Зять перетворив мою дочку на покірну дружину: 20 000 гривень на дитину, будинок, машину. Я знаю, що Людмила бачила переписку чоловіка, де він домовлявся про зустріч у готелі, але вона лише подивилася на свій повний холодильник і тихенько зачинила ноутбук
Я завжди думала, що щастя моєї Людмили — це моя заслуга. Що я її правильно виховала, вклала правильні цінності, і тепер вона має правильну сім’ю: люблячого чоловіка, затишний дім, здорову дитину. Я пишалася цим, як найкращим витвором свого життя.
Але зараз я дивлюся на неї і не впізнаю: вона худа, змучена, а в очах — порожнеча. Вона грає щасливу дружину, натягує посмішку, коли Микола повертається додому пізно. А він… він просто насолоджується її сліпотою. Боїться залишитися сама з малим сином? А що гірше — самотність чи життя у постійній брехні?
– Ти де був, Миколо? — голос Людмили був натягнутий, як струна. Вона стояла біля дверей, а годинник показував другу ночі.
– Знову починаєш? — він навіть не глянув на неї. Кинув ключі на тумбу, які дзвінко покотилися на підлогу. — Були справи. Робочі.
– У другій години ночі? У суботу? — вона підвищила голос. — Невже твій начальник вирішив саме зараз перевіряти документи? У тебе від одеколону за кілометр несе чужими парфумами, а на комірі — помада!
– Тихо! — він різко обернувся, і його погляд був холодний, як крига. — Не буди малого. Я не збираюся перед тобою звітувати. Я приношу гроші в цей дім. Заспокойся.
– Гроші? — сльози котилися по її щоках. — Я не жебрачка і не прошу у тебе милостиню! Мені потрібен чоловік, а не спонсор, який повертається з походеньок! Я знаю. Я все знаю. Досить вдавати з себе невинного!
– Добре, знаєш! І що далі? — він підійшов ближче. — Що ти зробиш? Підеш від мене? Знімеш обручку? Подаси на розлучення? Сядеш до мами на шию?
Людмила замовкла. Вона лише хитнула головою і тихо заплакала, закривши обличчя руками. Він переміг. Як завжди.
– От і все, — Микола поплескав її по плечу. — Лягай спати. Завтра вирішимо. Або краще — забудьмо.
Я, Олена Павлівна, її мати, була свідком цієї драми лише через її телефонний дзвінок. Мамо, він знову… — тільки й прошепотіла вона тоді, а я відчула, як стискається моє серце.
Моя дочка, Людмила, завжди була гордістю мого життя. Вона закінчила університет з червоним дипломом, знайшла хорошу роботу у юридичній фірмі у нашому місті — Вінниці.
З Миколою вони познайомилися на святкуванні у спільних знайомих. Він був успішним інженером-будівельником, високий, ставний, з чарівною посмішкою. Я відразу звернула увагу на його манери, на те, як він дбайливо ставився до моєї дівчинки. Ось це — пара! — подумала я тоді. Весілля було пишним, рік тому народився Дмитрик, наш перший онук. Все як у людей, як то кажуть.
Проблеми почалися приблизно пів року тому. Спочатку це були затримки на роботі. Потім — несподівані відрядження у сусідні міста, наприклад, у Житомир, які тривали по два-три дні. Людмила спочатку вірила. Вона повторювала мені: Мамо, у них великий проєкт, він змушений багато працювати. Але я бачила, що її очі видають тривогу.
Якось вона приїхала до мене без попередження, щоб залишити Дмитрика, поки вона навідається до лікаря. Вона забула в мене свою невелику сумочку. Я не мала звичку нишпорити, але телефон задзвонив, і на екрані вискочило повідомлення від якоїсь Аліни з кокетливим смайликом: Котик, скучила за нашими ночами у Житомирі. Коли ти знову приїдеш? Моя квартира — тільки наша.
Я ледве втримала рівновагу. Це був подив. Я сфотографувала екран на свій старенький телефон і поклала його назад. Коли Людмила повернулася, я постаралася бути спокійною.
– Людо, ти забула сумочку.
– Ой, дякую, мамо. Яка ж я розсіяна стала!
Я дивилася їй у вічі, і мені здавалося, що вона все знає.
– Доцю, — почала я обережно. — Микола занадто часто у відрядженнях. Ти справді віриш, що він працює?
Вона опустила погляд.
– Мамо, не починай. У нього відповідальна робота.
– Аліна теж відповідальна робота? — я показала їй фото.
Вона подивилася, і її обличчя стало білим, як полотно. Вона схопила телефон і стиснула його в руці.
– Мамо, це… це помилка. Хтось помилково надіслав. Микола пояснить.
– Людо! — я схопила її за руку. — Ти бачиш, що написано! Котик, наші ночі… Квартира тільки наша! Ти засліплена! Ти боїшся собі зізнатися!
Вона вирвала руку.
– Не твоя справа, мамо! Це моє життя! Я сама розберуся!
Це була перша наша серйозна розмова на цю тему. Але, на жаль, не остання.
Після того випадку вона стала ще більш замкнутою. Вона почала натягувати на себе маску щасливої дружини. Коли Микола телефонував чи приїжджав, вона говорила про його геніальність, про їхні плани на майбутнє. А я бачила, як тремтять її руки, коли вона тримає чашку.
Якось я наважилася поговорити з Миколою сам на сам. Це було нелегке рішення.
– Миколо, ми можемо поговорити?
Він сидів на кухні, читав газету, попиваючи чай.
– Звісно, Олено Павлівно.
– Це стосується Людмили. І тебе. Я знаю про твої походеньки. І не треба вдавати, що ти не розумієш, про що я.
Він поклав газету. Його обличчя залишалося незворушним.
– Олено Павлівно, я ціную вашу турботу про дочку. Але наше подружнє життя — це наше особисте.
– Як ти смієш! Вона худне на очах! Ти руйнуєш її!
– Людмила доросла жінка. Вона робить свій вибір. Вона знає про певні моменти, і вона вирішила залишитися.
– Вона боїться! — я крикнула. — Вона боїться залишитися сама з дитиною! Боїться засудження! Боїться невдачі!
– Це її проблема. Я забезпечую сім’ю. Дмитрик має все. Ми живемо у достатку. Я не змушую її. Вона залишається.
Я дивилася на нього і розуміла, що він — бездушний егоїст. Але його аргумент про те, що вона сама робить вибір, бив мене найсильніше.
Я повернулася до Людмили.
– Доцю, послухай мене. Не чини з собою так. Ти молода, розумна, красива жінка. У тебе чудовий син. Я допоможу тобі. Розлучення — це не кінець світу. Це початок нового, чесного життя.
Вона сиділа на дивані, обіймаючи сина.
– Мамо, а як я буду сама? Квартира його. Робота… мені потрібно більше заробляти. А Дмитрик? Він любить батька.
– Ти приїдеш до мене. У мене дві кімнати. А роботу знайдеш. Ти фахівець! А Дмитрик зрозуміє, що краще щаслива мама наодинці, ніж зраджена і нещасна з таким батьком.
– Ні. Я не можу. — Вона хитнула головою. — Я сподіваюся, що він зміниться. Він обіцяв мені. Це було востаннє.
Я знала, що він знову бреше. І вона знала. Але страх самотності був сильніший за образу. Вона вирішила заплющити очі на його поведінку, прийняти цю гірку правду як частину свого життя, грати цю болючу роль. Ніби це нормально. Ніби у всіх так.
Але який це біль для мене, її матері, бачити, як її життя повільно згасає у цьому болоті самообману. Я молилася за неї, просила вищих сил дати їй сили відпустити цього чоловіка і розпочати нове життя.
Нещодавно вона повідомила, що Микола знову їде у довге відрядження, цього разу до Одеси, на три тижні. Вона казала мені про це занадто весело, занадто голосно сміялася. Це означало, що вона знає правду, але вирішила вдавати, що не знає. Вона сказала, що планує ремонт, купить собі новий одяг, відпочине з Дмитриком. Вона створила для себе паралельну реальність, в якій її життя триває без нього, без його зрад. Це не розрив, це свідоме ігнорування його існування.
Я погодилася допомогти їй із ремонтом, сказала, що приїду до неї. Може, так вона відчує мою підтримку. Може, коли Микола повернеться, і вона відчує смак вільного життя, вона зможе наважитися на більше. На справжній розрив.
Коли я приїхала до неї, вона була знервована, але діяльна. Ми фарбували стіни, вибирали нові меблі. Дмитрик грався поруч.
– Мамо, ти не уявляєш, як мені легко дихати! — сказала вона, відкидаючи пасмо волосся. — Жодних підозр, жодних дзвінків о третій ночі. Я відчуваю себе потрібною тільки своєму синові.
Я обійняла її. Здається, вона нарешті почала прозрівати.
Але одного вечора, коли ми вечеряли, на її телефон прийшло повідомлення з невідомого номера. Вона навіть не відкрила його, лише побачила частину тексту у сповіщенні: Микола передає тобі привіт з Одеси. Ми чудово провели час. Дякую за допомогу. Прощавай.
Людмила поклала телефон лицевою стороною вниз. Її руки знову затремтіли.
– Що це було? — запитала я.
– Нічого, мамо. Черговий спам.
Але я знала, що це не спам. Це був останній ляп у цю гру. І знову вона вирішила ігнорувати. Заплющити очі. Продовжити грати. Завтра вона вдасть, що нічого не було, і продовжить ремонт.
Вона вибирає ілюзію сім’ї і достатку замість чесності і свободи. Вона боїться наодинці вийти на життєву дорогу і почати все спочатку. А я дитина свого часу, я виросла з думкою, що жінці потрібен чоловік, що розлучення — це ганьба. Але я хочу, щоб моя дочка була щасливою, а не терпіла.
Продовження цієї історії залежить тільки від неї. Чи зможе вона нарешті зібрати свою волю в кулак і сказати собі: Досить! Я вартую кращого! Я зможу сама!
А як ви вважаєте? Чи зможе Людмила знайти в собі силу покинути Миколу, чи так і продовжить заплющувати очі на зради заради уявного спокою? Що б ви порадили їй у цій ситуації?
