— Знаєте що, Ніно Василівно? — крикнула я, підводячись зі стільця. — Я вам не дочка і не зобов’язана перед вами звітувати чи кланятися! Це теж мій дім, і я маю право жити тут так, як вважаю за потрібне! Ви мені не мати і не маєте права мною командувати!

Три роки… Три довгі роки я жила, ніби в тісних лещатах. Три роки під пильним, оцінювальним поглядом Ніни Василівни — свекрухи, яка бачила в мені будь-кого, тільки не дружину свого єдиного сина.

Після весілля з Сергієм ми одразу переїхали до його квартири. Треба визнати, квартира була простора — три кімнати, спальний район. Тоді Сергій переконував мене, що це тимчасово:

— Поживемо з мамою, піднакопичимо на власне житло, не доведеться платити оренду чужим людям, — говорив він, дивлячись на мене своїм лагідним поглядом.

Я повірила.

Спочатку все йшло так, як він обіцяв. Терпимо. Ніна Василівна навіть здавалася милою. Частувала нас своїми фірмовими пирогами, цікавилася моїми справами, хвалила, як я готую Сергієві сніданки. Наївна, я подумала, що мені пощастило зі свекрухою. Але, як то кажуть, у тихій воді…

Перші тривожні дзвіночки задзвонили за два місяці. Спочатку це були дрібні зауваження:

— Оксано, люба, а чому ти так грубо ріжеш огірки в салат? Чоловіки люблять, коли все дрібненько, акуратно.

Або:

— Оксано, навіщо ти повісила рушники на цей гачок? Тут зазвичай висять Сергієві сорочки.

Я сміялася, погоджувалася, переробляла. Здавалося, дрібниці, до яких можна звикнути. Але потім почалося серйозніше. Ніна Василівна взялася критикувати мій стиль одягу, мої захоплення, навіть моє ставлення до життя:

— Оксано, люба, ну хіба це робота — бухгалтер? Я все життя пропрацювала лікарем — от це повага і престиж. А бухгалтерія — папірці перекладати.

Або:

— Оксано, ти справді віриш у ці свої жіночі тренінги? Краще б навчилася варити нормальний борщ.

Сергій у цей час займав позицію спостерігача. Казав, що мама просто хоче як краще, що вона все життя сама його виховувала, от і хвилюється.

— Мамо, ну чого ти постійно чіпляєшся до Оксани? Вона ж старається, — іноді казав він, але його слова губилися в нескінченному потоці докорів свекрухи.

Справжнє випробування почалося після народження Дениса. Ніна Василівна миттєво перетворилася на «головну матір держави». Вона краще за мене знала, як годувати, як одягати, як вкладати дитину спати:

— Оксано, люба, ну навіщо ти його так кутаєш? Йому ж жарко!

Або:

— Оксано, навіщо купувати цю дорогу суміш? Я Сергія в його віці коров’ячим молоком годувала — і нічого, здоровий виріс.

Особливо дратували її «методи виховання». Вона могла дати річному Денисові шоколадку, поки я не бачила, і при цьому примовляти:

— Ну що ж, бабуся трішки побалує, це ж так смачно!

Коли я обурювалася, вона лише закочувала очі:

— Та що з ним станеться від шматочка шоколаду? Подивися, який щасливий!

Одного дня я не витримала й спробувала поговорити з Ніною Василівною. Добирала слова обережно, щоб не образити:

— Ніно Василівно, я розумію, що ви дуже любите Дениса і хочете для нього найкращого. Але мені здається, ви надто втручаєтеся в наше життя. Я хочу виховувати сина сама, робити власні помилки й вчитися на них. Мені важко, коли ви постійно мене контролюєте й критикуєте.

У відповідь Ніна Василівна розплакалася:

— А-а-а! Ось як! Значить, я заважаю? Я — погана бабуся? Я все життя присвятила Сергієві, а тепер ти хочеш вигнати мене з мого ж дому?!

Сергій, звісно, став на бік матері.

— Оксано, навіщо ти так з моєю мамою? Вона ж літня людина, їй потрібна увага. Невже так важко трохи потерпіти?

Я почувалася абсолютно самотньою. Я жила в чужому домі, за чужими правилами. І ніхто, абсолютно ніхто не розумів, як мені важко.

Кульмінація настала одного ранку. Ми снідали, коли Сергій повідомив, що його відправляють у відрядження на три місяці — з наданим житлом. І що я з Денисом можу поїхати з ним.

Я щиро зраділа. Три місяці без Ніни Василівни! Три місяці свободи!

— Ну, зате вдома буде порядок, бо ви тільки заважаєте, — пробурмотіла вона, зиркнувши на мене скоса.

У ту мить у мені щось зламалося. Три роки образ, постійного контролю й критики вирвалися назовні.

Я схопила тарілку зі столу й поставила її в мийку — хотіла просто відволіктися. Але тарілка розбилася. Ніна Василівна стояла з розкритим ротом і дивилася на мене. Сергій сидів, ніби громом уражений.

Я вийшла з кухні, грюкнувши дверима. Того ж дня я зібрала речі, взяла дитину й переїхала до подруги. Свекруха більше не телефонувала. Сергій дзвонив щодня, благав повернутися.

— Оксано, що ти наробила? Мамі дуже погано, будь ласка, повертайся додому, все владнається…

Я відмовлялася. Я розуміла, що вчинила не найкраще — зірвалася, розбила тарілку. Але більше так жити не могла. Я не могла дозволити іншим вирішувати, як мені жити. За тиждень Сергій прийшов до мене сам. Він виглядав винним.

— Оксано, я поговорив із мамою. Вона пообіцяла, що більше не втручатиметься в наше життя. Будь ласка, повертайся. Я тебе люблю і не хочу втратити.

Я подивилася на нього й зрозуміла, що теж його люблю. Але повернутися в той дім, де я була нещасною, не могла.

— Сергію, я тебе люблю. Але я не повернуся. Я більше не можу жити під одним дахом із твоєю мамою. Якщо ти справді хочеш бути зі мною — ми маємо жити окремо.

Він довго мовчав, переварюючи мої слова. Потім зітхнув і сказав:

— Добре. Я згоден. Давай шукати нашу квартиру.

Минуло кілька місяців. Ми з Сергієм орендували невелику квартиру в сусідньому районі. Ніна Василівна спочатку ображалася й не розмовляла з нами, але з часом знову зблизилася. Тепер вона приходить у гості, грається з Денисом, але вже не втручається в наші справи.

Я ні про що не шкодую. Я розумію: мої стосунки з Сергієм і його матір’ю ніколи не будуть ідеальними. Але я знаю, що вчинила правильно. Я обрала себе. Своє щастя. Свою свободу.

Іноді правду потрібно сказати — навіть якщо це веде до самотності. Бо тільки так можна знайти себе й побудувати власне щасливе життя. І я впевнена: ніколи більше, за жодних обставин, я не житиму під одним дахом із родичами. Цей урок я засвоїла назавжди.