fbpx
Дозвілля
А це не Поліна, Дімо. Світланочко, знайомся, правда не знаю, чи потрібно тобі це, твій рідний батько – Дмитро. Той самий втікач, а це Світлана, твоя донька

Маленька мама.

Світлана відчайдушно заздрила тим, у кого є батько, і так же відчайдушно це приховувала. Нехай би був недолугий, як у Лариски, чи як у Зойки. Нехай недільний, п’ятничний, суботній, але щоб був. Світланка не розуміла спочатку різниці є батько чи ні, допоки їй не пояснила Наталя.

— Ми з татком, мій тато, в мене тато, — говорила дівчинка.

Світланка зробила вигляд ніби їй однаково, а сама заздрила. Відчайдушно, по-дитячому, зі слізьми на очах, стиснутими кулаками та зубами.

Мама ніколи не розповідала про батька. Вона показувала фото, розповідала про інших родичів, про подруг та друзів, а про тата ніколи. Ніби у неї не було ніколи такого родича, як тато.

— А я тільки мамина, — казала маленька Світланка, коли у неї хтось посторонній питав про тата.

Жили вони з мамою в малосімейці на другому поверсі. Двері зліва, оббиті коричневим дермантином, з білою п’ятіркою.

До них в гості приїжджала бабуся Світланки. Вона була якась несправжня.

Ось і у Натки чи у Ніки, наприклад, в них справжні бабусі. Вони були товстенькі, ходили в сукнях з віскози, поверх надягали фартух. На голові білі хусточки, зав’язані під волоссям.

Від них смачно пахло пиріжками, вони сиділи на лавці біля під’їздів і в’язали шкарпетки й теплі рукавички.
А Світланчина бабуся була модна-премодна, як мама Тані, ходила на підборах, то щось говорила з мамою Світланки і тяжко зітхала

— Ой, Полінко, не знаю, — казала бабуся, — ось вічно ті мене не слухаєш, вічно все по-своєму робиш, а що в результаті?

Мама міцно стискала зуби і вперто нахиляла голову.

А ще Світланці здається, що бабуся не настільки любить її, Світланку.

Цьомне в щічку, погладить по голівці, і ні на коліна не посадить, не запитає як справи. Які вже там казки чи торти, коли йде знов обійме легенько і відсуває поморщивши носа.

Ось така от вона, бабуся Світланки.

Мама Світланку любить, казки розповідає, не такі як бабусі у дівчат, а свої, їх особисті, Світланчині і мамині.

Про принцес і принців, про єдинорогів, про хмарки із солодкої вати, фей і чаклунів.

Як же Світланці хочеться запитати у мами про тата. Ну чому так? Чому у всіх є, а в неї ні, але дівчинка дивиться в мамині очі, сумні після розмови з бабусею і не хоче нічого питати.

Вона міцніше притискається до мами, цілує її й каже про те, як сильно любить.

— Я також люблю тебе, донечко, ти все моє життя.

Ставши трішки старшою, Світланка почала помічати, що татко у Натки не один, їх багато. І коли вкотре дівчинка почала зачіпати Світланку татом, та просто запитала з яким із татів Наталка ходила в кіно? У неї ж він не один.

Наталка образилась і втекла, крикнувши, що у Світланки немає жодного, що вона погана, ось тато від неї і відмовився.

Світланка стиснувши кулаки стерпіла образу, але вона бачила, що мама чула цю сварку, і їй захотілося щось дізнатись про татка.

Вона тихенько зайшла додому, мама чистила картоплю.

— Мам, ти що готуватимеш? — ніби винно запитала Світланка.

Мама мовчала, чистила картоплю, а думки її були далеко.

— Мааааам.

—Га? – мама помовчала, — ти ніколи не запитувала про… батька, — мамі ніби дуже важко далось це слово
Світланка стояла нахиливши голову.

— Я думала в мене його немає, ніколи не було. А Зойка взагалі сказала, що мене удочерили. Мам! А як розуміти удочерили?

— Що за нісенітниці. Ти моя рідненька доця. Моя маленька, мамина дитинка. Я тебе дуже люблю.

— І я тебе, мамулю.

— Він був, тато твій. Він просто злякався і втік.

Все ж це через мене, роздумувала Світланка, правильно Натка казала.

— Він мене злякався?

— Ні, ну що ти, він злякався відповідальності. Адже дитинка, це велика відповідальність.

— А ти?

—Що я?

— Ти ж не злякалась?

— Звичайно, що ні!

— Не потрібен нам ніякий тато, ми з тобою виростемо, розбагатіємо і… ми… і ми… знаєш як все зробимо, от!

—Звичайно!

— Світланкоооо, вийди.

Світланка виглянула у вікно, там була Натка.

— Ма, я піду?

— Йди, недовго.

—Добре.

— Чого тобі?

— Давай миритись?

—Давай.

—Тобі добре, у тебе нема татка.

— Що?

—Пощастило тобі, кажу. У мене тато справжній, рідний приїхав. Мама його прийняла. Він п’є, маму діймає і мені дістається. От навіщо вона його назад прийняла, — сумує Наталка.

Знову приїжджала бабуся, щось зачастила. Світланка почула кінець розмови.

— Поліно! Я прошу тебе, подумай. Не губи своє життя!

— Мам, ти розумієш, що ти мені пропонуєш?

— Так! Дочко, так! Я пропоную тобі повернутися додому поступити в інститут, тим більше дядько Геннадій домовився, жити нормальним людським, життям, Поліно!

— Мамо, ти ненормальна. Ти… ти кажеш, що любиш мене? І готова рідну онучку в сиротинець віддати? Мамо!

— Не перебільшуй, це просто… ну для тих, хто попав в тяжку ситуацію! Дівчинці там буде добре, ти будеш навідувати її…

— Ти напевно все придумала, так мамо? Що я побігаю деякий час і повернусь до тебе, так? Віддам доньку в дитбудинок, походжу, понавідую, а потім забуду, так мамо? Забудеш і ти, як страшний сон, про ганьбу дочки? Йди геть! І більше ніколи не приходь. Забудь про мене… про нас.

— Я тобі більше не допоможу, ні копійкою!

— Як скажеш, я влаштуюсь на ще одну роботу, але в тебе не візьму нічого.

— Полінко, — заплакала бабуся, — Полінко, доцю, я прошу тебе, я тебе благаю, не губи своє життя… Чому вона врятували свого синочка, одразу відправили його закордон, а тобі все виправляти… Хочеш, я стану на коліна? Хочеш? Повернись додому, благаю тебе…

— З нею?

— Ні, – сказала бабуся після короткої паузи.

—Я прошу тебе, йди геть…

Світланка стояла з широко розкритими очима…

— У тебе є два тижні на роздуми. Я збираюсь продати цю халупу, шукай житло.

— Добре, мам. Як скажеш.

— Мам… що за страшні слова сказала бабуся…

— Забудь, Світланко. Ми з тобою поїдемо скоро в інше місто, але це таємниця. Ти ж нікому не розповіси?

— Мамо, ти хочеш віддати мене у дитбудинок?

— Ти що це таке придумала? От смішненька.

Вночі мама плакала…

Світланка прийшла до неї на ліжко, лягла й притиснулась.

— Маленька мамочка моя, не плач. Я буду тебе завжди слухати, завжди допомагати.

—Я знаю, маленька.

***

— Ну ось, облаштовуйтесь. Як і домовились, харчування вам і донечці безкоштовно. Готуєте, значить, ну миєте там, прибираєте…

Так Світланка з мамою почали жити в горах. Куди категорично не хотіли їхати інші жінки, і маму із Світланкою неохоче взяли, якось вона вже їх вмовила.

Мама працює кухарем. Вона варить дядечкам каші й супи, смажить котлети.

Дядечки хороші, особливо Юсупів, ось би такого татка Світланці…

Мама з донечкою цілий рік прожили в цій глушині, заробили трохи грошей і поїхали назад, на Велику Землю.

В містечку Н***, куди мали приходити листи, на мамине ім’я, було багато листів.

А ще мамі сказали, що бабуся подала в розшук, що пропала дитина. Мама з робітником поліції поговорила, він похитав головою і промовив:

— Ну й справи…

А потім він подзвонив до бабусі і говорив так:

— Громадяночко, навіщо ви вводите в оману? Дівчина самостійна, адекватна, ви що?

— Поліно, Поліно Аркадіївно, – це ж я, Юсупів!, — Світланка знала, що він їх не відпустить, — Полін, ви куди? Світланко…

— Дядьку Юсупів! От би мені такого татка! – плаче Світланка…

***

Вони давно мешкають в одному милому містечку, красивому і затишному.

Світланка вважає його рідним, їй уже виповнилось тринадцять.

Мама, татко(той самий Юсупів) і братик Кірюшка, ну і Світланка звичайно.

— Юсупів, ти чого анкету не заповнила?

— Яку анкету, Ніно Пилипівно?

— Звичайну… ааа, ти ж учора на зборах була. Ну йдемо, швиденько заповнимо.

— Що ти мені оце тут понаписувала? З якого року твоя мати?

— Все там правильно написано, обурюється Світлана.

— Ти хочеш сказати, що твоя мати народила тебе в п’ятнадцять?

— Т-так, а що?

— Нічого, йди.

***

— Діти, у нас виховна година. Я прошу особливо дівчаток бути присутніми, ясно, Юсупів?

— А я тут при чому?

— При тому, щоб без відмовок. Ти подивись, розумна знайшлась.

— Слухай, Світланко, а ти що Пилипці зробила?

— Та нічого напевно.

— Вона тебе останнім часом прямо  ні на мить в спокої не залишає.

—Ну.

На виховній годині вчителька довго і нудно розповідала про те що потрібно поважати себе, ніякого кохання у школі…

Особливо тикала дівчат, постійно повторюючи одну і ту ж фразу:

— Тобі ясно, Юсупів?

Цим справа не закінчилась. Від вчительки тільки й чути, Юсупів, та Юсупів.

Стоїть з Миколою, говорять про щось, сміються, а вона вже біжить:

— Юсупів, – каже стурбовано, – йди … і вигадує нісенітницю якусь.

Кожен раз, коли бачить Світланку, так і сіпає її, то до директора біжить і щось наговорює. Та потім схвильовано бігає по школі, шукає Світланку і довго питає в неї чи все добре…

— Діти, виховна година!

— Знову на тему моралі? – єхидно питає Світланка.

— Так! Тобі, Юсупів, це особливо потрібно!

— Чого б це?

— Того! Знаєм ми…

— Ви чого до мене причепилися? Через те що мене мама рано народила? Не ваше собаче діло! Моя мама людина, зрозуміло? А ви.. ви… та ідіть.

Маму викликали до школи, але мама стала якраз на бік дитини.

Всі дивилися на молоду й красиву маму Світланки.

— Я вирішила прийти до вас на виховну годину, — сказала мама, — не хочу щоб слухи та плітки ходили. Я не буду казати про те, що потрібно думати про навчання, ніяких стосунків, ніякого кохання. Ви і самі це прекрасно знаєте, — звернулась мама до однокласників дочки, — Я хочу хлопцям сказати, якщо вже так сталось, що ваша дівчина, — мама думала яке слово більше підійде, – що ваша дівчина опинилась при надії, то не біжіть стрімголов до мамі під спідницю, не залишайте її саму, ви разом це робили, з цікавості чи по великому, сильному коханню, як мені здавалось… Я не герой, але і не злочинець, – повернулася вона до вчителя й директора, – у мене так сталось. Знаєте, я не буду приховувати, що моя мати мало не за шкірку мене тягла, щоб я здихалась донечки, а її батько втік від мене… від нас… Коли Світланці було п’ять, мама не залишала надії, що я лишу її, віддам в дитбудинок, і заживу, як вона казала. Я нікому не дам образити свою дитину, я подам позов на вас, за ту атмосферу, що ви тут влаштували.

Мама вказала Світланці на двері і вони вийшли…

Сталось чудо, перед ними вибачились працівники школи.

— Сто відсотків, тому що тьотя Поліна пообіцяла їм подати позов, – говорить Ліза, подруга Світланки, – ууууу, шкапи старі, по заслузі отримали. А мама в тебе вогонь!

— Юсупів, твоя мама крута!

— Ага, — говорить Світланка, — вона в мене така.

—Почекай, — питає Ліза, — то твоя мама вибачила тата чи що?

— Не знаю навіть, як його звати.

— Не зрозуміла…

— Тато… мій справжній тато, той який мене виховує, він мені не тато. Ну тобто тато звичайно, але по суті не тато, а вітчим. Ось…

— А твоя бабуся справді… ну, те що твоя мама казала?

— Так, Мама з нею не спілкується. Вона напевно і про брата не знає, мене вона точно терпіти не може…

— Знаєш як її звати?

— Кого? – перепитує Ліза.

— Бабусю мою.

— Ні, звичайно.

— Світлана.

— Та ну.

***

Світланці тридцять. Мама з бабусею влаштували примирення і тепер бабуся Світлана хоче надолужити втрачене. Пишається внуками, всім вихваляється Світланкою, ще б пак, така молодчина. т

Другу вищу освіту отримує…

Вона мільйон разів пробачення просила, мільйон разів…

Бабуся із Світланкою йдуть, про щось тихенько розмовляють

— Полііін, Полю…

В метрі від них стоїть чоловік

— Тітко Світлано, доброго дня, Поліно, ти так гарно виглядаєш…

— А це не Поліна, Дімо. Світланочко, знайомся, правда не знаю, чи потрібно тобі це, твій рідний батько – Дмитро. Той самий втікач, а це Світлана, твоя донька…

Він просить пробачення, просить дати контакти мами, хоче поспілкуватись з дочкою, от тільки вона взагалі не знає цю людину, а бабуся не бажає знати і контакти мами він теж не отримає!

— Підлість та зрада не мають терміну, — відповідають внучка і бабуся в унісон.

— Але ж вас вона пробачила, – звертається Дмитро до бабусі.

— А це вже не твоє діло…

Світлана пишалась своєю маленькою мамою.

Ну от як в неї вийшло так, що рано подорослішала, рано взяла на себе всі обов’язки.

У когось і в тридцять років немає відчуття відповідальності, а хтось і в п’ятнадцять один проти всього світу.

Автор: Маvridika de Моnbazon.

Фото ілюстративне.