Олексій увійшов до квартири, тримаючи в руках важкий пакет із продуктами, від якого тхнуло свіжою зеленню та м’ясом. Марія сиділа на м’якому сірому дивані, гортаючи стрічку соцмереж на телефоні, її пальці швидко ковзали по екрану.
— Ну що, все купив, як я просила, — сказав він, викладаючи пакети на дерев’яний кухонний стіл, поцяткований слідами від гарячих чашок. — Мама казала, вони завтра до шостої підтягнуться. Сестра з малечею теж. Тільки давай без витребеньок, гаразд? По-людськи посидимо.
Марія, не відриваючись від телефону, кинула:
— Так-так, усе, як домовилися. Ти там нічого не забув, усе за моїм списком купив?
Олексій на мить завмер, потім усміхнувся:
— Звісно, усе. Тільки ти в тому списку половину ресторанних слів понаписувала. Я, чорт забирай, не знаю, чим тартар від карпаччо відрізняється. Тож я батькам узяв звичних продуктів, ти вже приготуй.
Марія встала, її тонка шовкова блузка злегка зашелестіла:
— Ну ти як дитина, їй-богу. Не розуміє він різниці. Це ж свято! Я хочу, щоб було красиво. А не як у твоєї мами: олів’є, оселедець під шубою й компот.
— Маріє, це їхні традиції. Ми ж для них Новий рік влаштовуємо. Вони звикли по-своєму, — Олексій зітхнув, його голос звучав примирливо, але з ноткою напруги.
— То нехай звикають по-іншому! — різко відповіла Марія, сідаючи назад на диван. — Скільки можна бути такими нудними? Приїхали до міста, пора хоч трохи осучаснитися.
Олексій утомлено потер лоб, його пальці залишили легкий слід на шкірі. Ця розмова його страшенно виснажила, але він дуже хотів пояснити дружині важливість своїх прохань.
— Маріє, ти не розумієш. Моя мама все життя пропрацювала бухгалтеркою в колгоспі. Тато — водієм. Їм важливо, щоб було затишно, по-домашньому. А ти зі своїм, як його, суші-баром.
— Ти б хоч раз мене підтримав, — образилася Марія, її губи скривилися в гримасу. — Щоразу одне й те саме. Твоя мама, твоя сестра, їхні звички. А я? Я взагалі наче зайва.
Олексій глянув на неї з подивом.
— Ти серйозно? Ти як господиня поводитися вмієш? Я, мені, моє. Прояви хоч трохи поваги до гостей.
Марія пирхнула, підводячись.
— Поваги? А до мене коли повага буде? Я для всіх стараюся, а ти тільки критикуєш.
Олексій махнув рукою:
— Гаразд, досить. Завтра розберемося. Тільки благаю, Маріє, без сюрпризів. Треба по-людськи.
Дружина, закусивши губу, промовчала.
Для Олексія було важливим це свято. Батьки нещодавно переїхали із маленького села ближче до дітей у місто. Вони із сестрою давно осіли в Києві. а батьки ж так і жили не далеко від Херсону.
Вони ледь вмовили стареньких переїхати. ті не хотіли покидати рідні стіни і лиш тоді дали згоду. коли з села постіпово почали виїжджати їхні знайомі.
Зрештою, таки перебравшись до століиці його тато і мама ну ніяк не могли звикнути до міського життя. Мама прокидалась о шостій і не знала чим себе зайняти.
Тато, звиклий до фізичної праці нудився у чотирьох стінах. Тож Олексій із сестрою роили усе, аби покращити життя батьків. Новорічні свята Олексій сприймав як шанс хоч троги розважити тата і маму, зрештою, побути у колі сім’ї.
Наступного дня Олексій збирав стіл, дістаючи з антресолей заповітний порцеляновий сервіз, привезений із батьківського дому, з ніжним блакитним візерунком. Марія гримкотіла на кухні, роздаючи вказівки, її голос перекривав шипіння олії на сковорідці.
— Салатницю постав ось сюди, — командувала вона, вказуючи на центр столу, накритого білою лляною скатертиною. — І так, ігристе краще на балконі охолоди.
— Маріє, а дитячий стіл ти куди ставитимеш? — запитав він, переглядаючись із сином, який крутився поруч, тримаючи в руках іграшкову машинку. — Діти ж не сидітимуть із нами, їм незручно буде.
— А що, обов’язково ставити? Хай із нами сидять. Це ж не ресторан, — відмахнулася Марія, нарізаючи лимони для коктейлів.
До вечора почали збиратися гості. Батьків Олексій привіз з великим пакетом домашніх пиріжків, від яких пахло теплом і дріжджовим тістом.
Слідом увійшла сестра Наталя, ведучи за руки двох малюків, які тримали кольорові паперові гірлянди. Їх одразу збентежив гучний сміх подруг Марії, які вже зібралися за столом із келихами ігристого.
— О, а ось і батьки Олексія! — весело вигукнула Марія, розмахуючи руками, наче запрошуючи на сцену. — Проходьте, не соромтеся!
Гості розгублено озиралися, шукаючи тихіший куточок. Олексій перехопив погляд сестри, у якому читалося німе запитання: «Навіщо ти нас узагалі сюди кликав?»
Олексій і сам дивився на дружину в усі очі. Вони говорили про тихий сімейний вечір, а не про те, що та збере своїх співробітників із офісу. Дружина і словом не обмовилась до цього моменту.
Не встиг він зачинити двері за батьками, як у квартиру увійшло ще кілька незнайомих йому чоловіків. Виявилось, що колеги прийшли із сім’ями і запрошені всі були давно.
Початок вечора минув стримано. Але спроби Марії «оживити» гостей — гучна музика, фрази на кшталт «Ну що ви такі серйозні?» і намагання затягнути свекруху в танці — явно викликали напругу. Олексій несхвально поглядав на дружину, але тримав усе в собі.
Ближче до півночі напруга досягла піку. Марія почала голосно жартувати про «сільські звички». Олексій помітив, як його мати сором’язливо відводить погляд, а сестра стискає руки, її пальці побіліли від напруги.
— Ось ви мене не зрозумієте, — реготала Марія. — Але в місті життя інше! Треба вміти веселитися, а не сидіти, обіймаючи пироги.
Потім вона почала розповідати своїм колегам про те, як не любила гостювати у селі і що там зовсям не знаються на розвагах і на тому, як потрібно жити насправді.
ось і цей вечір, за словами Марії було зіпсовано батьками чоловіка, а вірніше їхнім невмінням жити в моменті. Мовляв, вона так старається їм привити любов до життя але вся її титанічні спроби виявились невдалими.
Олексій різко встав із-за столу, але намагався говорити тихо, щоб не загострювати ситуацію:
— Маріє, може, досить? Жарти в тебе сьогодні не дуже.
Марія пирхнула.
— Та годі тобі, усі свої.
— Не всі, Маріє. Не всі, — відповів чоловік, і в його голосі відчувався метал.
Олексій сидів на кухні й мовчки пив холодний чай із керамічної чашки з тріщиною. У квартирі панувала майже абсолютна тиша: гості нарешті розійшлися, батьки поїхали раніше, ніж планували, а сестра Олексія навіть не дочекалася опівночі.
Марія гримкотіла по шафках, і час від часу кидала на чоловіка похмурий погляд.
— Міг би хоч подякувати, — пробурчала вона, дістаючи з підвіконня забуту коробку з пиріжками, від яких пахло яблуками й корицею. — Я ж старалася, Новий рік організовувала.
Олексій повільно підняв на неї очі.
— Організовувала? — протягнув він із гіркою усмішкою. — Ти хоч зрозуміла, що накоїла? Моїх батьків до сліз довела, на маму так напосідала, що вона слова боялася сказати.
— Та годі, не перебільшуй, — Марія відмахнулася, ставлячи коробку на стіл. — Ну, пожартувала кілька разів. Вони ж самі якісь неживі. Новий рік — це веселощі, а не сидіння в кутку з кислим виразом обличчя.
Олексій похитав головою, зітхнувши так важко, наче скидав із плечей мішок.
— Маріє, ти розумієш, що ти все перевернула з ніг на голову? Батьки приїхали до нас. До своїх дітей. Хотіли просто спокійно посидіти. А ти з нашого дому балаган зробила.
— Ой, давай без моралей, — різко мовила дружина, грюкнувши дверцятами шафи. — Може, твої рідні просто не звикли до нормальних свят? Це не моя проблема.
У цей момент у двері квартири подзвонили. На порозі стояла сусідка Олена з виразом суворої рішучості на обличчі.
— Доброго дня, — тихо, але твердо сказала вона, глянувши на Марію. — Це, мабуть, ваші гості вчора розважалися. У комірчині в коридорі двері з петель знято, і вікно на сходах винесли.
Марія завмерла, розгублено роздивляючись сусідку.
— Це, випадковість. Ну, знаєте, свято.
— Маріє, — Олексій підвівся, дивлячись на дружину так, наче був готовий поставити крапку просто зараз. — Ану поясни, як ти це тепер вирішуватимеш?
— А я тут до чого? — почала виправдовуватися вона. — Це гості винні! Я взагалі до чого?
Олена уважно подивилася на неї, перевела погляд на Олексія й тихо додала:
— Якщо що, майстрів із вікон я можу порадити, але з дверима доведеться самим розбиратися.
Олексій кивнув, беручи розмову на себе.
— Олено, усе виправимо. Вибачте за клопіт.
Коли сусідка пішла, він повернувся до Марії.
— Усе, Маріє, досить. Завтра зайдеш до Олени, візьмеш телефон майстра й сама все організуєш. І більше жодних гостей без моєї згоди. Зрозуміло?
Марія кинула на нього здивований погляд.
— Олексію, ну ти що? Це ж дрібниці!
— Дрібниці? — Олексій підвищив голос, уперше за день. — Це не дрібниці, Маріє! Ти мою сім’ю принизила, сусідам життя зіпсувала. А головне — мені. Ти взагалі бачиш, що коїш?
Марія не знала, що відповісти. Вона спробувала відвернутися, але він зробив крок ближче.
— Ось так. Якщо ще раз таке буде — розлучення. Я серйозно.
Наступного дня Марія зробила все, що було потрібно. Вона відчувала, що межа була близько. Її спроби перекласти провину на гостей лише викликали ще більше невдоволення. Увечері вона сиділа сама, обмірковуючи те, що сталося.
Олексій повернувся додому пізно, після поїздки до батьків. У руках він тримав пластиковий контейнер із пиріжками. Поставив його на стіл і спокійно сказав:
— Мама передала. Просила сказати, що більше до нас на жодне свято не приїде. Сподіваюсь, тепер ти щаслива?
Марія пирхнула, але нічого не сказала. Вона щиро не розуміла свого чоловіка. Вона ж і справді старалась влаштувати свято для всіх.
Невже вона повинна була такий день зіпсувати сидічи за столом і слухаючи вчергове оповідки свекра і свекрухи про їхні далекі молоді роки?
Кому узагалі цікаво такого слухати? Зрештою, вона господиня цього дому і запрошувати. чи не запрошувати гостей і яких, то її справа.
Та й пожартувала вона по-доброму. Свекрусі і справді не завадило б бути веселішою. а не вічно заклопотаною здоров’ям і пирогами.
Хіба вина Марії, що вони цього не розуміють? Чим погане свято?
Головна картинка ілюстративна.
