У Олі все було не те щоб добре або погано, а ніяк. Але вона звикла. Перед Новим роком зайшла на пошту купити кілька листівок: двоюрідній тітці та інститутській подрузі. Присіла написати чергові слова. За столом поруч щось писав хлопчик років шести. Мабуть, просив у Миколая комп’ютер.
І жінка подумала, що треба б відіслати ще одну листівку: «Дорогий Миколаю, чи не міг би ти мені надіслати трішки щастя в особистому житті, будь ласка, я ж у тебе сто років нічого не просила».
Хлопчисько сопів від старанності. Жінка глянула, над чим він так трудиться. На аркуші танцювали кривенькі літери, «я» і «в» дивилися в неправильний бік. А написано було: «Миколаю, я хочу щоб мама зв’язала мені светра з оленями, як у Серія. Я поводився добре! Твій Костя». Ну треба ж таке: «светра»!
Коли вона вийшла, цей хлопчик стрибав біля поштової скриньки, його малий зріст не дозволяв йому опустити листа. А зробити це у стрибку не вдавалося.
— Давай я тобі допоможу, — сказала жінка. — І не стій на морозі, біжи до батьків. Або ж з ким ти там прийшов?
— Я сам прийшов. Я он у тому будинку живу.
— В тому? То ж і я в ньому живу. Он мої вікна, крайні, на 9 поверсі. Ходи, нам по дорозі.
Біля під’їзду човгала мітлою двірничка, побачивши їх сердито крикнула:
— Костику, де ж ти ходиш, тато вже тебе шукає, ану додому бігом!
Хлопчисько чкурнув у під’їзд так і не попрощавшись.
— Дивний хлопчик, — сказала Оля жінці.— Уявляєте, написав листа Миколаю, щоб мама йому светра зв’язала. Я думала, діти іграшки всякі просять.
— Нічого дивного,— відрізала двірничка. — Там немає ніякої мами. Маму спіткала любов. Чи то в Канаді, чи то де інде. Костик її й не пам’ятає, скільки йому тоді було — тільки ходити почав. Листоноша наша казала: «Мама добре якщо раз на рік напише…»
Через кілька днів завкафедрою сказала:
— Що це вас, Ольго Арсентіївно, на рукоділля потягнуло? У вас же з ранку три пари було, вийшли б краще повітрям подихали, а то вся зелена, кола під очима.
Будеш тут без кіл, якщо до Миколая 4 дні, сесія у розпалі, і на в’язання тільки ніч та перерви між парами лишилися. Добре, ще руки пам’ятають і лицьові, і виворітні, і накид.
18-го грудня довелося вмовляти поштарку — щоб віднесла подарунок малому. Якщо офіційно відправляти ̶— не встигне дійти.
А 19-го ввечері в Олені двері подзвонили. І на порозі стояли два чоловіка в безглуздих червоних шапках з білими помпонами ̶ великий і маленький. На маленькому під курткою виднівся светр з кострубатими оленями. А великий був дуже схожий на маленького, як дві крапці води. Одне обличчя…
Фото ілюстративне.
