Моя рука здригнулася, коли я побачила повідомлення від Максима. Він писав, що трохи запізниться через пробки, але його мама вже чекає на мене вдома. Я вдихнула глибоко, намагаючись заспокоїтися. Звісно, знайомство з майбутньою свекрухою завжди трохи лякає, але така неочікувана ситуація додавала напруги. Я розуміла, що цей вечір буде непростим.
Вже біля великої брами на мене чекала Алевтина Михайлівна. Висока, статна жінка, вона усміхнулася, наче привітно, але в її погляді я відчула щось холодне. Вона запросила мене всередину, і я несміливо ступила на поріг їхнього розкішного будинку.
У вітальні нас чекав чайний стіл із порцеляновим сервізом та бездоганно складеними серветками. Ми сіли навпроти одне одного, і я відчувала, як напруженість у моїх плечах зростає з кожною хвилиною. Алевтина Михайлівна підливала мені чай, уважно розглядаючи, наче намагалася проникнути у душу.
— Наталіє, — почала вона, відставивши чашку на блюдце, — так у вас, кажуть, є син? І ви ніколи не були у шлюбі?
Її слова пролунали так, наче це було щось принизливе.
— Так, у мене є син, Борис. Йому два роки. Мій наречений був пілотом, але літак впав. Це було до того, як я зустріла Максима.
Алевтина Михайлівна скептично усміхнулася.
— Пілотом? Літак впав, кажете? Яка банальна історія. Це ж треба. Дивно, скільки жінок використовують цю вигадку. І ви дійсно хочете, щоб мій син став частиною вашого неправдивого життя?
У мене пересохло в горлі. Це було настільки принизливо, що я ледь стримувала сльози. Здалося, що серце стислося від болю. Невже вона так осудливо ставиться до мене? Що я зробила їй? Я підвелася, не хотіла більше терпіти.
— Алевтино Михайлівно, — голос зірвався, але я намагалася стримуватися, — Ви не маєте жодного права судити мене чи принижувати мої почуття. Ви навіть не знаєте, що я пережила. Це не вигадки — це життя і таке буває.
Жінка тільки похитала головою, з легким презирством на обличчі й тихо промовила:
— Ну що ж, тепер хоча б все зрозуміло. Дитина росте без батька. Ви шукаєте нового чоловіка, бо звабити попереднього залицяльника та вмовити на весілля не вдалося. Мій Максим заслуговує на щось краще, ніж потріпана життям жінка з “причепом”!
Це було занадто. Я рвучко піднялася і, не дивлячись на неї, вирушила до виходу. Моя єдина думка була втекти звідси якомога швидше.
Коли я вийшла на двір, мене наздогнав батько Максима. Він виглядав трохи збентеженим і здавався набагато спокійнішим, ніж його дружина.
— Наталіє, зачекайте, — промовив він. — Я прошу вас вибачити Алевтині, вона не завжди буває такою прямолінійною. Їй просто важко прийняти нових людей у своє життя.
Я мовчала, дивлячись в далечінь. Мене огорнула образа і розчарування, які важко було приховати. Я не очікувала такого ставлення, не хотіла, щоб все так закінчилося. Хотіла б вірити, що час зможе змінити ситуацію, але ця зустріч залишила у мені слід.
І в цей момент у двір увійшов Максим, спокійний, усміхнений, як завжди.
— Кохана, от і я! А ти куди збираєшся? Що трапилось?
Я повернулася до нього з мокрими від сліз очима.
— Максиме, — почала я, але не знала, як продовжити. Всі слова здавалися непотрібними й зайвими. — Я більше не можу тут залишатися.
Він помітив мої сльози й обережно взяв мене за руку.
— Наталю, будь ласка, заспокойся. Що сталося? Ти можеш мені все розповісти.
Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце стискається від образи. Поглянула йому в очі, в яких було занепокоєння та відданість, й промовила:
— Твоя мати сказала, що я не гідна тебе, що мій син — це тягар для тебе. І що ми з тобою не можемо бути разом через моє минуле. Вона образила мене, Максиме, і я не впевнена, що зможу забути це.
Максим обернувся до будинку, його обличчя похмурніло.
— Я навіть не знаю, що сказати. Наталю, я люблю тебе, і мені байдуже на те, що думає моя мати. Якщо ти — це те, що мені треба, то я готовий піти проти всіх.
Його слова були ніжними та щирими, але у мені все ще кипіла образа та обурення.
— Але чи буде цього достатньо, Макс? — запитала я, стискаючи його руку. — Мені важко повірити, що це не зруйнує нас. Як я можу бути з тобою, коли твої батьки ставляться до мене з такою зневагою?
Він ще раз обійняв мене, його обійми були теплі й захисні.
— Наталю, ти — моя сім’я. І я вибираю тебе, хоч би що це означало. Ми зможемо подолати всі перешкоди, якщо будемо разом. Прошу тебе, дай мені шанс довести це.
Я подивилася йому в очі, намагаючись знайти у них відповідь на свої сумніви. Максим був сповнений рішучості, і його слова справді торкнулися мого серця. Хоча осад від зустрічі з його матір’ю ще залишався. Я зрозуміла, що кохання між нами може все подолати.
— Добре, — прошепотіла я, намагаючись опанувати себе. — Я довірюся тобі. Але пообіцяй, що завжди будеш на моєму боці, як би складно не було.
Він злегка усміхнувся, і в його погляді я побачила обіцянку, на яку сподівалася.
— Обіцяю, кохана.
Ми вирішили бути разом, але поки що не узаконювати наші стосунки. Я не хотіла весілля, а батьки Максима ніколи б не погодилися на щось менше, ніж банкет мінімум на 50 гостей. Це ж у них єдиний син і спадкоємець.
З того часу минуло два роки. За цей час у нас не змінилися стосунки зі свекрухою. Їздити до нас у неї немає приводу, адже мою дитину вона ще з першого разу не сприйняла, а я до них теж не заходжу. Алевтина Михайлівна не запрошує. Можливо, коли у нас з Максимом з’явиться спільна дитина, її думка зміниться, і вона мене прийме? Час покаже.
