“Ти тільки не ображайся, але Наталю танцювати не запрошуй”, – прошепотів Сергій, побачивши, куди прямує Олег. Та той уже простягнув дівчині руку
Ти тільки не ображайся, але Наталю танцювати не запрошуй», – прошепотів Сергій, побачивши, куди
Артеме, слухай, ми останнім часом майже щовечора разом вечеряємо. Може, ми якось організуємо спільний бюджет на продукти? Або ти заїжджатимеш у магазин дорогою, бо мені самій трохи важкувато й фінансово, і фізично тягати пакети. Артем завмер. Виделка зі шматочком запеченої картоплі зупинилася на півдорозі до рота. Він повільно поклав її на край тарілки, промокнув губи паперовою серветкою й подивився на Софію. — Софіє… — промовив він тихо, з глибоким, майже трагічним сумом у голосі. — Я не очікував почути це саме від тебе. — Що саме? — збентежилася вона. — Я просто запропонувала ділити витрати на їжу. Це ж нормально для дорослих людей. — Це нормально для сусідів по гуртожитку, — м’яко, але твердо заперечив Артем. — А між нами, як мені здавалося, є щось більше. Почуття. Невже ти справді хочеш перевести наші стосунки в площину бухгалтерії? Рахувати, хто скільки з’їв котлет і скільки випив чаю? Софія відчула, як до щік приливає кров. Їй раптом стало соромно. Соромно за те, що вона підняла цю тему, за те, що здалася дріб’язковою, меркантильною жінкою, яка рахує шматки в роті коханого чоловіка. — Я не про котлети, Артеме… — почала вона виправдовуватися. — Я розумію, — він простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю. Долоня в нього була тепла, суха й дуже переконлива. — Ти втомилася. У тебе важкий тиждень. Просто… у мене зараз справді непростий період. Ти ж знаєш про маму
Ранок середи в офісі рекламної агенції починався як завжди. Софія працювала тут старшим редактором
– Та цить ти! Чого розкричався на всю вулицю, немов по небіжчику?! – Тетяна рвучко штовхнула вхідні двері й вискочила на ґанок у самій вовняній хустці поверх старого халата, тримаючи в руці коцюбу.
– Та цить ти! Чого розкричався на всю вулицю, немов по небіжчику?! – Тетяна
Весілля було в розпалі. Ближче до півночі музики заграли давню обрядову мелодію — настав час дарування. Староста, кремезний дядько в вишиванці, вийшов на середину залу, стукнув палицею об підлогу і загукав на весь намет: — Ану, люди добрі, тихіше! Зараз родина молодої буде обдаровувати дітей! Подивіться, як мама дарує! Оксана, втираючи сльози радості, разом із родичками винесла величезні пухові перини, подушки в білосніжних наволочках, вовняні пледи, дорогі постільні комплекти. Василь Михайлович поклав на тацю товстий конверт і голосно сказав: — Дарую вам, діти, на перший час, а весною поїдемо в салон і виберемо вам нову машину, щоб було чим до батьків у гості їздити! Потім пішли хресні, дядьки, тітки — несли килими, кришталеві сервізи, мікрохвильовки, конверти з доларами й гривнями. А далі настала черга самої Мар’яни. Вона взяла красивий плетений кошик, у якому лежали її подарунки для нової родини, і підійшла до столу, де сиділи батьки Андрія. Свекрусі вона подала вишиту власноруч сорочку, і отець Петро тепло подякував, поцілувавши її в чоло. Тіткам і сестрам Андрія роздала гарні хустки й вишиті рушники. А потім взяла невелику оксамитову коробочку синього кольору і простягнула свекрусі. — Це вам, мамо, від щирого серця. Носіть на здоров’я. У наметі на мить стихла музика — гостям було цікаво, що ж багата невістка подарувала попаді. Ганна взяла коробочку, повільно відкрила кришку і зазирнула всередину. Усі за сусіднім столом завмерли. Брови свекрухи повільно поповзли вгору, а кутики губ зневажливо опустилися вниз
Мар’яна сиділа на краю високого двоспального ліжка в чужій, занадто холодній кімнаті, обхопивши себе
– Це прикол такий? – Богдан вигнув брову, перевівши погляд на дружину. – Софіє, ти жалілася, що твій старий погано тягне? Так я тут до чого?
Коли Марта Петрівна переступила поріг доньчиної квартири, у коридорі пахло смаженою цибулею, розлитим енергетиком
Через двадцять п’ять років я досі іноді думаю, як би склалося моє життя, якби того дня я не пішла на його весілля…
Через двадцять п’ять років я досі іноді думаю, як би склалося моє життя, якби
У сорок років вона мала власну квартиру, успішну кар’єру й минуле, про яке нікому не розповідала
– Олено Сергіївно, ми гроші збираємо на подарунок Соломії. Вона сьогодні донечку народила! Олена
У неділю ввечері Марта почала поглядати на годинник десь о пів на восьму. Вона приготувала діловий костюм на ранок, склала в папку потрібні папери і сіла біля вікна з книжкою, прислухаючись до шуму двигунів у дворі. Минула восьма. Потім дев’ята. Темрява за вікном стала густою, ліхтарі освітилі мокрий після вечірнього дощу асфальт, а знайомого силуету машини все не було. О пів на десяту Марта не витримала і набрала номер сестри. Довгі гудки тягнулися повільно. Лише наприкінці виклику почувся бадьорий голос Дарини, а на фоні грала весела музика і чувся сміх Сашка. — Алло, Мартусю! Ми вже їдемо, не хвилюйся. — Де ви зараз? Чому так пізно? — Та трохи затрималися, заїхали до знайомих по дорозі, слово за слово — і час пролетів. — Дарино, мені вранці вставати о шостій. Коли ти будеш біля мого будинку? — Думаю, ближче до півночі. Ти лягай спати, не чекай мене. Я ключі через охоронця на парковці передам або в поштову скриньку закину, як домовлялися. Марті це дуже не сподобалося. Їхати вночі незнайомою трасою після дощу було небезпечно, та й чекати до ночі не хотілося. Але влаштовувати сварку по телефону, коли в салоні сидить дитина, вона не стала. — Добре, тільки напиши, як приїдеш. І будь уважна на дорозі
— Ти серйозно зараз запитуєш, чому я стою посеред порожнього двору о сьомій ранку
Дорогою додому Ірина зайшла в невелику крамницю біля під’їзду. Купила пачку домашнього сиру, свіжу булочку з корицею і два рум’яні яблука. Продавчиня, привітна жінка її років, глянула на скромний кошик і усміхнулася: — Щось ви сьогодні зовсім потроху берете. Зазвичай жінки у вихідні цілі пакети продуктів додому несуть. — А я тепер живу сама, — спокійно відповіла Ірина і сама здивувалася тому, як легко і радісно прозвучали ці слова. — Мені багато не треба. Вона вийшла з крамниці, неквапливо йшла знайомою доріжкою до свого під’їзду і раптом спіймала себе на тому, що тихо наспівує. Ледь чутно, мелодію давньої пісні, яку любила ще її бабуся. Голос трохи тремтів від прохолоди, але вона знову співала. А отже — нарешті почала жити по-справжньому
— Іринко, ну скільки можна вже? У мене від твого постійного невдоволення вже голова
Стіл накрили просто, але зі смаком. Замість заморських делікатесів Ярослава запекла домашню качку з яблуками, зробила традиційний салат з буряком та оселедцем, нарізала домашньої ковбаси, яку передали її батьки із села, і поставила миску з квашеними огірками та помідорами. Усе було свіжим, ароматним і приготованим з душею, але без жодного натяку на розкіш. Рівно о восьмій вечора пролунав дзвінок у двері. Першою до передпокою зайшла Людмила Іванівна. Вона йшла поважно, тримаючи спину рівно, немов королева, яка завітала оглянути свої володіння. За нею зайшов Денис, тримаючи в руках кілька яскравих пакунків, а замикала ходу Марта. Марта була вбрана у нову блискучу сукню, яка переливалася при світлі люстри, і тримала в руках маленьку сумочку. Вона одразу ж окинула поглядом вузький коридор і ледь помітно усміхнулася. — Добрий вечір усім! Ох, ну і завірюха надворі, ледве доїхали, — голосно промовила Марта, знімаючи пухнасту шубку. — Ярославко, а чого ти така втомлена? Знову на роботі затрималася? А ми з Денисом цілий день відпочивали, ходили на масаж та в лазню. Перед святами треба себе балувати, бо інакше навіщо взагалі працювати? Ярославні було двадцять дев’ять років, і виглядала вона чудово, незважаючи на те, що весь день провела біля плити. Вона спокійно усміхнулася невістці і допомогла зняти верхній одяг свекрусі. — Добрий вечір, Людмило Іванівно. Проходьте, будь ласка, до кімнати, скоро будемо сідати за стіл
— Ти точно певна, що хочеш це зробити? Бо мама ж нам цього так

You cannot copy content of this page