поки він пропонує. І взагалі – хто знає, що чекає нас попереду?”
Ось це було розумне та здорове рішення. Іноді треба почекати, звісно, і перевірити. Але життя минає. І шанси зникають. І поїзд йде з перону – на нього можна не встигнути, поки приглядаєшся, вичікуєш, сім разів відмірюєш.
І Агата вийшла заміж і щасливо прожила з чоловіком до глибокої старості. А так, якби чекала, постаріла б. І молода людина могла би втомитися чекати – так теж буває.
І взагалі – потім почалася Друга світова, яку Агата і Макс дивом пережили і залишилися живими.
Так що рішення часто не терпить зволікань.
Треба кувати залізо, поки гаряче, якщо йдеться про наше життя, про почуття, про нові можливості та шанси. Другого шансу може не бути.
І три роки – це дуже довгий термін для швидкоплинного людського життя.
Анна Кир’янова
