– Зой, ти маєш розуміти. Я так більше не можу. Я молодий чоловік, і мені потрібна нормальна жінка, розумієш? Нормальна. І мені байдуже, що ти про мене думатимеш, але більше так жити я не хочу. Це ж ніби до в’язниці потрапив, у кайдани – нікуди не рушиш
– Та цього не може бути! В голові не вкладається! – Степан різко махнув рукою, ніби ставив крапку. – Не може бути!
Натовп, що зібрався біля магазину в очікуванні хлібної машини, гудів, як вулик. Жінки обговорювали останню новину, що облетіла село.
– Та я ж своїми власними очима все бачила! І навіть у Максима запитала, куди це він такий розфуфиряний.
– Але ж Зойка через нього постраждала, його не тверезого з-під льоду витягувала. Ось і витягла на свою голову. А треба було, щоб захлинувся, гад такий!
– Ні, баби, це не діло. Треба чимось їй допомогти.
– А чим? Ти що Зойку не знаєш. Їй ніколи нічого не треба. Усе сама.
– Характер у Зойки, звісно, не цукор, але ж баба вона непогана.
– Ну, Максиме. Як зустріну в місті – по морді надаю!
– І правильно, Стьопа! Де це видано? Баба постраждала, інвалідом стала, а він кинув її та до молодої у місто пішов!
Люди довго ще обурювалися, і було чому. Колишня продавщиця Зоя років три тому якось побачила, що її чоловік, який вирішив скоротити шлях через річку, провалився під лід. Хоч і зла вона на нього була, бо чоловіка вдома вночі не було, і були в неї підозри, що він у Гальки на тому боці був, але рятувати все ж таки кинулася.
І як на зло, в той момент нікого поруч не було. Вже потім мужики побачили, коли вона Макса майже виштовхала на лід, а у неї самої сил вибратися вже не залишилося. Поки добігли, поки витягли, виявилося, що крижина її придавила, спину пошкодила.
Ні, Зойка не була зовсім лежачою, могла по хаті пересуватися, але зовсім недовго. Потім знову треба було лягати, бо починалися такі дикі болі, що аж у очах темніло.
Максим перший час тихенько сидів біля дружини, а потім зрозумів – Зойка тепер йому нічого зробити не зможе. Знову почав тинятися, а сьогодні все село вразив – пішов. Пішов до молодої й здорової.
Зоя дивилася у вікно. Вона часто так робила. Набирала подушок побільше й дивилася, дивилася. Хтось мимо пройшов, пташки пролетіли, корови з поля йшли, а бувало, й чоловіка так чекала. Бували дні коли він забував, що не завжди Зоя може встати та й сама поїсти. Бували дні, особливо коли погода мінялася, що сил не було навіть коли вона просто лежала.
Сьогодні Зоя, навіть якби дуже захотіла, піднятися б не змогла. Усе боліло, голова тріскалася, очі від сліз спухли. Максим пішов, кинув її саму в такому стані й пішов. Ще й сказав, що він так довго доглядав за нею, що сил більше нема.
– Зой, ти маєш розуміти. Я так більше не можу. Я молодий чоловік, і мені потрібна нормальна жінка, розумієш? Нормальна. І мені байдуже, що ти про мене думатимеш, але більше так жити я не хочу. Це ж ніби до в’язниці потрапив, у кайдани – нікуди не рушиш.
– Максиме, а як же я? Мені як жити? Що робити?
–Зой, ти можеш попроситися в будинок інвалідів. Там же не лише старі живуть, а й молоді, які, ну… які як ти.
Вона мовчки спостерігала, як чоловік збирав речі. Гроші склав у гаманець, потім дістав кілька бумажок і кинув на стіл.
–Не знаю, чи треба. Тобі в магазин все одно не дійти.
Зоя заплющила очі. Головне – не заплакати, щоб він не побачив. Потім поплаче, а зараз треба триматися. Але сльози текли й текли. Зоя навіть подумати не могла, що у 33 роки опиниться нікому не потрібною інвалідкою, і дорога у неї залишиться одна – у будинок тих самих інвалідів.
У двері постукали.
–Господарі, можна? Тільки у вас світло і горить.
Зоя здивовано повернула голову. Горить, звісно, бо Максим вранці не вимкнув, а вона так і не вставала. На порозі стояв чоловік. Останнім часом таких ставало все більше – то бомж, то обірванець, немісцевий і досить таки дивний.
– Вам чого потрібно?
Він з подивом подивився на неї, потім промовив:
– Мені б переночувати, ну чи на пару-трійку днів зупинитися, ознайомитися. Та не дивіться ви на мене так. Я, звісно, не янгол, але й не звір якийсь. Гаразд, піду я. Пробачте.
Чоловік взявся за ручку дверей, а Зоя несподівано для себе сказала:
– Стійте! Он там кімната вільна є… Якщо вас влаштує.
Він здивовано подивився на неї.
– Але я так розумію, ви самі… Це взагалі буде зручно?
– Та мені вже все одно.
– Зой, я вдома!
Вона здригнулася – цього разу вона його в вікно не побачила.
– Пропустила мене? – Костик розсміявся. – У мене сьогодні, до речі, аванс. Уявляєш, перший у цьому житті. Я в магазин зайшов, от не знав, які ти любиш.
Він поставив поряд із нею пакет із цукерками.
– Господи, Костю, ну куди стільки?
–Будеш чай пити, поки я на роботі? Там у магазині сьогодні стільки народу було… Знаєш, я себе почував, як у кабінеті, де рентген роблять.
Зоя розсміялася.
– О, це наші люблять. Вони в перші дні, вважай, чергували під моїми вікнами.
Вони розмовляли, і Зоя якось непомітно сіла й говорила вже сидячи. Костя раптом запнувся.
– Зой, а ти, виявляється, така гарна, коли посміхаєшся.
Вона зніяковіла.
– Е, та яка вже там гарна… Каліка.
Він присів поруч, узяв її руку в свою.
– А що лікарі кажуть?
– Ну, взагалі, казали, що треба було продовжувати лікування, а я ж додому поспішала. У мене господарство, чоловік… Ну от тепер ані господарства, ані чоловіка.
– Ну можна ж зараз поїхати в лікарню та все розвідати.
– Та ну, пізно вже. Стільки часу минуло.
Минуло декілька днів.
– Кость, ну що ти вигадав? – Зоя червоніла. Біля хати вже збиралися селяни.
– Нічого я не вигадав. Послухаємо, що скаже лікар, а тоді вже й думатимемо.
І тут Зоя зовсім несподівано почула голос Валентини, яка більше всіх на селі хаяла Костю – все тому, що Максим доводився їй двоюрідним братом.
– Зой, ти це давай слухайся. Костик твій діло каже – давно треба було. Їдь, а ми за тебе кулаки триматимемо.
Зоя підняла брови й навіть дар мови втратила. Потім спитала:
– Валь, а ти що це раптом така добра стала? Чи ти думаєш, я не знаю, що ти весь цей час говорила?
– А й говорила, той говорити? Ну от зараз бачу – помилялася. Їдь, Зой.
Лікар довго її лаяв, говорив про те, що вона ні про кого не думає, он тільки про себе, бо давно вже бігати могла, а так ось чоловікові доводиться її ледь не на руках носити. Вона спробувала пояснити, що Костя їй зовсім не чоловік, але він одразу її перебив.
– Лікарю, ви нам скажіть, чи є надія? Ми все-все зробимо!
– Надія є завжди. У вашому випадку, правда, не дуже велика, бо все задубіло в хребті. Ех, треба було одразу розробляти. Але якщо обіцяєте, що будете слідкувати, щоб вона усе правильно робила, займалася постійно, то шанс в принципі є. Сідайте, давайте вам усе намалюю.
– Кость, Кость, ти бачив?!
А він із задоволенням усміхався.
– Звісно, бачу. Так що, Зось, побіжемо своїми ніжками.
Зоя завмерла з роззявленим ротом, потім перепитала:
– Куди побіжемо?
– Ну, у напрямку, де тут у вас шлюби укладають.
– Костю, ти що, забув? Я ж інвалід. І чи встану чи ні на ноги – це взагалі величезне питання.
– А ти пам’ятаєш, що я колишній в’язень? Може, ти сама не підеш за такого?
Зоя довго мовчала, потім підняла голову.
– Піду. Якщо покличеш – піду.
Костя наблизився до неї, присів навпочіпки.
– Зой, знаєш, як мені важко? Ось ти така гарна, така жадана, поруч, а я все боюся розмову завести.
Максим вийшов з автобуса. Так, треба було під вечір їхати, щоб усі вже по домах сиділи, а то тепер як на диво дивляться. У селі його не було три роки. Три роки знадобилися йому, щоб зрозуміти, що навіть поруч із Зойкою, яка ледве повзала по хаті, йому було затишніше, краще, ніж з тією міською Любкою.
«От треба ж було так помилитися… А така спочатку хороша була. А от потім, не дай бог, зарплати хоч копійку витрачав – як вона вила! Якщо на декілька хвилин затримувався – тобі не жити. Нічого, тепер я повернувся, і Зойка буде щаслива».
Він наближався до дому. Щось зовсім нічого незрозуміло. Дах новий, тин новий, дорогий. «Е, що ж тепер інвалідам так платять, що такі ремонти можуть собі дозволити? Ех, що ж я раніше про це не довідався? Давно треба було повернутися».
Максим зупинився, бо хвіртка відчинилася, і якийсь чоловік вивіз коляску. «У гостях у Зойки хтось, чи що? А раптом її не стало, чи хату продала? Таке ж теж могло бути. Хата ж її батьків…»
Але через секунду з воріт вийшла й сама Зоя. Своїми ногами. Не кульгаючи, не сутулячись, не тримаючись ні за що. У гарній сукні і з зачіскою. Взяла того чоловіка під руку, і пішли вони.
Максим несвідомо зробив кілька кроків за ними.
– Е, це що? Це взагалі як розуміти?
Зоя зупинилася, обернулася, підняла брову.
– Ого, які люди. А це що ви забули на нашій сільській вулиці? У місті, чи що, тісно стало?
– Зой, це хто? Хто це? Я тебе питаю! – голос Максима зривався на фальцет. – І що це за дитина?!
Чоловік виступив вперед, закрив собою Зою й коляску.
– Максиме, я так розумію? Ну, а я Костя, чоловік Зої. Ти сюди більше не ходи й не їзди. І взагалі краще не показуйся, від гріха подалі.
Вони вже майже зникли, а Максим так і стояв, роззявивши рота, поки поруч не побачив сусідку, стару бабуську.
– Ти їзжай, Максимко, їзжай. Чоловік той новий, Зойчин, у тюрмі сидів.
Максим відчув, як дрібно задрижали коліна. Може, й немає в тому нічого такого, що зарплату доводиться дружині віддавати? Усі ж так роблять. І чоловік швидким кроком рушив до зупинки.
