— Знімай обручку. Ти більше мені не дружина! — сказав Андрій. Його голос тремтів від обурення, але в ньому чулася дивна невпевненість — ніби він сам до кінця не вірив у власні слова.
Олена стояла біля кухонного столу, тримаючи в руках мокру ганчірку. Щойно протирала пил на підвіконні, коли чоловік увірвався до кімнати. Його обличчя налилося червоним, очі блищали, а руки напружено зціпились. Вона повільно поклала ганчірку на стіл, подивилась на нього й майже пошепки промовила:
— Що ти сказав?
— Ти все чула, — рявкнув Андрій, але одразу ж відвів погляд, ніби не хотів зустрітися з нею очима. — Я все знаю, Олено. Про твої дзвінки. Про переписки. Думаєш, я сліпий? Знімай обручку й збирай речі.
Жінка завмерла. Її пальці мимоволі торкнулися тонкого золотого кільця на безіменному пальці. Вона вдивлялася в обличчя чоловіка, намагаючись зрозуміти, що саме він має на увазі. Які дзвінки? Які переписки? Її думки забігали, але вона змусила себе говорити спокійно:
— Андрію, поясни, що ти маєш на увазі? Які ще дзвінки? Які переписки?
Він наблизився до столу й ткнув пальцем у її телефон.
— Не прикидайся! Я бачив, як ти ховаєш екран, коли я заходжу. Думала, я нічого не помічу?
В Олени щось стислося від роздратування. Вона вже два роки жила з цим чоловіком, який постійно влаштовував сцени. То до колеги її ревнує, то йому здається, що вона надто довго була в магазині. Але цього разу все було інакше. В його словах звучало не просто обурення — це був вирок.
— Андрію, — спокійно сказала вона, — я не веду жодних переписок. Не дзвоню нікому, окрім мами й сестри. Якщо ти про телефон — я просто читаю статті. Або дивлюсь, як краще підживлювати розсаду. Хочеш — покажу.
Вона потягнулася до телефону, але Андрій випередив її, схопивши його першим. Його пальці тремтіли, поки він намагався розблокувати екран.
— Код, Олено. Назви код.
— Ти серйозно? — вона здивовано підняла брови. — Ти справді думаєш, що я тобі зраджую? І лізеш у мій телефон без дозволу?
— Назви код! — закричав він. Але в голосі з’явилася тінь невпевненості.
Олена назвала чотири цифри, не відводячи від нього погляду. Андрій метушливо ввів код, відкрив месенджери, перегорнув чати. Його обличчя змінювалось з кожною хвилиною — обурення поступалося розгубленості. Він переглянув історію дзвінків, потім галерею. Нічого.
Лише фото їхнього кота Барвінка і скріншоти з рецептами.
— Ну що? — Олена схрестила руки. — Знайшов щось цікаве?
Андрій мовчав. Ще трохи покрутив телефон у руках, потім кинув його на стіл і відвернувся.
— Це нічого не доводить, — пробурмотів він. — Я знаю, ти щось приховуєш.
Олена похитала головою. Вона втомилася. Втомилася виправдовуватись, доводити очевидне, щодня ходити по тонкому льоду. Але цього разу у ній щось клацнуло. Вона зняла обручку й поклала її на стіл.
— Добре, Андрію. Ти хочеш розлучення? Буде тобі розлучення.
Олена сиділа на дивані у вітальні, не зводячи очей з обручки, яка тепер лежала на журнальному столику. Андрій пішов на роботу, грюкнувши дверима так, що Барвінок, їхній рудий кіт, здригнувся й миттю сховався під шафу. Тиша у квартирі стала важкою, майже відчутною.
Жінка не плакала — сльози вже давно перестали допомагати. Замість цього вона дістала ноутбук і відкрила документ, який почала ще пів року тому. Це був список. Список усього, що вона мріяла зробити, але щоразу відкладала — бо ж «сім’я важливіша». Курси з фотографії, поїздка до Італії, сукня, яку вона побачила у вітрині, але не наважилася купити, бо Андрій сказав, що вона «занадто виклична». Тепер вона дивилася на цей список і думала: «Чому я чекала так довго?»
Її роздуми перервав дзвінок. Дзвонила сестра — Маша.
— Олено, як ти? — голос Маші був м’яким, але з ноткою тривоги. — Мама казала, що вчора ти була якась… не така.
Олена зітхнула. Вона не планувала все розповідати телефоном, але Маша завжди вміла витягти правду.
— Андрій хоче розлучення, — нарешті сказала вона. — Уявляєш, звинувачує мене у зраді. Мене! Я ж навіть у соцмережах майже не сиджу.
— Нічого собі! — обурилася Маша. — Олено, ти ж знаєш, що з ним завжди було… непросто. Може, воно й на краще?
— На краще? — Олена гірко всміхнулася. — Маша, я два роки намагалася його зрозуміти, підлаштовувалася, старалася. А тепер він виганяє мене, як якусь зрадницю.
— Ну, слухай, — Маша на мить замовкла, підбираючи слова, — іноді такі потрясіння корисні. Ти ж сама казала, що втомилася від його постійних підозр. Може, вже час пожити для себе?
Олена задумалась. Маша мала рацію, але прийняти це було непросто. Жити для себе? Звучить так, ніби мова про когось іншого. Вона ж завжди була «хорошою дружиною», «дбайливою донькою», «надійною працівницею». А ким вона є, якщо зняти всі ці ролі?
— Я подумаю, — тихо сказала вона. — Але спершу маю вирішити, що робити далі. Квартира Андрія, Маша. Якщо все серйозно, доведеться переїжджати.
— Тоді приїжджай до мене, — без роздумів запропонувала сестра. — Диван у мене, може, й не ідеальний, зате місця вистачить. І Барвінка бери з собою — я його обожнюю.
Олена вперше за день усміхнулася. Маша завжди знала, як її підтримати.
— Дякую. Подумаю. Але спочатку поговорю з Андрієм. Він має пояснити, що в нього в голові коїться.
Увечері Андрій повернувся додому пізно. Олена сиділа на кухні, перед нею стояла тарілка з недоїденою вечерею. Вона не готувала нічого особливого — просто запекла картоплю з сиром, але навіть це зараз здавалося зайвим зусиллям. Андрій пройшов повз неї, не зиркнувши у її бік, і кинув сумку на стілець.
— Нам треба поговорити, — промовила Олена, не встаючи.
— Про що? — він обернувся, його погляд був холодним. — Ти вже все вирішила, так? Речі зібрала?
— Ні, — жінка похитала головою. — Я хочу зрозуміти. Ти справді думаєш, що я тобі зраджую? З чого ти це взяв?
Андрій помовчав, а тоді сів навпроти. Його пальці постукували по столу.
— Мені сказали, — почав він, уникаючи її погляду. — Ну, коротше, я знаю, що ти з кимось зустрічаєшся на роботі. І не треба все заперечувати, Олено. Я не сліпий.
— Хто тобі це сказав? — жінка нахилилася вперед, її голос став твердим. — Назви ім’я.
— Яка різниця? — відмахнувся він. — Люди говорять. Я чув, як ти шепотілася по телефону. І взагалі, ти завжди така… закрита.
Олена розсміялася. Сміх вийшов гірким.
— Люди говорять? Серйозно, Андрію? Ти віреш якимось пліткам, але не віриш своїй дружині?
Я шепотілася по телефону? Та я з мамою радилися, як краще доглядати її фіалки! Ти хоч раз спитав мене напряму, перш ніж влаштовувати сцени?
Він мовчав. Олена бачила, як його впевненість тане, але поступатися він не хотів.
— Ти завжди була холодна, Олено. Не дивно, що я почав щось підозрювати.
— Холодна? — вона підвелася, не в силах більше сидіти. — Я холодна, бо втомилася від твоїх підозр і докорів! Втомилася виправдовуватись за те, чого не робила! Знаєш що? Ти маєш рацію. Я віддам тобі цю обручку. Але не тому, що ти так вирішив, а тому, що я цього хочу.
Наступного дня Олена зібрала валізу. Взяла лише найнеобхідніше: одяг, ноутбук, документи, миску для Барвінка. Кіт дивився на неї з нерозумінням, ніби запитуючи, що відбувається. Жінка погладила його й прошепотіла:
— Не хвилюйся, ми впораємося.
Вона зателефонувала Маші і домовилася, що переїде до неї на пару тижнів, поки не знайде власну квартиру. Маша була у захваті, вже планувала, як вони дивитимуться старі фільми і їстимуть морозиво. Олена усміхнулася, але всередині відчувала порожнечу. Не відчай чи образу — просто порожнечу. Наче частина її життя, яку вона так ретельно вибудовувала, розсипалася, і тепер доведеться складати щось нове.
Перед виходом вона залишила обручку на кухонному столі. Поруч поклала записку: «Ти помилився, Андрію. Але я не буду тебе переконувати. Живи з цим».
Минув тиждень. Олена оселилася у Маші, і життя почало набувати нового ритму. Барвінок швидко освоївся, облюбувавши підвіконня у кімнаті Маші, де цілими днями грівся на сонці.
Одного вечора, коли Олена повернулася з роботи, Маша зустріла її з загадковою усмішкою.
— Олено, я тут дещо дізналася, — почала вона, простягаючи сестрі телефон. — Пам’ятаєш, Андрій говорив про плітки? Я порилася. Це його колега, Діма. Той, що завжди хизується своїми зв’язками. Він шепнув Андрію на вухо, що ти нібито з кимось із свого офісу крутиш роман.
Олена насупилася.
— Діма? З якої причини йому це?
— Ось тут цікаво, — підморгнула Маша. — Я поговорила з однією знайомою, яка працює з ними. Виявляється, Діма націлений зайняти місце Андрія. Хоче його підсидіти, тому й вирішив підлити масла у вогонь. Розповів йому якусь нісенітницю про тебе, знаючи, що Андрій поведеться.
Олена відчула, як у середині розгоряється обурення. Не на Андрія, а на цю гру, у яку її втягнули без її відома.
— І що тепер? — запитала вона, хоча відповідь уже знала.
— Та нічого, — пожала плечима Маша. — Ти пішла — це твій вибір. Але якщо хочеш, можеш влаштувати Андрію сюрприз. Нехай знає, як він помилився.
Олена задумалася. Вона не хотіла сваритися, але думка поставити крапку була привабливою.
Через місяць Олена зняла невелику квартиру у спальному районі міста. Господиня не була проти тварин, тож труднощів не виникло.
Одного вечора вона написала Андрію. Не довгого листа, не звинувачень, а коротке повідомлення: «Твій Діма збрехав. Я ніколи не зраджувала. Але дякую, що допоміг мені зрозуміти, чого я хочу». Вона додала фотографію — себе, усміхнену, на фоні заходу сонця, з камерою у руках. Це був спосіб показати, що вона рухається далі.
Андрій відповів через два дні. Коротко: «Вибач. Я був сліпим. Вона не відповіла. Їй це вже було не потрібно.
