— Звісно, я приїду, тітко Віро! Тільки цього разу без Тимофія, він буде у батька у цей час! — сказала Юля тітці.
— Як шкода… А я думала, що він теж буде! Хотіла для нього тут…
— Ні, його не буде! — перебила Юля свою тітку. — Та й у мене, якщо чесно, немає особливого настрою їхати, вдома багато справ, на роботі, з сином, а тут ще й Віка…
— А що вона? — не зрозуміла тітка Віра.
— Та ні… Нічого! Загалом, приїду сама, без сина! Чекайте!
Поговоривши з тіткою, Юля сіла за ноутбук, щоб завершити те, що не встигла зробити на роботі. Син уже мав лягти спати, принаймні, вона на це сподівалася… Через кілька годин Юля втомлено потерла очі, відриваючись від ноутбука. Годинник показував вже далеко за північ, але сон не йшов. Черговий пост сестри у соціальній мережі не давав їй спокою. На фотографії двадцятирічної давності вони з Вікою стояли біля гойдалок у старому дворі — Юля обіймала молодшу сестру за плечі, захищаючи від місцевих хлопців.
«Завжди захищала старшу сестру. Вона була такою сором’язливою, а я — її маленьким охоронцем», — йшов підпис під фото, яке набрало вже більше тисячі лайків всього за двадцять хвилин.
— Що за нісенітниця? — пробурмотіла Юля, роблячи ковток остиглого чаю. — Який ще охоронець? Ти ж ховалася за моєю спиною кожного разу, коли…
Телефонний дзвінок перервав її думки.
— Юлька, ти бачила? — пролунала схвильована вимова її подруги, Лізи.
— Так, щойно. І це вже третій пост за тиждень, де вона все перевертає з ніг на голову. — Може, варто з нею поговорити?
— І що сказати? «Віка, припини брехати своїм підписникам»? — Юля гірко усміхнулась. — Вона назве мене заздрісницею. Скаже, що я просто ревную до її успіху.
— Але ж це несправедливо! — обурилася Ліза. — Я ж пам’ятаю, як усе було. Ти постійно її захищала, допомагала з уроками, віддавала свої гроші, тому що у неї їх забирали хлопці…
Юля підійшла до вікна, дивлячись на нічне місто.
— Знаєш, що найважче? Після того як батьків не стало, ці фотографії — все, що у нас залишилось. А вона перетворює їх на якусь підробку.
Наступного ранку телефон рвався від сповіщень. Новий пост Віки був на висоті популярності.
— Господи, — прошептала Юля, читаючи підпис під фотографією з її випускного. — «Пам’ятаю цей день. Сестра так засмутилася, що я отримала золоту медаль, а вона — ні. Але я завжди говорила їй, що оцінки — це не головне».
Руки тремтіли, коли вона набирала сестрі повідомлення: «Віка, нам треба поговорити.»
Відповідь прийшла майже миттєво: «Про що? У мене зйомки через годину.»
«Про твої пости. Про те, що ти робиш з нашими спогадами.»
«А що я роблю? Розповідаю історію свого життя. Людям подобається.»
— Але це ж неправда! Ти ж пам’ятаєш, як усе було насправді.
— Я пам’ятаю все так, як пишу. А якщо у тебе інші спогади — це твої проблеми.
Юля відчула, як до горла підступає клубок:
— Ти хоч розумієш, що робиш? Це ж наша сім’я, наша історія…
— Це моя історія, і я буду розповідати її так, як вважаю потрібним. У мене майже мільйон підписників, і вони вірять мені, а не твоїм образам з минулого.
Повідомлення залишилось без відповіді. Юля сиділа, дивлячись на порожній екран телефону, і відчувала, як руйнується остання надія достукатися до сестри. Пам’ять про щасливе дитинство перетворювалася на красиву картинку для соціальних мереж, де правда вже нікого не цікавила.
Недільний обід у тітки Віри завжди був сімейною традицією. Саме тут, у старій квартирі з жовтими шпалерами та скрипучим паркетом, мала відбутися неминуча зустріч сестер.
— Дівчатка, ви ж рідні, — тітка Віра зітхала, розставляючи на столі свої пиріжки, розливаючи чай і, як завжди, метушачись навколо своїх племінниць. — Не можна ж так.
Віка сиділа, захоплено дивлячись у телефон, періодично роблячи селфі з чашкою чаю. Юля спостерігала за нею, відчуваючи, як всередині закипає роздратування.
— Чудовий ракурс! — вигукнула Віка, переглядаючи фотографії. — Напишу, що це улюблені пиріжки з дитинства, які я навчилась готувати у бабусі.
— Якої бабусі? — не витримала Юля. — Ти ж ніколи не готувала! Це я допомагала бабусі з тістом, поки ти…
— Знову починається, — закотила очі Віка. — Ти просто не вмієш радіти життю. Все перетворюєш на драму.
— Драму? — Юля різко встала з-за столу. — Ти перетворила нашу сімейну історію на якийсь фарс! Вигадуєш неіснуючі події, приписуєш собі чужі заслуги…
— Я створюю контент! — підвищила голос Віка. — Це моя робота! Я на цьому заробляю!
— Дівчатка, тихіше, — намагалася втрутитися тітка Віра.
— Ні, хай всі чують! — Юля дістала телефон. — Ось, полюбуйтесь! “Моя старша сестра завжди заздрила моїм успіхам у навчанні”. Ти ж навіть читати нормально не вміла до третього класу! Я сиділа з тобою ночами, пояснювала, навчала, поки мама…
— А ось це вже наклеп! — Віка теж підскочила. — Я можу подати на тебе в суд за такі заяви!
— За правду? — гірко усміхнулась Юля.
— За спробу зруйнувати мою репутацію! У мене контракти з брендами, я їх рекламую!
Тітка Віра безпорадно переводила погляд з однієї племінниці на іншу. На столі охолоджувалися пиріжки, які колись були приводом для сімейних посиденьок.
— Знаєш що? — Віка схопила свою дизайнерську сумку. — Пиши, що хочеш у своїх коментарях. Мої підписники знають справжню мене.
— Справжню тебе? — Юля похитала головою. — Справжня ти залишилась у тих старих фотографіях. А це… Це просто красива картинка.
— Зате ця картинка приносить мені дохід, а не спогади про те, як ти нібито була ідеальною сестрою!
Хлопнувши дверима, Віка вийшла з квартири. Юля ж сіла назад на стілець, боячись подивитися на тітку, тому що вже знала, що та дивиться на неї зі строгим поглядом змішаним з осудом.
— Що мені з вами робити? — прошепотіла тітка Віра, промокаючи очі хустинкою.
— Нічого, — тихо відповіла Юля. — Тепер я знаю, що моя сестра зазналася через свої соціальні мережі. Її більше немає. Є лише купа акаунтів з красивим життям і вигаданою історією, де правда — це тільки наші імена.
Через тиждень після сварки у тітки Віри Юля виявила, що Віка заблокувала її в усіх соціальних мережах. Але це були ще квіточки. Наступного дня у мережі з’явилось відео, де сестра, ковтаючи сльози, розповідала своїй багатотисячній аудиторії про «токсичні сімейні стосунки».
— Ти бачила це? — Ліза влетіла до кабінету Юлі, розмахуючи телефоном. — Що вона робить!
Юлія мовчки кивнула, продовжуючи перебирати робочі документи. І намагалася показати подрузі своїм виглядом, що її це вже не так хвилює.
— «Моя сестра, як і батьки, завжди намагалися контролювати моє життя! Мені ніколи не давали свободи!» — процитувала Ліза. — «Навіть зараз моя “дорога” сестра не може змиритися з тим, що я краща за неї, і намагається образити мене!»
— Знаєш, що найгірше тут? — Юля нарешті підняла очі. — Під цим відео вже десятки тисяч коментарів. І всі вони бажають мені… різного. А те, що Віка зруйнувала свою родину і їй не потрібна її рідна донька, вони…
У цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітився номер школи, де навчався син Юлі.
— Алло?
— Юлія Валеріївна? Це класний керівник Тимофія. У нас проблема…
Через півгодини Юля вже була в школі. Син сидів у кабінеті директора, опустивши голову.
— Що сталося?
— Ваш син не порозумівся з однокласником, — директор суворо подивився через окуляри. — Причому досить серйозно.
— Тимофій? — Юля опустилась перед сином на коліна. — Через що?
— Вони говорили про тебе погані речі! — випалив хлопчик. — Мама Каті показала всім відео тітки Віки, і тепер усі кажуть, про тебе погані речі!
Юля відчула, як земля йде з-під ніг. Її особисте непорозуміння з сестрою тепер зачепило й сина.
Ввечері, уклавши Тимофія спати, вона відкрила ноутбук. Кількість негативних коментарів зростала в геометричній прогресії. Хтось навіть знайшов місце її роботи і закликав до звільнення «такої токсичної людини».
— Що ти твориш, Віка? — прошепотіла Юля, дивлячись на черговий пост сестри з хештегом про токсичні стосунки.
Телефон знову задзвонив. Цього разу це була тітка Віра.
— Юлечко, включи негайно перший канал!
На екрані телевізора Віка, бездоганно нафарбована та стильно одягнена, давала інтерв’ю у популярному ток-шоу.
— Я так довго мовчала, — говорила вона, витираючи очі хустинкою. — Але зараз розумію, що повинна розповісти свою історію. Можливо, вона допоможе іншим людям вирватися з такою сім’ї, як була моя.
Юлія вимкнула телевізор і набрала номер юриста компанії, в якій вона працювала. Це вже вийшло за межі всього. Одне діло — вигадувати історії для соціальних мереж, і зовсім інше — публічно руйнувати чиєсь життя.
— Завтра о десятій заїжджайте до мене, все обговоримо та розберемося. Ситуація складна, але вирішувана, — сказав юрист. — Привезіть всі скріншоти, записи, старі фотографії. Будемо подавати позов про наклеп.
Слухання призначили на кінець цього місяця. Юлія спеціально взяла відпустку за свій рахунок, щоб підготуватися до нього, а колишній чоловік, розуміючи її ситуацію, взяв на себе всю турботу про сина на час розгляду справи. Юлія готувалась ретельно, збираючи всі можливі докази своїх слів: старі фотографії, старі особисті щоденники сестри, які їх мати не викинула колись, відеозаписи сімейних свят. Кожного вечора вона сиділа у кабінеті юриста, і серце стискалося від того, як далеко зайшов цей абсурд.
У день суду накрапав дрібний дощ. Біля будівлі суду товпилися журналісти та прихильники Віки з плакатами «Ні токсичним стосункам!», яких намагалися розігнати, але вони вискакували, як таргани з кожної щілини.
— Не звертай увагу, — прошепотів юрист, проводячи Юлю через натовп.
У залі засідань Віка сиділа з ідеальною поставою, у строгому костюмі від відомого дизайнера. Поруч — ціла команда юристів і піарників.
Почалося розгляд справи. Віка виступала першою, правдоподібно розповідаючи свою версію подій, яку їй написала її свита піарників, майстерно змішуючи правду з вигадкою.
— Ви стверджуєте, що сестра перешкоджала вашому розвитку протягом усього життя? — запитав суддя.
— Так, Ваша честь. Вона завжди намагалася затмити мене, — Віка витерла очі хусточкою. — Навіть зараз, коли я досягла успіху…
— Заперечення! — підскочив юрист Юлі. — У нас є відеозаписи…
Почали крутити старі сімейні відео. На екрані — день народження Віки, їй дев’ять років. Юля допомагає сестрі задувати свічки на торті.
— А тепер загадай бажання! — звучить голос маленької Юлі за кадром.
— Хочу бути такою ж розумною, як ти! — відповіла маленька Віка.
У залі пронісся шепіт. Віка помітно напружилася.
— А ось запис випускного, — продовжив юрист. — Де Юлія Валеріївна отримує золоту медаль після одинадцяти класів у школі, а відповідачка закінчила ледве дев’ять класів. У нас є також документи зі школи.
— Це можна змонтувати, підробити! — вигукнув хтось із команди Віки.
— Тиша у залі!
Але несподіванка чекала попереду. На екрані з’явилося відео двомісячної давності — прямий ефір Віки у соціальній мережі, де вона, не знаючи, що запис збережеться, обговорювала з менеджером стратегію розкрутки.
— Сварка з сестрою підвищить охвати, — говорила Віка. — Сімейна драма завжди добре заходить. Головне — правильно все подати.
У залі повисла тиша. Віка поблідла.
— Це… це вирвано з контексту, — вигукнула вона.
— Правда вирвана з контексту? — Юля вперше за весь суд подивилася сестрі в очі. — Чи це твоє життя у соцмережах?
— Ти не розумієш! — раптом закричала Віка, скочивши. — Це бізнес! Усі так роблять! Вигадують історії, створюють драми… Ти просто заздриш, бо застрягла у своєму нудному житті!
— Включіть, будь ласка, відео знову. Те, де вони разом задувають свічки, — суддя звернувся до помічника.
На екрані дві дівчинки, обнявшись, сміються над тортом зі свічками. Справжні, живі, що люблять одна одну.
— Суд виходить для ухвалення рішення, — через два години нудних обговорень і розмов з позивачем та відповідачем, оголосив суддя.
Юля виграла суд. Віку зобов’язали виплатити компенсацію та опублікувати спростування. Але перемога залишила важкий присмак — їхні стосунки були остаточно зруйновані.
Через тиждень після суду Юлія збирала старі фотографії у коробку. Кожен знімок відгукувався образою. Ось вони з Вікою і батьками на морі, обидві у смішних панамках. А ось — перший день народження племінниці, дочки Віки, виховання якої вона залишила, як тільки почала займатися блогерською роботою, вони тоді ще спілкувались з сестрою.
В підсумку, чоловіку Віки це все набридло, і він подав на розлучення, а також забрав дочку, бо вона була потрібна матері тільки для контенту, поки не почала говорити і вимагати більше уваги. А Віка була постійно зайнята своєю «роботою» і до дочки їй не було ніякої справи. Вона вже виконала все, що Віка хотіла для блогу…
Дзвінок у двері змусив Юлю здригнутися. На порозі стояла тітка Віра.
— Я принесла твої дитячі альбоми, які ти просила. Вибач, що пізно, просто не могла їх знайти… — сказала вона, проходячи в квартиру. — І… Віка наша просила передати це.
Вона простягла конверт. Усередині — коротка записка: «Пробач. Я загралася. Може, поговоримо?»
— Не читай, якщо не хочеш, — тітка Віра присіла поруч. — Але знаєш, вона дійсно кається.
— Кається? — Юля гірко усміхнулась. — Після того, як ледь не зруйнувала моє життя? Тимофій досі боїться йти у школу! Її дочка вже два роки бачить матір тільки на екрані телефону…
— Я розумію твою образу…
— Ні, тітка Віра, ти не розумієш! — Юлія вскочила, смикаючи записку. — Вона не просто вигадала історію. Вона свідомо намагалася знищити мене, щоб набрати підписників!
У цей момент телефон завібрував — повідомлення від Віки.
«Я у під’їзді. Можна піднятись?»
Юля підійшла до вікна. Сестра справді стояла внизу, без звичного макіяжу і дизайнерських речей.
— Не пускай її, — сказала тітка Віра. — Якщо не готова.
— Я готова, — Юля написала сестрі повідомлення, відправила і подивилась у вікно, щоб переконатись, що вона його прочитала. — Пора закінчувати цей спектакль.
Через п’ять хвилин вони сиділи у кімнаті. Віка крутила у руках чашку з чаєм, який не пила.
— Я видалила всі пости, — почала вона. — І записала відео з вибаченнями…
— І скільки переглядів воно зібрало? — холодно запитала Юля сестру.
— Я заслуговую на це, — Віка опустила голову. — Але я правда хочу все виправити. Повернути, як було…
— Як було вже не буде, — Юля встала.
— Але, Юль… — благала молодша сестра.
— Знаєш, що найстрашніше, Віко? Не брехня для твого піару, не суд, а те, що ти так просто зрадила нашу родину заради лайків. Перетворила наші стосунки у шоу.
— Але ти ж моя сестра…
— Була нею. Тепер ти — блогер з мільйонною аудиторією. І я більше не хочу бути частиною твого контенту.
— Юль, будь ласка…
— Йди, Віка. І більше не пиши мені. Ні у соцмережах, ні у житті.
Коли двері за сестрою закрилися, Юля повернулась до коробки з фотографіями. Дістала останній спільний знімок і порвала його навпіл.
— Ти впевнена? — тихо запитала тітка Віра.
— Так. Іноді треба відпустити минуле, щоб рухатися далі…
