В мене цьогоріч робочими були всі великі свята. Не винятком став і День Незалежності. І він був такий… не знаю як окреслити… Судіть самі.
Зранку я у вишиванці, зі святковим настроєм на вокзалі… Стою біля автобусу і збираю людей, які хочуть евакуюватися за кордон. Перше, що мені до рук потрапляє, то отой паспорт, що на фото.
Громадяни нашої країни, з окупованих територій. До Львова їхали 9 днів, замість звичних 2. Жінка бідкалася, що останні надцять тисяч грн віддала, щоб вибратись “на Украіну із етава ада”.
Розповіла, що спершу при pусні норм їм жилося (розумію, що настільки норм, що паспорт порвала і взяла їхній). “А патом всьо стала как мама расказивала а саюзє. І ета пі… . Ми паслєдніє дєньґі аддалі штоб бєжать падальше”. І паспорт прийшлося клеїти “сєйчас же новий ні здєлают… ми же можем па етаму, па украінскаму бєжать?! Ми нікаґда сюда нє вєрньомся, єслі удастса уєхать”.
А я кажу, що ви вже приїхали.
Хоч дуже хотілося таки її вивезти і десь на кордоні паспорти їх порвати, щоб таки не вернулись.
Через півгодини приходить подружжя. Їх трясе. На всіх дивляться з недовірою, особливо чоловік. Поки він кладе маленьку спортивну сумку в багаж і йде до волонтерів по чай, жінка нашвидку розповідає, що 2 дні тому в них розбомбило хату. В тій сумці спортивній все, що змогли нормального видобути з-під руїн. В чому були, в тому і приїхали. Жінка дістає з маленького пакетика рамку, з розбитим шклом, під яким сімейне фото… Куди їдуть – не знають. Але їдуть, бо не можуть спинитись.
За пару хвиль подружжя і 2 дітей з такою ж історією. На всіх – чорний пакет Boss. Люди з автобусу діляться з ними їжею… дають гроші. Всі плачyть.
А ще були люди з інвалідністю з Херсону і сивий 8річний хлопчик з Харківщини. А ще…
Повертаюсь в Україну. Забираємо людей до Львова. В Перемишлі їх була сила-силенна – більшість з квитками на потяг. Багато малесеньких дітей. Чую, що гомонять про школу і 1 вересня, про те, як побачать друзів, яких не бачили дуже давно. Співають голосно і фальшиво беззубими ротиками “Ой, у лузі” або “Стефаніє”, поки мами тягають речі.
Один волонтер з Британії, який ні слова не знає ніякою мовою, крім англійської, періодично між тим як допомагає їм носити речі, підходить до мене і питає, що значать ті чи інші слова. Схоплює на льоту. Каже, що Україна мусить вистояти, бо інакше світу кінець. Бо як переможе тоталітаризм, то гуманності буде край. Кажу йому, що то вже і так край. І якби не такі як він, то було б геть сумно.
В автобус назбирую людей не багато, тож є можливість поспілкуватись… вислухати тих, хто того потребував.
Помідор мені дістався від жінки, яка все життя прожила в Німеччині. Була одружена з німцем. Діти і онуки там. Була російськомовна. Тепер лиш українською і вона і діти – принаймні так казала. Російські слова прориваються в моменти, коли хоче матюκнyтися. Кілька років тому, після смеpті чоловіка, вона тихенько з’їздила в Україну і купила собі землю в глухому селі на межі Полтавської і Харківської областей. Бо так їй веліло серце. Бо після своїх недуг, захотіла остаток років пожити на своїй землі, вирощуючи овочі, годуючи паця і курей.
Тепер її діти думають, що вона у відпустці, а вона їде на своє. Кажу, що небезпечно. А вона каже, що не може то лишити. Що за свою землю стоятиме горою і якщо треба, то ляже в неї.
Ми довго обіймалися на кордоні і на вокзалі.
Знаєте, в її особі я обіймала тисячі людей, яким прийшлося залишити домівку і тих, хто живе в пеклі, але ту домівку не покидає.
Та війна у стількох людей стільки всього забрала… але багатьом і дала – самоусвідомленість, нові можливості… навчила жити тут і зараз та не тримати дорогі сервізи в сервантах на потім…
Їм той пахучий помідор, великий, як людське серце і так щиро хочу, щоб наші українські серця не переставали стукати в унісон, щоб ми стояли за своє і вистояли у боротьбі за своє.
Отакий от один день з життя волонтера.
Ніяких висновків і закликів не буде. Просто захотілося поділитися історіями і емоціями.
Дякую, що дочитали.
