– 150 тисяч гривень?! – я мало не перелила на себе чай, коли Мирослав зачитав повідомлення від своєї матері. – Це що, бюджет на квартиру?
Він винувато глянув на мене, крутячи телефон у руках.
– Вона хоче, щоб наше весілля було на рівні…
– На рівні кого?! – не витримала я. – На рівні якого століття? Вона що, вважає, що я з олігархічної родини?
Мирослав відвернувся до вікна, ніби шукаючи підтримки в нічному небі. Я ж відчувала, що дихати стає важче.
– Лілю, вона просто хоче, щоб у нас було красиве весілля.
– Так? Тоді нехай робить його собі! – у мене тремтів голос. – Я не хочу витрачати стільки грошей на один день! Це наш день, а не її парад амбіцій!
Мирослав стиснув губи. Мені хотілося, щоб він встав на мій бік, але він мовчав. Я глибоко вдихнула, щоб не сказати зайвого.
Ми планували маленьке весілля. Скромне, затишне, лише найближчі люди. Але його мати мала свої плани. Вона вже орендувала величезний ресторан, замовила розкішне меню й навіть внесла аванс за живий оркестр. Без нашого дозволу.
– Вона зробила це за нашою спиною, Мирославе, – я намагалася говорити спокійно, хоч у мені все кипіло. – Як ти це поясниш?
Він мовчав. І я зрозуміла, що пояснень немає. Є тільки її бажання й наше мовчазне погодження.
Наступного дня я вирішила діяти. Я пішла до його матері й прямо запитала:
– Чому ви це зробили без нас?
Вона спокійно відклала журнал, ніби чекала цього питання.
– Тому що ви обоє ще молоді. Не розумієте, наскільки важливий цей день. Гості мають бути задоволені. Родичі повинні пишатися.
– А що, якщо ми не хочемо цього пишання? Що, якщо нам важливіше щось інше? – я дивилася їй прямо в очі.
Вона посміхнулася, ніби я була малою дитиною.
– Це всього лише день, Лілю. Але спогади залишаються на все життя.
– Саме тому ми хочемо, щоб вони були нашими. А не нав’язаними.
Вона мовчала. Я мовчала. В кімнаті повисла тиша.
Коли я повернулася додому, Мирослав чекав мене. Він виглядав виснаженим.
– Я поговорив з мамою, – сказав він тихо. – Вона не хоче здаватися.
– А ти?
Він подивився на мене довго й уважно. А потім, вперше за останні тижні, твердо сказав:
– Я хочу одружитися з тобою, а не з маминими мріями. Ми скасовуємо все. Робимо по-своєму.
Я усміхнулася. Уперше за довгий час я знову відчула, що це справді наш день. І що головне не в тому, скільки людей на весіллі чи яка скатертина на столі. Головне – хто стоїть поряд із тобою.
А тепер скажіть мені – як ви вирішували конфлікти з батьками під час підготовки до весілля? Чи вдавалося вам відстояти своє бачення? І як би ви вчинили на нашому місці?
Фото ілюстративне спеціально для intermarium
Передрук суворо заборонений!
