Коли Марта Петрівна переступила поріг доньчиної квартири, у коридорі пахло смаженою цибулею, розлитим енергетиком і тихим відчаєм. Софія зустріла матір з блідим обличчям і колами під очима, що нагадували синці. У руках гостя тримала дорожню сумку, а біля її ніг стояла громіздка картонна коробка, перев’язана широким скотчем.
– Де твій цар і бог? – замість привітання тихо спитала Марта Петрівна, розстібаючи пальто.
– У вітальні, – прошепотіла Софія, нервово озираючись. – Тільки, мамо, благаю, без скандалів. Я не витримаю ще одного концерту…
– Який концерт, Софійко? Я приїхала з миром. Навіть презент зятю привезла.
Із вітальні долинув гучний сміх, звук перемотування відео та хрускіт чипсів. За мить на порозі з’явився Богдан. У розтягнутій футболці, з телефоном у одній руці й напівпорожньою пачкою снеків в іншій, він ліниво обвів поглядом тещу.
– О, Марто Петрівно, доброго здоров’ячка. А це що за гуманітарна допомога?
– Це тобі, зятю, – урочисто мовила вона, підштовхнувши коробку носком черевика. – Заслужив. Відкривай.
Богдан зацікавлено примружився. Навіть телефон на мить опустив. Він підчепив скотч ключами, відкинув картонні крила і застиг. Усередині блищав новенький миючий пилосос із купою насадок.
– Це прикол такий? – Богдан вигнув брову, перевівши погляд на дружину. – Софіє, ти жалілася, що твій старий погано тягне? Так я тут до чого?
– Старий – це Софіїн, – спокійно відрізала Марта Петрівна, присідаючи на пуф у передпокої. – А це – твій. Іменний. Щоб не було приводу казати, що ти не знаєш, де в хаті прибиральна техніка лежить.
У коридорі запала тиша, порушувана лише бубонінням відео з Богданового телефона. Софія втягнула голову в плечі, стискаючи в пальцях край светра.
– Ви, мамо, перегрілися в дорозі, – пирхнув Богдан, витираючи солоні від чипсів пальці об домашні штани. – Я в цьому домі гроші заробляю. Які пилососи? Я за все життя ганчірки в руках не тримав і починати не збираюся.
– Ти заробляєш рівно на свої ж чипси та ігри, Богдане, а комуналку й продукти тягне моя дочка, – без жодної інтонації в голосі відповіла теща. – Тому так: зараз ти береш інструкцію, збираєш агрегат і вичищаєш килим у вітальні. Бо я тут сидітиму, доки не перевірю, чи справний мій подарунок.
Богдан почервонів. Його самолюбство, роками виплекане на материнських похвалах і дружининій покірності, боляче кольнуло.
– Та ви з глузду з’їхали обоє! – підвищив він голос, роблячи крок уперед. – Ви мене за кого маєте?! Ще слово – і я так гаркну, що стіни затремтять!
Не встиг він договорити, як Марта Петрівна розстебнула блискавку своєї дорожньої сумки й дістала звідти важкий, блискучий розвідний ключ. Поклала його собі на коліна й спокійно подивилася зятеві прямо в очі.
– Гаркни, – тихо запропонувала вона. – Тільки пам’ятай: у мене в селі господарство велике, я звикла до упертих бичків. Збирай пилосос.
Богдан ковтнув слину. Жінка на пуфі виглядала абсолютно незворушною, і від цього ставало по-справжньому ніяково. У голові швидко закрутилися думки: гаркатися з тещею – ганьба, прибирати – незручний варіант, після якого він ніколи не зможе диктувати свої правила. Залишався один перевірений метод і він почав:
– Значить так, – Богдан намагався говорити гордо, хоча голос трохи тремтів. – Або ви зараз забираєте свій металобрухт і йдете геть, або я збираю речі. І нехай ваша донька потім лікті кусає, що залишилася сама!
– Бодю, – злякано видихнула дівчина, хапаючись за серце. – Мамо, не треба…
– Мовчи, доню, – не обертаючись, сказала Марта Петрівна. – Хай іде. Подивимося, як він у свою хрущовку до мами повернеться, де в одній кімнаті ще й молодший брат живе.
– Ах так?! – вигукнув Богдан і демонстративно покрокував до спальні.
Він грюкав дверцятами шафи, жбурляв футболки у спортивну сумку й щохвилини зиркав на двері. Чекав, що Софія прибіжить, обійме за коліна, почне просити вибачення, а теща нарешті схаменеться. Але в квартирі було тихо. Лише глухо бубонів телевізор на кухні.
За десять хвилин Богдан вийшов у коридор із набитою сумкою через плече. Зупинився біля порога, зробивши максимально трагічне й водночас суворе обличчя.
– Ну що, Софіє? Останній шанс. Твоя мати руйнує нашу сім’ю. Ти обираєш її чи мене?
Софія стояла біля стіни, опустивши очі в підлогу, і ледь чутно схлипувала.
– Добре, – процідив Богдан, розраховуючи, що зараз піде трохи погуляє, а ввечері повернеться переможцем, коли теща поїде на свій автобус. Він уже взявся за ручку вхідних дверей.
– Зупинись, – пролунав спокійний голос із пуфа.
Богдан ледь помітно посміхнувся. “Зламалася хитрячка, – промайнуло в голові. Він повільно обернувся, готуючись великодушно прийняти капітуляцію.
– Ключі на тумбочку поклади, – кивнула Марта Петрівна на скляну поличку біля дзеркала.
Усмішка сповзла з обличчя зятя.
– Навіщо? У мене тут ще зимові речі залишилися, заберу пізніше.
– Передамо поштою. А ключі поклади. Бо якщо забираєш – значить, не йдеш, а просто спектакль влаштовуєш. Ти ж у нас чоловік слова, чи як?
Богдан зиркнув на дружину. Та стояла, прикривши рот долонею, і навіть не дивилася в його бік. Гіркий клубок підкотив до горла. Залишити ключі означало спалити мости. Не залишити – визнати себе боягузом перед цією нестерпною жінкою з розвідним ключем.
З глухим брязкотом зв’язка ключів упала на скляну поличку. Богдан рвучко відчинив двері й вилетів на сходовий майданчик, щосили грюкнувши так, що затремтіло дзеркало.
Кроки на сходах стихли. За кілька секунд знизу долетів звук важких металевих дверей.
У коридорі запанувала тиша. Софія повільно опустила руки, витерла сухі щоки і раптом глибоко, на повні груди вдихнула.
– Пішов… – прошепотіла вона, і в її очах спалахнули іскри щирого полегшення. – Мамо, він справді пішов! Я думала, що ніколи не наважуся сама виставити його за двері. Адже сама його обрала, сама сюди привела, соромно було перед людьми…
Марта Петрівна встала з пуфа, сховала розвідний ключ назад у сумку й поплескала доньку по плечу.
– Не соромно помилитися, доню. Соромно все життя чуже сміття задарма вигрібати. А тепер давай чай пити. І треба майстра викликати – замок про всяк випадок поміняємо, а то раптом у твого гордого орла дублікат у кишені завалявся.