Сім’я мого чоловіка з першого ж знайомства вразила мене підкресленою пристойністю та богобоязливістю.
Мої власні батьки з нами, дітьми ніколи не панькалися — ми завжди були для них просто Ірою (це я) та Настею (сестра).
У нас особливо не було сімейних свят — мама з татом часто працювали навіть у вихідні, а якщо й не працювали, то намагалися відчайдушно виспатися після робочого тижня.
Тут же сина ніжно називали синочком, а на стінах висіли радісні фото із спільного походу на річку, сімейних застіль (у сім’ї було прийнято запрошувати навіть родичів, які вважаються троюрідними, і вони з радістю приходили).
Я одразу вирішила, що потрапила до найкращої родини на світі, від якої отримаю ту любов і ніжність, якої мені не вистачало в дитинстві.
В принципі, у перші місяці наших зустрічей з Вадимом мені так і здавалося. Мене називали донечкою (причому не лише його мама, а й навіть тітки), на свята мені почали приходити від них милі листівки.
Ми одружилися. На весіллі в ресторані було чотири великі столи. За одним сиділа моя невелика і малослівна рідня, за іншими — його дружня родина. Лунали тости, я буквально купалася у загальній увазі.
На кінець свята слово взяв мій батько. Він ніколи не вмів говорити довго і складно, тому сказав просто: бажає нашій родині тільки добра, тож дарує нам квартиру. Щоправда, ремонт ми самі повинні зробити…
Усі захоплено замовкли: такий подарунок! Навіть я не знала, що вони купили квартиру.
Після чого схопилася моя новоявлена свекруха і теж взяла слово: якщо так, сказала вона, то їхня родина зробить нам дорогий подарунок. Машину! Тільки ремонт робити нам власним коштом не доведеться, бо машина на ходу.
Це був найщасливіший день у моєму житті!
Ну, а потім почався клопіт.
По-перше, квартира була у новобудові і зовсім без меблів. Тобто там навіть гіпсових стін між кімнатами не було! А коли ми пішли до батьків за документами, виявилось, що записана квартира на мого тата.
Він (так само небагатослівно) сказав, що в заповіті вкаже наших майбутніх дітей. Але нас, звісно, він пропише.
Чоловік промовчав. Але його батьків дуже обурили ці слова. Вони подзвонили мені і сказали, що це — чуже майно, і як це в моєї родини вистачило нахабства ще й змушувати мого чоловіка робити там ремонт!
Це моя проблема — за які гроші робити ремонт та купувати меблі, техніку у квартирі батька!
Я спробувала заперечити, що це краще, ніж винаймати житло (у нас все одно вистачить доходів тільки на стару хрущовку), і що я не можу змусити батьків переписати житло на мене чи на чоловіка.
І, нарешті, машина, яку “нам” з такою помпезністю подарували на весіллі, теж не на мене записана, а куплена на ім’я чоловіка ще до весілля (і взагалі, його батьки лише третину туди позичили). І навіщо її було дарувати, якщо чоловік на ній уже три місяці їздить?
Свекруха кинула слухавку.
Але після цієї розмови її (та інших родичів) як підмінили.
На людях вони мило посміхалися і голосно віталися, але коли вони думали, що я не чую, палко обговорювали і мене, і батьків.
Мого тата називали жадібним (через квартиру), а мене — ледаркою, бо не поїхала до них на дачу саджати чи підгортати картоплю.
А я ж, як колись мама, теж почала брати роботу на вихідних! Адже ми переїхали до нової квартири і спали там на матраці, покладеному на паркет. А чоловік не поспішав вкладатися в цю оселю!
З першої зарплати я двері у ванну поставила, з другої взяла на виплату кухонний гарнітур. Сестра подарувала мультиварку, батьки — електричний чайник та кілька стільців. А стіл купимо колись пізніше.
Якби чоловік допомагав! Але ж я бачу, як мати його накручує проти мене. І що він зробив, коли отримав премію? Купив у квартиру батьків нову посудомийну машину, бо, бачите, його мама вечорами втомлюється. А я взагалі мию посуд у ванній, адже у нас на кухні навіть раковини поки що немає!
А головне, прикро, що все це відбувається під вуаллю доброчесності.
Адже ці люди часто ходять до церкви, а всім своїм знайомим вихваляються, які вони добрі і як допомагають молодій сім’ї (тобто нам). Але мішок картоплі з городу — хіба це аж така допомога? Краще б на гроші, витрачені на бензин, чоловік купив шпалери!
Ох, не дарма тато не записував квартиру на нас.
І навіщо я тільки думала про нього погано? Він, може, й не вміє любити напоказ — але тільки вони з мамою і дбають про мене по-справжньому. Хіба не так?
