Маленька мама.
Світлана відчайдушно заздрила тим, у кого є батько, і так же відчайдушно це приховувала. Нехай би був недолугий, як у Лариски, чи як у Зойки. Нехай недільний, п’ятничний, суботній, але щоб був. Світланка не розуміла спочатку різниці є батько чи ні, допоки їй не пояснила Наталя.
— Ми з татком, мій тато, в мене тато, — говорила дівчинка.
Світланка зробила вигляд ніби їй однаково, а сама заздрила. Відчайдушно, по-дитячому, зі слізьми на очах, стиснутими кулаками та зубами.
Мама ніколи не розповідала про батька. Вона показувала фото, розповідала про інших родичів, про подруг та друзів, а про тата ніколи. Ніби у неї не було ніколи такого родича, як тато.
— А я тільки мамина, — казала маленька Світланка, коли у неї хтось посторонній питав про тата.
Жили вони з мамою в малосімейці на другому поверсі. Двері зліва, оббиті коричневим дермантином, з білою п’ятіркою.
До них в гості приїжджала бабуся Світланки. Вона була якась несправжня.
Ось і у Натки чи у Ніки, наприклад, в них справжні бабусі. Вони були товстенькі, ходили в сукнях з віскози, поверх надягали фартух. На голові білі хусточки, зав’язані під волоссям.
Від них смачно пахло пиріжками, вони сиділи на лавці біля під’їздів і в’язали шкарпетки й теплі рукавички.
А Світланчина бабуся була модна-премодна, як мама Тані, ходила на підборах, то щось говорила з мамою Світланки і тяжко зітхала
— Ой, Полінко, не знаю, — казала бабуся, — ось вічно ті мене не слухаєш, вічно все по-своєму робиш, а що в результаті?
Мама міцно стискала зуби і вперто нахиляла голову.
А ще Світланці здається, що бабуся не настільки любить її, Світланку.
Цьомне в щічку, погладить по голівці, і ні на коліна не посадить, не запитає як справи. Які вже там казки чи торти, коли йде знов обійме легенько і відсуває поморщивши носа.
Ось така от вона, бабуся Світланки.
Мама Світланку любить, казки розповідає, не такі як бабусі у дівчат, а свої, їх особисті, Світланчині і мамині.
Про принцес і принців, про єдинорогів, про хмарки із солодкої вати, фей і чаклунів.
Як же Світланці хочеться запитати у мами про тата. Ну чому так? Чому у всіх є, а в неї ні, але дівчинка дивиться в мамині очі, сумні після розмови з бабусею і не хоче нічого питати.
Вона міцніше притискається до мами, цілує її й каже про те, як сильно любить.
— Я також люблю тебе, донечко, ти все моє життя.
Ставши трішки старшою, Світланка почала помічати, що татко у Натки не один, їх багато. І коли вкотре дівчинка почала зачіпати Світланку татом, та просто запитала з яким із татів Наталка ходила в кіно? У неї ж він не один.
Наталка образилась і втекла, крикнувши, що у Світланки немає жодного, що вона погана, ось тато від неї і відмовився.
Світланка стиснувши кулаки стерпіла образу, але вона бачила, що мама чула цю сварку, і їй захотілося щось дізнатись про татка.
Вона тихенько зайшла додому, мама чистила картоплю.
— Мам, ти що готуватимеш? — ніби винно запитала Світланка.
Мама мовчала, чистила картоплю, а думки її були далеко.
— Мааааам.
—Га? – мама помовчала, — ти ніколи не запитувала про… батька, — мамі ніби дуже важко далось це слово
Світланка стояла нахиливши голову.
— Я думала в мене його немає, ніколи не було. А Зойка взагалі сказала, що мене удочерили. Мам! А як розуміти удочерили?
— Що за нісенітниці. Ти моя рідненька доця. Моя маленька, мамина дитинка. Я тебе дуже люблю.
— І я тебе, мамулю.
— Він був, тато твій. Він просто злякався і втік.
Все ж це через мене, роздумувала Світланка, правильно Натка казала.
— Він мене злякався?
— Ні, ну що ти, він злякався відповідальності. Адже дитинка, це велика відповідальність.
— А ти?
—Що я?
— Ти ж не злякалась?
— Звичайно, що ні!
— Не потрібен нам ніякий тато, ми з тобою виростемо, розбагатіємо і… ми… і ми… знаєш як все зробимо, от!
—Звичайно!
— Світланкоооо, вийди.
Світланка виглянула у вікно, там була Натка.
— Ма, я піду?
— Йди, недовго.
—Добре.
— Чого тобі?
— Давай миритись?
—Давай.
—Тобі добре, у тебе нема татка.
— Що?
—Пощастило тобі, кажу. У мене тато справжній, рідний приїхав. Мама його прийняла. Він п’є, маму діймає і мені дістається. От навіщо вона його назад прийняла, — сумує Наталка.
Знову приїжджала бабуся, щось зачастила. Світланка почула кінець розмови.
— Поліно! Я прошу тебе, подумай. Не губи своє життя!
— Мам, ти розумієш, що ти мені пропонуєш?
— Так! Дочко, так! Я пропоную тобі повернутися додому поступити в інститут, тим більше дядько Геннадій домовився, жити нормальним людським, життям, Поліно!
— Мамо, ти ненормальна. Ти… ти кажеш, що любиш мене? І готова рідну онучку в сиротинець віддати? Мамо!
— Не перебільшуй, це просто… ну для тих, хто попав в тяжку ситуацію! Дівчинці там буде добре, ти будеш навідувати її…
— Ти напевно все придумала, так мамо? Що я побігаю деякий час і повернусь до тебе, так? Віддам доньку в дитбудинок, походжу, понавідую, а потім забуду, так мамо? Забудеш і ти, як страшний сон, про ганьбу дочки? Йди геть! І більше ніколи не приходь. Забудь про мене… про нас.
— Я тобі більше не допоможу, ні копійкою!
— Як скажеш, я влаштуюсь на ще одну роботу, але в тебе не візьму нічого.
— Полінко, — заплакала бабуся, — Полінко, доцю, я прошу тебе, я тебе благаю, не губи своє життя… Чому вона врятували свого синочка, одразу відправили його закордон, а тобі все виправляти… Хочеш, я стану на коліна? Хочеш? Повернись додому, благаю тебе…
— З нею?
— Ні, – сказала бабуся після короткої паузи.
—Я прошу тебе, йди геть…
Світланка стояла з широко розкритими очима…
— У тебе є два тижні на роздуми. Я збираюсь продати цю халупу, шукай житло.
— Добре, мам. Як скажеш.
— Мам… що за страшні слова сказала бабуся…
— Забудь, Світланко. Ми з тобою поїдемо скоро в інше місто, але це таємниця. Ти ж нікому не розповіси?
— Мамо, ти хочеш віддати мене у дитбудинок?
— Ти що це таке придумала? От смішненька.
Вночі мама плакала…
Світланка прийшла до неї на ліжко, лягла й притиснулась.
— Маленька мамочка моя, не плач. Я буду тебе завжди слухати, завжди допомагати.
—Я знаю, маленька.
***
— Ну ось, облаштовуйтесь. Як і домовились, харчування вам і донечці безкоштовно. Готуєте, значить, ну миєте там, прибираєте…
Так Світланка з мамою почали жити в горах. Куди категорично не хотіли їхати інші жінки, і маму із Світланкою неохоче взяли, якось вона вже їх вмовила.
Мама працює кухарем. Вона варить дядечкам каші й супи, смажить котлети.
Дядечки хороші, особливо Юсупів, ось би такого татка Світланці…
Мама з донечкою цілий рік прожили в цій глушині, заробили трохи грошей і поїхали назад, на Велику Землю.
В містечку Н***, куди мали приходити листи, на мамине ім’я, було багато листів.
А ще мамі сказали, що бабуся подала в розшук, що пропала дитина. Мама з робітником поліції поговорила, він похитав головою і промовив:
— Ну й справи…
А потім він подзвонив до бабусі і говорив так:
— Громадяночко, навіщо ви вводите в оману? Дівчина самостійна, адекватна, ви що?
— Поліно, Поліно Аркадіївно, – це ж я, Юсупів!, — Світланка знала, що він їх не відпустить, — Полін, ви куди? Світланко…
— Дядьку Юсупів! От би мені такого татка! – плаче Світланка…
***
Вони давно мешкають в одному милому містечку, красивому і затишному.
Світланка вважає його рідним, їй уже виповнилось тринадцять.
Мама, татко(той самий Юсупів) і братик Кірюшка, ну і Світланка звичайно.
— Юсупів, ти чого анкету не заповнила?
— Яку анкету, Ніно Пилипівно?
— Звичайну… ааа, ти ж учора на зборах була. Ну йдемо, швиденько заповнимо.
— Що ти мені оце тут понаписувала? З якого року твоя мати?
— Все там правильно написано, обурюється Світлана.
— Ти хочеш сказати, що твоя мати народила тебе в п’ятнадцять?
— Т-так, а що?
— Нічого, йди.
***
— Діти, у нас виховна година. Я прошу особливо дівчаток бути присутніми, ясно, Юсупів?
— А я тут при чому?
— При тому, щоб без відмовок. Ти подивись, розумна знайшлась.
— Слухай, Світланко, а ти що Пилипці зробила?
— Та нічого напевно.
— Вона тебе останнім часом прямо ні на мить в спокої не залишає.
—Ну.
На виховній годині вчителька довго і нудно розповідала про те що потрібно поважати себе, ніякого кохання у школі…
Особливо тикала дівчат, постійно повторюючи одну і ту ж фразу:
— Тобі ясно, Юсупів?
Цим справа не закінчилась. Від вчительки тільки й чути, Юсупів, та Юсупів.
Стоїть з Миколою, говорять про щось, сміються, а вона вже біжить:
— Юсупів, – каже стурбовано, – йди … і вигадує нісенітницю якусь.
Кожен раз, коли бачить Світланку, так і сіпає її, то до директора біжить і щось наговорює. Та потім схвильовано бігає по школі, шукає Світланку і довго питає в неї чи все добре…
— Діти, виховна година!
— Знову на тему моралі? – єхидно питає Світланка.
— Так! Тобі, Юсупів, це особливо потрібно!
— Чого б це?
— Того! Знаєм ми…
— Ви чого до мене причепилися? Через те що мене мама рано народила? Не ваше собаче діло! Моя мама людина, зрозуміло? А ви.. ви… та ідіть.
Маму викликали до школи, але мама стала якраз на бік дитини.
Всі дивилися на молоду й красиву маму Світланки.
— Я вирішила прийти до вас на виховну годину, — сказала мама, — не хочу щоб слухи та плітки ходили. Я не буду казати про те, що потрібно думати про навчання, ніяких стосунків, ніякого кохання. Ви і самі це прекрасно знаєте, — звернулась мама до однокласників дочки, — Я хочу хлопцям сказати, якщо вже так сталось, що ваша дівчина, — мама думала яке слово більше підійде, – що ваша дівчина опинилась при надії, то не біжіть стрімголов до мамі під спідницю, не залишайте її саму, ви разом це робили, з цікавості чи по великому, сильному коханню, як мені здавалось… Я не герой, але і не злочинець, – повернулася вона до вчителя й директора, – у мене так сталось. Знаєте, я не буду приховувати, що моя мати мало не за шкірку мене тягла, щоб я здихалась донечки, а її батько втік від мене… від нас… Коли Світланці було п’ять, мама не залишала надії, що я лишу її, віддам в дитбудинок, і заживу, як вона казала. Я нікому не дам образити свою дитину, я подам позов на вас, за ту атмосферу, що ви тут влаштували.
Мама вказала Світланці на двері і вони вийшли…
Сталось чудо, перед ними вибачились працівники школи.
— Сто відсотків, тому що тьотя Поліна пообіцяла їм подати позов, – говорить Ліза, подруга Світланки, – ууууу, шкапи старі, по заслузі отримали. А мама в тебе вогонь!
— Юсупів, твоя мама крута!
— Ага, — говорить Світланка, — вона в мене така.
—Почекай, — питає Ліза, — то твоя мама вибачила тата чи що?
— Не знаю навіть, як його звати.
— Не зрозуміла…
— Тато… мій справжній тато, той який мене виховує, він мені не тато. Ну тобто тато звичайно, але по суті не тато, а вітчим. Ось…
— А твоя бабуся справді… ну, те що твоя мама казала?
— Так, Мама з нею не спілкується. Вона напевно і про брата не знає, мене вона точно терпіти не може…
— Знаєш як її звати?
— Кого? – перепитує Ліза.
— Бабусю мою.
— Ні, звичайно.
— Світлана.
— Та ну.
***
Світланці тридцять. Мама з бабусею влаштували примирення і тепер бабуся Світлана хоче надолужити втрачене. Пишається внуками, всім вихваляється Світланкою, ще б пак, така молодчина. т
Другу вищу освіту отримує…
Вона мільйон разів пробачення просила, мільйон разів…
Бабуся із Світланкою йдуть, про щось тихенько розмовляють
— Полііін, Полю…
В метрі від них стоїть чоловік
— Тітко Світлано, доброго дня, Поліно, ти так гарно виглядаєш…
— А це не Поліна, Дімо. Світланочко, знайомся, правда не знаю, чи потрібно тобі це, твій рідний батько – Дмитро. Той самий втікач, а це Світлана, твоя донька…
Він просить пробачення, просить дати контакти мами, хоче поспілкуватись з дочкою, от тільки вона взагалі не знає цю людину, а бабуся не бажає знати і контакти мами він теж не отримає!
— Підлість та зрада не мають терміну, — відповідають внучка і бабуся в унісон.
— Але ж вас вона пробачила, – звертається Дмитро до бабусі.
— А це вже не твоє діло…
Світлана пишалась своєю маленькою мамою.
Ну от як в неї вийшло так, що рано подорослішала, рано взяла на себе всі обов’язки.
У когось і в тридцять років немає відчуття відповідальності, а хтось і в п’ятнадцять один проти всього світу.
Автор: Маvridika de Моnbazon.
Фото ілюстративне.
